– Мамо, нам треба поговорити, – сказала мені донька, не встигла я й поріг переступити. – Ти ж сама бачиш, що нову квартиру краще мені віддати. Ми ж не могли переїхати без тебе, але тепер, якщо ти дозволиш, ми переїдемо в цю квартиру за кілька днів.

Мене наче вразило громом, і на якусь мить я не могла нічого сказати. Але донька, здається, не просила, а просто ставила перед фактом: вони хочуть забрати мою нову квартиру, яку я придбала для себе, а мені залишити стару.

Це було так боляче, що я ледве змогла знайти слова, аби відповісти. Проте, не маючи сили відмовити, я просто сказала, що мені потрібно трохи часу, аби все добре обміркувати.

Після того навіть вечеряти не хотілося, хоча донька так гарно накрила стіл. Я дивилася на неї і думала, коли ж вона стала такою? Де та дитина, яку я колись виховувала?

Зоряну я сама ростила, бо дуже рано овдовіла. На щастя, свекруха мені дуже допомогла. Вона забрала нас до себе, в свою маленьку двокімнатну квартиру, і я навіть не уявляю, як би я без неї впоралася.

Ми жили разом, і свекруха стала мені як рідна мама. Вона підтримувала мене не тільки в питаннях житла, але й у вихованні дитини. І коли Зоряна поїхала вчитися, я вирішила поїхати в Італію, щоб заробити гроші на житло.

В Італії вже була моя подруга, вона й підказала мені, що це може бути хорошою можливістю заробити на квартиру. Я не хотіла їхати, але зрозуміла, що старість не за горами, і мені потрібно допомогти доньці, тому рішуче поїхала.

Поки я була в Італії, свекруха записала свою квартиру на Зоряну, і, коли її не стало, донька отримала житло.

Я витратила власні гроші на капітальний ремонт в цій квартирі, понад 10 тисяч євро, і коли Зоряна вийшла заміж, вона разом з чоловіком переїхала в бабусину квартиру.

Тепер я сама почала збирати гроші на власне житло, бо не хотіла повертатися і жити з донькою. Але, як це часто буває, їй постійно потрібні були гроші. Спершу Зоряна попросила купити чоловікові машину, він же потребував її для роботи. Я віддала зятю 12 тисяч євро, подумала, що квартиру куплю пізніше. Потім довелося знову відтермінувати покупку житла, бо доньці було потрібно ще 10 тисяч євро для бізнесу.

Зрештою, через п’ять років, я нарешті змогла придбати двокімнатну квартиру. Я зробила гарний ремонт і думала, що скоро повернуся додому.

Але вирішила, що не приїду з пустими руками, тож залишилася ще на рік працювати в Італії, аби трохи накопичити. І ось цього літа я нарешті повернулася додому, надіючись, що більше нікуди їхати не буду. І тут мене чекав сюрприз.

Донька, ніби нічого не сталося, оголосила, що їй з чоловіком дуже подобається моя нова квартира, і вони вважають, що їм тут буде краще. А мені, мовляв, для одного й так вистачить старої квартири.

Тепер виходить, що я маю віддати ключі від своєї нової квартири, а сама повертаюся до старої, в якій починала. І от питання – скільки ж тоді я працювала за кордоном, якщо фактично нічого для себе не заробила?

Я сказала доньці, що потрібно подумати. Моя подруга, яка свого часу забрала мене в Італію, каже, що я повинна їхати ще на кілька років, щоб заробити для себе. Але я не знаю, чи хочу я ще раз туди поїхати – квартира є, хоч і стара, а що мені ще потрібно?

Що б ви порадили – віддати нову квартиру доньці чи залишити її собі, а донька нехай вибачає?

Джерело