– Мамуль, пам’ятаєш, я казав, що хочу познайомити тебе зі своєю дівчиною? Ну, власне, ось вона!

– Що?! Тільки не вона! Ви жартуєте?.. Анжела, як ти могла?!

У Світлани всередині все похололо. Їй здавалося, що її душу щойно вийняли з тіла. Ноги підкосилися, вона машинально відступила на крок, спіткнулася об кросівки й мало не впала.

Анжела стояла, опустивши очі. Вона була у своєму бежевому кардигані, в якому ходила вже років п’ять, і в окулярах, що вічно сповзали на кінчик носа.

Ось тільки тепер поряд з нею був не школяр у розтягнутій шапці, не Максюша і не сонечко моє, а майже дорослий чоловік.

Анжела тримала Максима за руку зовсім не так, як слід тримати сина подруги.

– Ви збожеволіли?! – хрипко закричала Світлана.

Слова давалися важко. Відчуття були такими, наче вона щойно проковтнула шматок скла і намагалася не подавитися.

Максимові нещодавно виповнилося дев’ятнадцять. Він змужнів, став самостійнішим, більшу частину часу проводив поза домом.

Але Світлана і подумати не могла, що «поза домом» – це у квартирі Анжели, яка була майже сестрою. Вони поділяли одне життя на двох.

Робили все разом: готувалися до випускного у садочку, відвідували дітей у лікарні, їздили у відпустку. Світлана знала, які вітаміни приймає Анжела, скільки солі кладе в суп, який у неї розмір одягу.

І ось тепер вони ділили не просто життя з її злетами та падіннями, а Максима.

Максим був пізньою дитиною, але бажаною. У них все йшло, як у всіх, поки чоловік Світлани не вижив в аварії. Максимові тоді було вісім років, його сестрі Тані – п’ятнадцять.

Свєті довелося взяти весь удар на себе. Вона влаштувалась на дві роботи, відмовилася від кави, навчилася зашивати одяг так, щоб шви були непомітними.

Коли їй було особливо тяжко, вона дзвонила Анжелі.

– Я до тебе з малою приїду. Привеземо борщу. Посидимо разом, потріщимо, – казала та.

І Світлані ставало легше. Вона знову вставала на ноги й тягла дітей, стиснувши зуби. Заради чоловіка, якого вже не було поряд. Заради того, щоб не збожеволіти.

А тепер раптом з’ясовується, що подруга вирішила буквально поріднитися зі Світланою найнижчим з усіх можливих способів.

– Світлано, я не хотіла… – почала Анжела тремтячим голосом.

Світлана вп’ялася в неї поглядом.

– Не хотіла що? Спати із моїм сином? Чи ставати йому другою матір’ю та коханкою в одному флаконі?

– Світлано… Ми ще давно хотіли розповісти, але не знали як. Я розумію, як це виглядає. Розумію, що ти зараз відчуваєш…

– Та нічого ти не розумієш!

– Зірвалася Світлана.

– Ти весь цей час сиділа в мене на кухні, пила мій чай, говорила, яка в мене Тетянка молодець.

– А сама тягла мого сина в ліжко! Я ж не просто була твоєю подругою… Я тебе в сім’ю пустила! А ти зі мною, ось як?

По її щоках потекли сльози.

– Мамо…

– Максим зробив крок, але Світлана підійняла руку.

– В кімнату! – гаркнула вона.

– Зараз же!

Він пішов, не сперечаючись, наче школяр.

Вони залишилися вдвох на кухні, в якій все було готове до знайомства: біла скатертина з дрібними квіточками, салат з крабовими паличками, свіжий медовик. Світлані хотілося гірко засміятися від іронії.

Анжела стояла біля стіни так, ніби чекала на вирок.

– Світлано… – тихо сказала вона.

– Я не хотіла, щоб так сталося. Мені здавалося, що це пройде. Що в нього це вік, а в мене – самотність.

– Ми… ми намагалися все припинити, справді. Але не вийшло. Я знаю, що це я винна, а не він. Це мій хрест тепер.

Світлана пирхнула, скрививши губи.

– Хрест, кажеш… Так, може, й хрест. Тільки ось він висить не на тобі, а на мені. Це я підпустила тебе до нього. То я довірилася тобі. А ти зібралася жити з тим, кого годувала пюре з ложечки?

Анжела вся зіщулилася.

– Світлано, вибач, але я його кохаю. Просто так вийшло.

Світлана ледве стрималася. Їй хотілося смикнути подругу за одяг, або вчепитися у волосся, але вона не стала. Лише махнула рукою у бік дверей.

– Іди звідси, поки жива та здорова. Ти мені не подруга! І, мабуть, ніколи не була нею!

Світлана залишилася сама на кухні. Погляд впав на торт і порожню тарілку, яка була підготовлена для «гості». Не було сил навіть прибрати все це.

У кімнаті у Максима було чути кроки. Якоїсь миті він вийшов уже в куртці, з рюкзаком.

– Пробач, мамо, – сказав він, – але я її не кину.

Світлана так нічого і не відповіла. Вона не знала, що на це можна сказати. Тільки дивилася, як син іде з дому.

Коли двері зачинилися, вона пішла у ванну і нарешті дозволила собі розревтися. Умившись, жінка глянула на своє відображення.

– Ну що ж. Ти знову залишилася сама, – сказала вона собі.

– Тобі не звикати…

З того часу минуло понад пів року. За цей час Світлана навчилася жити у тиші. Вона змирилася з тим, що Максим пішов не на якийсь час, не «перечекати бурю», а назавжди.

Однак Світлані все ще здавалося, що син переїхав не до Анжели, а в якийсь абсурдний паралельний всесвіт.

Він не дзвонив і не писав. Навіть Тані. Здавалося, він викреслив зі свого життя не просто матір, а все дитинство.

Прямо зі своїм ліжком біля вікна, робочим столом, за яким він готував уроки, і колекцією мінералів.

Спочатку Світлана прислухалася до дзвінків, за звичкою перевіряла, чи не надійшло повідомлення від сина, а потім припинила. Але десь у глибині душі вона все ще тішилася надією.

Якось Світлані у стрічку до соцмережі потрапила фотографія. Крупним планом руки, каблучки, знайомі імена…

Ясно. Одружилися. Вона не відреагувала, хоча всередині вирувала буря. Здавалося, впала якась остання невидима опора.

– Вони одружилися, – повідомила вона дочці, коли та приїхала у гості.

– Твою ж матір… – процідила Таня за кілька секунд мовчання.

Світлана тихо зітхнула. Зазвичай вона лаяла дочку за такі слова, але зараз не той випадок.

– Знаєш, деякі знайомі засуджують мене. Мовляв, не моя справа, аби син був щасливий… – почала вона.

– Ага. А якби Анжела була мужиком, а замість Максима була дівчинка? Вони б так само виправдовували її? – Перервала дочка.

– Ніяке це не кохання. Це хвороба. І зрада. Насамперед – з боку Анжели.

– Навіть думати не хочу, щоб я зробила, якби це був чоловік. А Анжела… Дехто її шкодує. Але точно не я.

Таня встала, і, не знаючи, куди себе подіти, почала ходити по кухні туди-сюди.

– Іноді мені здається, що він так потягнувся до неї, бо там була звичайна житуха. Ну, що хорошого тут у нас? Робота, школа, гуртки, побут на трьох…

– А там – добренька тітка, яка в дитинстві читала йому казки та годувала бутербродами з варенням. Це явно краще за наші вічні мозкові штурми над платіжками та обіцянками, що залишилося потерпіти зовсім трохи.

Світлана спершу хотіла заперечити, але не стала. Може, дочка мала рацію. Може, це вони самі проґавили цей переломний момент.

Але що вона могла вдіяти? Їхня реальність справді складалася з постійних проблем та думок про те, на які мані міняти діряві батареї.

Максим нагадав про себе лише на день народження Світлани. Він надіслав коротке повідомлення у месенджері: «Вітаю! Бажаю тобі щастя та здоров’я». Навіть матір’ю не назвав. Начебто просто привітав колегу.

Світлана довго дивилася на екран, а потім видалила повідомлення.

Вона вже не вірила в те, що все налагодиться. Вона просто хотіла, щоб серце нарешті припинило боліти.

Щоб у голові не прокручувалися сцени з минулого, в яких Анжела та Максим були разом за її столом, у її будинку. Тоді ще, не як чоловік і дружина.

– Мамо, – сказала якось дочка, – якщо він повернеться… ти його пробачиш?

Світлана думала над відповіддю не менше, ніж хвилину.

– Ні. Але двері, мабуть, відчиню.

Вона не знала, як пробачити таке. Хотіла, але не могла…

…Минуло десять років. Дочка тепер жила в іншому місті, виховувала сина, час від часу дзвонила, але все частіше у справі, аніж просто так.

Світлана працювала бухгалтером у школі. Життя поступово стало передбачуваним до сірої туги. Таблиці, довідки, відрахування, аванси, зарплати…

Про сина вона майже не згадувала. Принаймні намагалася. Десь у серці все ще залишалася скалка, але вона притупилась.

Іноді Світлана заходила на його сторінку в соцмережі. Дивилася, як у його волоссі з’являється сивина, як він все рідше посміхається, як все частіше пише робочі моменти, замість особистих…

… Якось пролунав пізній дзвінок від Тетяни. У такий час не дзвонять із добрими новинами.

– Мамо, мені тут Настя сказала… Ну, пам’ятаєш її? Вона медсестрою у вас там працює. Анжела… У неї невиліковна хвороба. Там уже все погано. Максим возить її лікарнями. Вони… начебто, одні. Дітей вони не мають.

Світлана нервово проковтнула. Усередині щось дряпнуло, але це було лише відлуння того, що вона, напевно, мала відчути.

– Дякую, що сказала.

Більше їй не було чого відповісти.

Через тиждень увечері пролунав дзвінок у двері. Вона відчинила. Там стояв Максим. Вже не той підліток, якого вона знала.

З тінями під очима, пошарпаний життям, з легкими зморшками у куточках очей. Він виглядав старшим за ровесників.

– Мамо… Я зрозумів, що ти мені потрібна, – сказав він.

– Я не прошу пробачити мені. Не прошу зрозуміти. Просто… хоча б поряд, гаразд?

Світлана не кинулася обіймати сина, не ахнула від подиву, не сплеснула руками. Але вона відступила убік, пропускаючи його.

– Проходь. Чай будеш?

На кухні панувала тиша. Син сидів із кухлем у руках і понуро дивився на стіл, як колись давно, коли отримував двійки.

– Як вона? – спитала Свєта після паузи.

Максим трохи знітився.

– Погано. Лікарі не говорять прямо, але… там уже все.

– Ти її кохаєш?

Він кивнув, але більше нічого не додав.

Залишок вечора пройшов у незручній тиші. Максим нічого не говорив, просто був поряд. Світлана навіть не намагалася розбавити їх мовчання.

Лише увімкнула телевізор для фону, але тихо, щоб він не заважав, а створював затишок.

– Якщо що, ти знаєш, де мої двері? Вони завжди відчинені, – сказала Світлана йому перед виходом.

– Дякую.

Максим трохи випростався, ніби вантаж на його душі став трохи легшим…

…Через місяць Світлані надійшло повідомлення.

– Ти мене ненавидиш, я знаю. Ти маєш на це повне право. Я зрадила тебе. Але я справді любила його.

– Я ніколи не намагалася забрати його у тебе, завжди знала, що він буде насамперед твоїм. Якщо можеш – вибач його, та не залишай одного.

Світлана не стала видаляти, хоч при прочитанні у неї йшли мурашки по шкірі. Холодні, неприємні. Події минулого не стерлися з пам’яті, але трохи зрушили убік.

…Анжели не стало за два тижні. Повідомив про це Максим. Він не плакав, але виглядав загубленим, ніби не знав, що йому тепер робити.

Візити сина стали регулярними. Спочатку він приїжджав раз на тиждень, потім частіше. Він привозив гостинці, допомагав мити вікна, навіть відремонтував кран.

Вони вже не говорили без угаву, як раніше, лише зрідка обговорювали новини, або говорили про Таню та її сина. Але головне, що він був поряд. І вже нічого не приховував і не вдавав.

У Світлани відлягло від серця. Тріщина, звичайно, залишилася, але вона хоч би не розповзалася далі. Світлана зрозуміла: іноді час не лікує, але поряд з уламками теж можна жити. Потрібно лише не наступати на них…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Що скажете про матір? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.