— А з якого це дива мій син має тебе утримувати?! — закричала свекруха.

Віра сиділа за кухонним столом і вкотре рахувала сімейний бюджет. Цифри вперто не складалися у потрібну суму. Із двадцяти тисяч гривень, які Дмитро заробляв на роботі, вісім щомісяця йшли матері. Без винятків.

— Дімо, може, досить? — тихо спитала Віра, коли чоловік повернувся з роботи.

— П’ятий місяць поспіль мамі — вісім тисяч. А нам на продукти ледь вистачає.

Дмитро скинув черевики і з утомленим зітханням опустився на табурет.

— Це все тимчасово, Вірочко. Мама каже, скоро десь влаштується. А поки що їй жити немає за що.

— Тимчасово?

— Віра відклала калькулятор.

— Уже пів року минуло з того часу, як твоя мама звільнилась з магазину. І постійно одне й те саме — “скоро, скоро”.

— Їй важко у сорок вісім шукати нову роботу. Хто візьме?

— Дмитро заперечив.

— Та й здоров’я вже не те.

Віра мовчки кивнула, але про себе подумала, що жінка ще зовсім молода. Тільки коли замість м’яса доводиться варити на вечерю найдешевші макарони, а нові джинси для десятирічного Максима відкладаються вже третій місяць — якось не до співчуття.

Через тиждень зателефонувала Олена Василівна. Віра саме мила посуд і мимохіть підслухала розмову.

— Сину, а коли ти гроші перекинеш? — пролунало у слухавці. — Вже п’ятнадцяте, а у мене на рахунку сто гривень залишилось.

— Мамо, наступного тижня аванс дадуть. Потерпи трохи.

— Як це потерпи? — тон Олени Василівни став різкішим. — Мені за комуналку платити треба, за ліки. А ще холодильник зламався! Що мені робити?

Дмитро тяжко зітхнув і глянув на дружину.

— Гаразд, мамо. Сьогодні частину з карти перекину, решту — в понеділок.

Віра витерла руки рушником. На тій картці лежали гроші, які відкладали на зимовий одяг для Максима. Син росте швидко — торішня куртка замала.

— Дімо, може, цього разу дамо мамі п’ять тисяч замість восьми? — обережно запропонувала Віра, коли Дмитро поклав слухавку. — Максиму справді потрібна нова куртка і джинси.

— Ні, Віро. Мама звикла до певної суми. Куртку купимо пізніше.

У серпні стало зовсім важко. Пральна машина перестала віджимати речі, і Вірі доводилося викручувати все руками. На ремонт грошей не було. Максим ходив у кросівках із діркою на підошві — і купити нову пару поки не було за що.

А тим часом Олена Василівна почала висловлювати своє невдоволення.

— Дімочко, — мовила свекруха, коли якось прийшла в гості, — раніше ти мені більше допомагав. По десять тисяч давав, а тепер тільки вісім. Це через неї? — кивнула в бік Віри.

Віра завмерла біля плити, де смажила картоплю з сосисками. М’яса знову не купили — не по кишені.

— Мамо, моя зарплата ж не змінилась, — відповів Дмитро.

— Просто витрати зросли.

— Які ще витрати? — запитала Олена Василівна. — Он, навіть нову пральну машину собі не купуєте. А мені гроші урізали.

Віра стиснула половник так, що аж пальці побіліли. Хотілося сказати, що машину якраз і не купують через те, що всі гроші йдуть свекрусі. Але промовчала.

— Знаєш, Дімочко, — продовжувала Олена Василівна, — твоя дружина, мабуть, думає, що ти дарма мені допомагаєш. Напевно ж шепоче тобі щось там…

— Мамо, Віра нічого такого не говорить, — спробував захистити дружину Дмитро.

— Не говорить? — знизала плечима свекруха.

— А чому тоді менше даєш? І взагалі, чого це вона вдома сидить? Могла б уже й працювати. Максим не малюк, десять років. А вона, бач, на шиї у чоловіка повисла.

Віра різко поставила сковорідку на стіл — гучніше, ніж хотіла. Дмитро аж здригнувся від цього звуку.

— Олено Василівно, я працюю, — тихо сказала Віра.

— У школі. Прибиральницею. Неповний день, але все ж таки.

— Прибиральницею?! — скривилась свекруха.

— І скільки ж тобі за пів дня платять? Три тисячі? Ото й увесь твій внесок у родину.

Щоки Віри почервоніли. Три з половиною тисячі — дійсно небагато. Але ці гроші хоч якось допомагали зводити кінці з кінцями.

— А хто готує? Хто пере? Хто з Максимом уроки робить? — не стрималась Віра.

— Та що там готувати? — махнула рукою Олена Василівна.

— Картоплю зварити кожна зможе. А прати — машинка все сама робить.

Дмитро сидів і мовчав. Віра бачила, як він напружився, але захищати її він не став.

Після того візиту Віра ще довго не могла заснути. Крутилася в ліжку, обдумуючи: чи справедливо це? Допомагати батькам — це правильно. Але коли допомога перетворюється на повне утримання — вже щось не так.

Наступного тижня Олена Василівна знову зателефонувала. Нова проблема.

— Дімочко, лікар сказав, що мені потрібен курс масажу. Спина турбує. Десять сеансів, кожен по п’ятсот гривень. Допоможеш?

Дмитро кинув погляд на Віру. Та мовчки похитала головою.

— Мамо, зараз у нас немає зайвих грошей. Може, спробуєш записатись у поліклініці на безплатний?

— Безплатний?! — обурено вигукнула свекруха. — Там черги на пів року вперед! А мені ж потрібно зараз! Ти що, не розумієш? Я все життя на тебе працювала, собі відмовляла! А ти тепер шкодуєш?

Дмитро зітхнув і погодився дати гроші на масаж. Віра тільки стиснула губи. Пральна машина так і стояла зламана, зате у свекрухи з’явились нові «нагальні потреби».

Вересень приніс нові випробування. У школі Максиму видали лише частину підручників — решту, разом з робочими зошитами й додатковими посібниками, потрібно було купити за власний кошт. І коштувало це майже три тисячі гривень.

— Дімо, потрібно Максиму купити підручники, — сказала Віра ввечері.

— А грошей немає, — втомлено відповів чоловік. — Учора мамі переказав, а до зарплати ще тиждень.

— Може, позичимо у твоєї мами? — обережно запропонувала Віра. — Тимчасово.

Дмитро похитав головою.

— Не варто. У мами і так зараз труднощі.

— А в нас, по-твоєму, рай? — не витримала Віра.

— Дімо, ми власну дитину не можемо нормально одягнути, підручники купити не можемо. І при цьому щомісяця твоїй мамі віддаємо вісім тисяч гривень. Може, вже досить?

— Віро, не починай знову.

— Я не починаю, я закінчую! — її голос затремтів.

— Зрозумій, я не проти допомагати батькам. Але коли ця допомога йде не на користь власній сім’ї — це вже занадто.

Дмитро підвівся й почав ходити кімнатою.

— Мама одна. Їй більше нема до кого звернутись.

— А ми що, не самі по собі? — Віра теж підвелась. — Максим ходить у дірявих кросівках, ми без пральної машини живемо, руками все віджимаю. А все тому, що твоя мама звикла, що син її утримує.

— Вона мене виростила! — підвищив голос Дмитро. — Сама підняла, батька рано не стало. Я зобов’язаний допомагати.

— Допомагати й утримувати — різні речі, — тихо, але твердо сказала Віра. — Допомагати можна продуктами, оплатити комуналку іноді. Але не віддавати понад половину зарплати щомісяця.

Сварка завершилась тим, що Дмитро вийшов на балкон, а Віра зачинилась у ванній і довго тихо плакала. Грошей на підручники так і не знайшлось — довелося позичити у сусідки.

У жовтні Олена Василівна несподівано прийшла «з перевіркою». Без попередження. Зайшла, коли Віра саме готувала обід.

— А що це у вас у холодильнику? — відкрила дверцята й почала розглядати вміст. — Молоко, хліб, ковбаса… Ого, на ковбасу гроші знайшлися!

Віра страмалася. Ковбасу купили вперше за місяць — найдешевшу, і то в акції.

— А техніка у вас ще з минулого століття, — продовжила інспекцію свекруха. — Телевізор — антикваріат, холодильник ледве дихає. А мені скаржитесь, що грошей не вистачає.

— Олено Василівно, у нас і справді грошей небагато, — стримано сказала Віра. — Пральна машина зламалась, не можемо відремонтувати.

— Так не ламайте! — відрізала та.

— Треба до техніки дбайливіше ставитися. А то поламали, а тепер скаржетеся.

Віра розвернулась до плити і почала інтенсивно помішувати суп. Від напруги тремтіли руки, але мовчала.

— І взагалі, — продовжила свекруха, — я вважаю, Дімі час попросити надбавку. Або знайти підробіток. Несолідно — у тридцять років отримувати двадцять тисяч гривень.

— Він старається, — тихо відповіла Віра.

— Працює багато.

— Старається! — обурилася Олена Василівна.

— Якби справді старався, заробляв би більше. А так… Хоча, з такою дружиною далеко не заїдеш.

Останні слова прозвучали образливо. Віра різко обернулась.

— Це що ще має означати?

— Те й означає, — спокійно відповіла свекруха. — Дружина повинна надихати чоловіка, штовхати його на звершення. А ти що? Тільки й робиш, що скаржишся та змушуєш економити. Яке тут натхнення?

— Змушую економити?! — голос Віри зірвався. — Я економлю, щоб вашому синові вистачало на нормальну їжу!

— На нормальну їжу? — свекруха оглянула стіл. — Та в мої молоді роки і такого не було. Їли хліб з маргарином і дякували долі. А ви тут ковбасу купуєте і ще й скаржетеся!

У цей момент до кімнати зайшов Дмитро. Побачив напружені обличчя матері й дружини, зупинився у дверях.

— Що сталося? — спитав Дмитро, заходячи в кухню.

— Та ось, пояснюю твоїй дружині, як правильно сімейний бюджет вести, — недобре всміхнулась Олена Василівна. — А то все скаржиться, що грошей немає.

Дмитро подивився на Віру. В її очах читались втома й образа.

— Мамо, може, не варто обговорювати наші гроші?

— А чому це не варто? — здивувалась свекруха. — Я ж не чужа, я мати. І бачу, що дружина тебе неправильно виховує. Чоловік має забезпечувати родину, а не слухати промови про нестачу коштів.

Віра різко поставила каструлю на стіл — суп аж хлюпнув через край.

— Все! — голосно сказала вона. — Досить! Мамо Олено Василівно, поясніть мені одне.

Свекруха вирівняла спину, приготувавшись до розмови. Дмитро застиг між ними, не знаючи, на чий бік стати.

— З якого це дива Діма має вас утримувати? — продовжила Віра, дивлячись прямо в очі свекрусі. — Чому вісім тисяч гривень щомісяця — це вже норма? Чому наш син ходить у дірявих кросівках, а ви вимагаєте гроші на масаж?

— А з якого це дива мій син тебе утримувати має?! — закричала Олена Василівна, підхопившись з табурета. — Ти хто така? Технічка за три тисячі! А я — мати, що життя на нього поклала!

Дмитро спробував втрутитися:

— Мамо, Віро…

— Мовчи! — обурилася свекруха. — Я з твоєю жінкою розмовляю. Так от, любонько, поки ти з ним живеш, я його двадцять років сама тягнула. На трьох роботах працювала, аби прогодувати. А тепер, коли мені допомога потрібна, ти невдоволена?

Віра відчула, як у неї тремтять руки. Надто довго мовчала, надто довго терпіла.

— Дмитре, — вона повернулась до чоловіка, — ти чуєш мене? Вибирай. Або ти голова родини і сам ухвалюєш рішення, або й далі метатимешся між нами. Але я більше цього не витримаю.

Дмитро побілів. Такої умови від дружини він не чув ніколи.

— Віро, ну навіщо так… Можна ж домовитися якось…

— Як? — спитала Віра. — Ми вже пів року домовляємось. А результат? Максим соромиться свого одягу в школі, пральну машину не можемо відремонтувати. А твоя мама живе краще за нас!

— Краще?! — обурилась Олена Василівна. — Та я копійки лічу!

— А ми що робимо?! — Віра не здавалась. — Мамо Олено Василівно, давайте чесно. Від нас ви отримуєте вісім тисяч гривень. Ще сусідці допомагаєте, вона платить три тисячі гривень. Разом — одинадцять. А ми втрьох живемо на п’ятнадцять! Дімині дванадцять і мої три! Ви сама маєте більше, ніж ми всі разом!

Ці цифри пролунали, наче вирок. Дмитро вперше серйозно задумався.

— Але мама ж сама, — несміливо промовив він.

— А ми теж не вдвох, — Віра поклала на стіл аркуш з підрахунками. — Дивись сам.
На ньому були всі підрахунки. Скільки йде на комунальні послуги, скільки на продукти, скільки Дімі на шкільні обіди. Проти цифр не підеш.

— Дімо, — тихо сказала Віра, — мені не шкода допомагати твоїй мамі. Але не ціною нашої сім’ї. Давайте поговоримо, сідайте обоє.

Дмитро глянув на матір, потім на дружину. Вперше за пів року побачив усе збоку.

— Гаразд, — кивнув він. — Мамо, сідай. Поговоримо.

Олена Василівна сіла неохоче. Відчувала, що втрачає контроль.

— Мамо, — почав Дмитро, — скажи чесно, чому ти не працюєш? Здоров’я не дозволяє?

Свекруха завагалась.

— Та ні… Просто за копійки не хочеться. Я ж не наймичка якась.

— А ми, виходить, наймити, — зауважила Віра. — І нічого, живемо.

— Ви молоді, вам треба!

Дмитро задумався. Мати просто не хотіла працювати — зручніше було сидіти на шиї в сина.

— Мамо, пам’ятаєш, ти мене вчила бути самостійним? Казала, що чоловік має сам за себе відповідати.

— І що?

— А те, що у мене своя сім’я. І я мушу думати про дружину і сина.

Олена Василівна зрозуміла, що втрачає вплив.

— То що, ти мені не допомагатимеш? — почала розуміти мати. — Я ж тебе виростила, все віддала заради тебе!

— Мамо, стоп, — перебив Дмитро. — Ніхто тебе не залишає. Але допомога буде розумною. Дві тисячі гривень на місяць і продукти у вихідні. Цього вистачить.

— Дві тисячі?! — ахнула свекруха. — А на що я житиму?

— На ці гроші, що ми даємо, на ті, що у сусідки заробиш, і за ті, які тобі на роботі заплатять, — спокійно відповів син. — Цілком достатньо для однієї людини, якщо вийдеш працювати. Але знай, як тільки влаштуєшся на роботу, допомоги від мене не чекай.

Віра з полегшенням зітхнула. Нарешті Дмитро став на захист сім’ї.

Свекруха зрозуміла, що сперечатися марно.

— І ще, мамо, — продовжив Дмитро, — жодного втручання у наше життя. Як ми витрачаємо гроші, чим харчуємось, як виховуємо Максима — це не твоє діло.

Олена Василівна стрималася, але кивнула.

— І приїжджати будеш лише на вихідних, — додала Віра.

За місяць життя сім’ї кардинально змінилось. Дмитро купив Максиму нові кросівки й зимову куртку. Відремонтували пральну машину. А Олена Василівна, образившись, влаштувалась прибиральницею в офіс. Пів дня роботи, але власні гроші.

Стосунки зі свекрухою налагодилися не одразу. Спочатку Олена Василівна ображалась, демонстративно зітхала при кожній зустрічі. Але з часом звикла до нових правил. Зрозуміла: син її не залишив, просто подорослішав і став справжнім чоловіком, який піклується про свою сім’ю.

Віра з полегшенням відчула, що може спокійно купувати нормальні продукти, не вираховуючи кожну гривню. Максим більше не соромився свого одягу у школі — у нього знову з’явились нові речі, як у інших дітей. А Дмитро вперше по-справжньому відчув себе головним у родині — тим, хто ухвалює рішення і тримає відповідальність за близьких.

Сімейний бюджет нарешті набув здорового балансу. Батькам допомагали, але розумно, у межах можливостей. Так, щоб підтримка не ставала тягарем. І всі зрозуміли головне: про батьків треба дбати, але турбота не має перетворюватися на утримання за рахунок дітей і онуків. Кожен має жити так, щоб уміти самостійно стояти на ногах — тоді й стосунки в родині будуть теплими, а не обтяжливими.

Джерело