Ліпше тіснитися в орендованій однушці, аніжи дихати під одним дахом зі свекрухою.

— Олежу, скільки можна?! — голос Софії зірвався на шепіт, пройнятий втомою та розпачем. — Ми вже два роки як одружені, а досі живемо у твоєї мами. Доки це триватиме?

— А що тобі знову не подобається? — насупився чоловік. — У нас є дах над головою, усе під рукою. У тебе немає квартири, а орендувати ми не можемо собі дозволити. Мама готує, допомагає, дбає. Що не так?

— Ліпше вже тіснитися в орендованій кімнатці, аніж жити з твоєю матір’ю… — тихо кинула Софія.

Олеж лише розвів руками.

— Хочеш — їдь до своєї мами в село, кидай роботу. Я залишаюся. Я звик до міста.

Від цих слів Софії стало особливо гірко. Так, вона родом із маленького села під Житомиром, де залишилася її мати. Але ж вона не винувата, що доля закинула її до міста, де вона зустріла чоловіка, влаштувалася на роботу, почала будувати життя. А тепер їй ніби натякають: ти тут ніхто.

Жити під одним дахом із свекрухою стало неможливо. Для Олежа, звісно, усе було зручно — адже він для неї ідеальний син, вона його не докоряє, не тиче, не вчить. Але Софії відводилася роль ворога — чужої, що, мовляв, «відбила» у матері сина.

Наталя Іванівна овдовіла рано. Сина виховувала сама. І тепер усе її життя — Олеж. Тому вона з самого початку сприйняла Софію як суперницю. Зовні — ввічлива, чемна. Але варто було Олежу вийти з кімнати, як починався холодний нагляд.

Спочатку свекруха почала критикувати, як Софія миє посуд і розставляє чашки на полиці. Потім їй став дратувати чай — то солодкий, то гіркий, то «зовсім без смаку». Одного разу навіть звинуватила невістку, що та не дбає про здоров’я сина, бо кладе в чай цукор.

Кулінарія стала окремою темою. Будь-яку страву, приготовану Софією, Наталя Іванівна або ігнорувала, або викидала. Жінка все частіше відчувала себе зайвою в цьому домі. Вона рано йшла на роботу, а ввечері намагалася затриматися якомога довше — лише б не повертатися до квартири, де кожна дрібниця ставала приводом для докорів.

Навіть якщо на тумбочці лежала серветка — свекруха одразу починала їдко казати, мовляв, «у бруді жити тільки й вмієш». Ані одного теплого слова, ані крихти поваги. Лише докори, іронія, холод.

Одного дня Софія не витримала. Зібрала речі і поїхала до матері — в те саме село, звідки колись вирушила за мрією. Сиділа біля вікна й плакала. Не від образи — від втоми. Від того, що не вистачило сил боротися. Від того, що чоловіка поруч не вистачило.

Минув час. Біль затих. І тоді прийшло усвідомлення: не треба було мовчати. Треба було раніше сказати Олежу, відверто, жорстко, по-справжньому. Попросити, вимагати підтримки, а не зносити все саВона тепер знала — якщо дві жінки воюють за одного чоловіка, рано чи пізно він втратить обох.