Поліну життя не ляскало, воно шмагало її з розмаху, випробовуючи на міцність. Під його стусанами жінка то гнулась, схиляючись до землі, як верба на вітрі, то гордо випростувалася, коли наставало затишшя, але не ламалася…

У дев’ять років вона втратила матір, в одинадцять, – нова дружина тата відправила її до бабусі в село, та так там і залишила, переоформивши всі документи.

В чотирнадцять не стало бабусі, і залишився в неї тільки дід із близьких, тих, кому вона була дорога та ким кохана.

Поліна була нескінченно вдячна людям похилого віку за те, що за ці три роки вони, як могли, навчили її життєвих мудростей, і вмінню протистояти негараздам.

Вона часто згадувала тихі слова діда:

– Ти, Полю, живи по совісті та справедливості. Не тримай зла на людей, а з труднощами вчися сама справлятися. Попереду в тебе довге життя, і я не завжди буду поруч.

Так він напоумлював її, коли Поліна зібралася на навчання до міста. Після дев’ятого класу, який вона закінчила із хорошими оцінками, вона вирішила вивчитися на зоотехніка.

У селі, де вона жила, було дві ферми – тваринницька, та птахоферма. На першій утримували корів, друга спеціалізувалася на перепелах.

До життя в місті їй було не звикати, але її душа тяглася в село. Звідси й вибір майбутньої професії. Все йшло добре, вона без проблем вступила, і навчання давалося їй легко.

В шістнадцять Поліна закохалася, а у вісімнадцять, – успішно закінчивши коледж, повернулася до діда, але не одна, а з уже невеликим животиком.

Так закінчилося для неї перше кохання, яке паморочило голову і змушувало серце то завмирати, то вискакувати з грудей.

Дід не став засуджувати внучку, звинувачуючи себе в тому, що про розчарування перших закоханостей так і не попередив її.

А Поліна горда. Вона не стала плакати, докучати гарному, але розпещеному хлопчику, тихо доучилася і повернулася туди, де все чесніше і справедливіше.

Пощастило їй із директором птахоферми. Галаслива, активна жінка, Валентина Єгорівна, по-доброму поставилася до Поліни. Поговорила вона про цікаве становище внучки з дідом, якого поважали у селі.

Через п’ять місяців вона стала мамою синочка Вадима. Поліна душі не чула у своєму зеленоокому хлопчику.

А як дід допомагав їй з малюком: виявилося, що він і сповивати вміє, і підмити, і смочок дати.
Так вони й мешкали. І начебто все налагодилося. Посмішка не сходила з обличчя Поліни…

А коли Вадиму виповнилося дев’ять, тихо пішов із життя дід. Просто ліг спати й не прокинувся. Хлопчик сильно сумував за дідом, який багато чому його навчив. Засмучувалася і Поліна, але життя триває…

Після восьмого класу Вадик вирішив допомогти матері, і на літніх канікулах пішов працювати на поле. Тракторист, що мучився з похмілля, підвозив хлопців у поле, не впорався з керуванням, і причіп перекинувся.

Дякувати Богу, ніхто на той світ не відправився, але Вадиму не пощастило. Він порвав сухожилля на лівій руці, і вона припинила нормально працювати.

Хлопчику зробили оперативне втручання, але на повне відновлення функціоналу кінцівки знадобиться багато часу.

Поліна бачила, як син переживає тимчасову недієздатність, вона була твердо в цьому впевнена. Хлопчик мріяв про військове училище, і тепер, як він вважав, все пішло під укіс.

Вадим часто засиджувався на ґанку, або йшов у садок, на улюблену лавку дідуся, ігноруючи друзів, які звали його пограти, або на рибалку.

Напевно, дід знайшов би, як струсити хлопця, бо у Поліни виходило погано. Заважала суто жіноча жалість. Вона ніби й говорила правильні слова, а в очах її ні-ні, та й з’являлася зрадлива сльозинка.

Єдине, що Вадим виконував неухильно, це спеціальні вправи відновлення рухливості руки. І це тішило Поліну, яка розуміла, що син таки не втратив надію.

Жовтень радував останніми сонячними днями. Поліна прийшла з роботи та побачила Вадима на лавці діда. Він мовчки дивився кудись углиб саду і щось шепотів одними губами.

Зітхнувши, мати підійшла до сина і сіла поряд.

– Як у школі?

– Все норм, мамо, – прокинувся від своїх думок Вадим.

– Ходімо до хати, вечерятимемо, – покликала вона сина.

– Ходімо, – погодився він.

Де не взявся, на їхньому шляху з’явився пес.

– Звідки він? Напевно, забула хвіртку щільно прикрити, от і пробрався. Не знаєш, чий? – Запитала Поліна у Вадима.

– Ні, – відповів той.

– Заблукав, бідолаха, – пожаліла пса Поліна і вирішила проводити його до хвіртки.

Пес розвернувся, і, кульгаючи, повільно потрусив не до хвіртки, а до сходів ґанку. Його задня лапа висіла не живим батогом і заважала бігу.

– Ох ти ж, – зітхнула Поліна.

Вони дійшли до ґанку і присіли. Пес сів поруч із ними. Мати й син дивилися на приблуду, і кожен думав про своє.

– Ну і що робитимемо? – Задала сама собі питання мати.

– Якщо хоче, нехай лишається, – сказав Вадим.

– Ну, і гаразд, – погодилася Поліна, і підвівшись, пішла до хати.

За нею слідом зайшов Вадим, а ось пес залишився сидіти біля сходів.

Знову зітхнувши, Поліна повернулася до собаки й, зробивши запрошувальний жест рукою, сказала:

– Проходь, бідолаха.

Вильнувши хвостом, пес спокійно подолав п’ять сходинок і діловито пройшов у будинок. Поліна підійшла до собаки та зазирнула в належне місце:

– Хм, дівчинка, – констатувала вона, – а лапа вже з місяць, як понівечена, затяглося, але, мабуть, із сухожиллями проблема. А ще, якщо я не помиляюся, вона готується стати мамою, – посміхнулася Поліна.

– Як мамою? У неї ж лапа? – здивувався Вадим.

– А що лапа? Лапа їй не заважає, життя продовжується.

Сама того ще не розуміючи, Поліна чогось торкнулася в душі сина своїми словами. Хлопчик якось дивно подивився на собаку, й посміхнувся.

Її назвали Лапою. Через місяць у будинку Поліни та Вадима з’явилося п’ять цуценят.

Спостерігаючи за Лапою, хлопчик наочно переконувався, що нічого не заважає їй бути чудовою матір’ю. До того ж Лапа із задоволенням грала із Вадимом.

І хлопчик ожив. Та й у відновленні руки видно було прогрес…

Поліна та Вадим готувалися до зустрічі Нового року. У хаті панував переполох. По великій кімнаті, де поставили ялинку, гасало п’ять пухнастих вихорів.

Один поцупив мішуру, другий заліз під ялинку, чогось там злякався і вискочив із гучним вереском. До нього кинулася Лапа, за нею помчали два цуценята.

Вадим, який намагався повісити на ялинку прикрасу, мало не впав від цієї навали чотирилапих.

До кімнати зайшла Поліна, яка готувала салати.

– Так! Ану тихо! Не будинок, а циганський табір!

Усі, як за командою, завмерли. Вона пройшлася по кімнаті, витягла з пащі цуценя мішуру, поправила Вадиму футболку, погладила Лапу.

Ще раз оглянувши свій табір, вона повернулася на кухню, почувши, що за спиною знову починається гармидер.

Широко посміхаючись, Поліна нарізала продукти для салатів і думала, що зараз і тут вона нескінченно щаслива.

Що саме Лапа повернула її сина до повноцінного життя. Що не кажи, а друзі наші чотирилапі, не тільки милують око, а й душі лікують. Життя триває…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.