«Це не його дитина!» — кричала свекруха. А потім він повернувся з перснем у руці… Запізно.

Ніколи не забуду той вечір. Все всередині тремтить, коли згадую. Готувалася до нього, як до свята: свічки, легкий салат, його улюблена запечена форель, біле вино. І головне — новина. Найважливіша новина мого життя.

Тоді мені було лише дев’ятнадцять. Жила у Вінниці, знімала з Іваном маленьку квартиру на околиці. Ми зустрічалися майже рік. Він засипав мене квітами, називав «своїм щастям», обіцяв бути поруч завжди. Я вірила. Ми будували плани — ті наївні, юнацькі, коли здається, що кохання — це все, що потрібно.

І ось я кажу:

— Ваню, ти скоро станеш татом…

Він спершу завмер. Потім його обличчя спотворилось.

— Що? Що ти сказала?

— Я вагітна, — повторила я з тремтінням у голосі, все ще сподіваючись на радість у його очах.

Але у відповідь почувся крик. Грубий, злий.

— Це не моя дитина! Ти збожеволіла? Я до такого не готовий. Забирайся зі своєю вагітністю!

Він з хлопцем зачинив двері. І зник.

Я дзвонила — він не відповідав. Потім мій номер опинився у чорному списку. Мені було погано, страшно, боляче. А найбільше — розбито. Бо людина, з якою я мріяла про майбутнє, в мить стала чужою.

Спробувала дійти до його матері. Галина Михайлівна зустріла мене на порозі свого дому у Чернівцях. Навіть у хату не впустила — стояла у халаті, руки схрестила, погляд лютий.
— Геть, — сказала вона. — Не смій гратися з моєю родиною. Ця дитина не від Івана! Ти просто шукаєш, на чиїй шиї сидіти. У мого сина інші плани, він не зобов’язаний відповідати за твої помилки!

Я стояла у сінях і відчувала, як серце розривається. Ні підтримки, ні віри, ні людяності. Лише зневага.

Але навіть тоді думка позбутися дитини не спала мені на серце. Він був уже в мені. Він був — мій. Чистий, безневинний. Чому він мав платити за боягузтво дорослих?

Минуло три роки. Я народила. Сина назвала Мирославом. І щоранку, коли він прокидається, дивиться на мене й посміхається, я дякую долі, що не зламалась. Так, було важко. Працювала вночі, підробляла, прала руками, жила на макаронах. Але Мирко — моє сонце. Моє все.

А от нещодавно… у двері постукали. На порозі стояв Іван. Той самий. Із зміненим поглядом, постарілий, схудлий.

— Можна поговорити? — тихо запитав він.

Розповів, що потрапив у жахливу аварію. Вижив, але… тепер безплідний. Лікарі сказали — дітей не буде. Наречена пішла, не витримала. І тут він згадав про мене. Про сина. Про те, як «упустив своє».

— Я хочу бути поруч, — сказав він.

— Одружитися. Піклуватися про вас. Виховувати Мирослава. Все виправити.

Я дивилась на нього й ніби чула дзвік тих дверей, які він колись за собою зачинив. Бачила його обличчя — тоді, того вечора, коли він зрадив мене. Згадувала, як тримала живіт уночі й молилась, щоб хлопчик народився здоровим. Як плакала в тиші, коли Мирко вперше сказав «мамо». І я просто… зачинила двері. Мовчки. Без крику. Без докорів. Бо все було сказано давно.

Я більше не беру його дзвінки.

Може, хтось скаже — треба пробачати. Дати шанс. Але в мене є син. І він гідний батька, який любив його з першого подиху. А не приходить, коли інших варіантів вже немає.

А ви як вважаєте — чи правильно я вчинила, не впустивши його у наше життя знову?