Кожна жінка мріє одного разу знайти гідного чоловіка, створити міцну сім’ю, народити дітей і бути щасливою. Та як кажуть, щастя не для всіх. І чим сильніше кохаєш – тим гірше падати.

Оксана була певна, що зустріла свою долю. Ще в школі вона познайомилася з Дмитром — високим, гарним хлопцем з усмішкою кіноактора. Він з першого погляду запахнув її серце. Дружба, прогулянки під місяцем, зізнання… За кілька років вони стали парою.

Її мати, Наталія Петрівна, відразу не сподобалася Дмитро. Бачила в ньому щось ліниве, ненадійне. Але Оксана була засліплена: для неї він був усім. Університет вона вступила з високими балами, а Дмитро ледве пробився до технікуму. Навчання давалося йому важко, і незабаром він взаємні кинув.

— Мам, ти не розумієш! У нас справжнє кохання! — твердила Оксана, не бажаючи чути жодного докору.

Коли Дмитро влаштувався продавцем у магазин побутової техніки, вважав це великим успіхом. Правда, грошей ледва вистачало на піво та чіпси, але його це влаштовувало. Наталію Петрівну — ні. Вона намагалася достукатися до доньки, але даремно.

Закохані зіграли скромне святкування. Жити довелося в кімнаті у знайомих Дмитра, у старій комуналці у Львові. Там, де стіни тонкі, а сусіди – завжди поряд. Але Оксану це не лякало — головне, бути з коханим. Дмитро працював спустивши рукава, а на всі прохання про допомогу лише знизував плечима. Оксана все частіше просила в матері гроші. Наталія Петрівна не відмовляла: допомагала чим могла — продуктами, речами, навіть заощадженнями.

Кожна зустріч із зятем викликала в неї внутрішню бурю. Він здавався їй чужим, невмілим, слабким. Чоловіком вона його не вважала.

Коли стало зовсім важко, Оксана попросила пожити у матері пару місяців. Хотіли назбирати на оренду житла. Наталія Петрівна неохоче погодилася, але незабаром пошкодувала: Дмитро лежав на дивані зранку до ночі, а вся робота лігла на плечі доньки. Та намагалася вчитися, підробляла онлайн — виснажена, але уперто захищала чоловіка.

— Він просто втомлюється… — виправдовувала вона його.

За три місяці Дмитро не витримав тиску і переконав Оксану повернутися до комуналки. Там, хоч і тісно, але без моралізаторства. Матір зітхнула з полегшенням, боячись лише одного — щоб донька не завагітніла.

Але доля, як на зло, зіграла злий жарт. Дмитро втратив роботу. А Оксана, навпаки, отримала підвищення, почала непогано заробляти. І незабаром стало ясно — вона чекає дитину.

Наталія Петрівна була щаслива, дізнавшись, що стане бабусею. Але радість її швидко згасла — зятя вона як не приймала, так і не захотіла бачити. І коли Оксана, стомлена від комуналки, знову попросилася пожити у матері, та висунула умову:

— Тільки ти й дитина. Дмитра не приводь. Ні на поріг.

— Мамо, він батько моєї дитини! — зіскочила Оксана.
— А ти думала про це, коли за нього йшла?! — холодно відрізала матір.

— Нехай спочатку сам стане людиною.

Оксана розривалася. З одного боку — втома, немовля, відсутність затишку. З іншого — гордість і образа. Вона повернулася до чоловіка в ту саму тісну кімнатку, сподіваючись, що мама передумає. Але Наталія Петрівна залишилася непохитною.

Для неї Дмитро був чужим, не тим, кого вона бажала бачити поруч із донькою та онукою. Але що поробиш? Діти серцем обирають, а не розумом. Материнське серце боліло, але рішення вона не змінила.

Час покаже, хто був правий. А поки дві жінки — мати й донька — вчаться кохати одна одну на відстані, приймаючи вибір, який може не відповідати мріям.

А що ви думаєте: чи правильно вчинила Наталія Петрівна? Чи варто було прийняти зятя заради доньки й онуки?