“Нехай живуть у тебе! Сама його таким виховала!” — гуло в трубці голос мого колишнього чоловіка, Богдана. Він був розлючений, а я стояла, стиснувши телефон у руці, і відчувала, як серце стискається. Мова йшла про нашого сина, Дениса, та його дівчину, які вирішили спробувати жити разом. Та ця розмова змусила мене задуматися не лише про Дениса, а й про наші з Богданом помилки, які вплинули на сім’ю.

Ми розлучилися десять років тому. Денисові тоді було п’ятнадцять, і розставання батьків далося йому важко. Він то звинувачував мене, то батька, то замикався у собі. Я намагалася бути йому і матір’ю, і другом: допомагала з навчанням, слухала його історії про друзів, возила на футбол. Богдан же після розлучення віддалися. Він справно платив аліменти, інколи забирав сина на вихідні, але близькості між ними не було. Я бачила, як Денис сумує за татом, але Богдан завжди був зайнятий: нова робота, нова сім’я. Я не осуджувала, але на душі було боляче.

Зараз Денису двадцять п’ять. Він закінчив університет, працює у IT-компанії. Півроку тому він познайомив мене зі своєю дівчиною, Олесею. Вона щира, працює у дизайні, завжди чемна та усміхнена. Вони з Денисом захотіли жити разом, і я була радий за них. Та оскільки власного житла в них ще немає, вони попросили пожити в мене. Моя двокімнатна квартира — не палац, але місця вистачало. Я віддала їм свою спальню, а сама переїхала на диван у вітальні. Думала, це тимчасово, поки вони не зберуть на оренду.

Спочатку все було добре. Олеся допомагала по господарству, Денис носив продукти, інколи ми сідали разом на вечерю. Та через кілька місяців я помітила, що Денис став гарячковим. Міг різко відповісти Олесї через дрібниці, а одного разу я почула їхню суперечку через гроші. Я не втручалася — вони дорослі, самі розберуться. Та потім подзвонив Богдан. Він був у люті: “Ти знаєш, що твій син відмовився допомогти мені з ремонтом? Каже, у нього свої плани! А та його Олеся взагалі мене не поважає!”

Я здивувалася. Денис ніколи не згадував, що батько щось просив. Виявилося, Богдан хотів, щоб син приїхав на дачу та допоміг з покрівлею. Денис відмовив, пояснивши, що зайнятий. А Олеся, на думку Богдана, “занадто багато про себе вирішує”. Я спробувала заспокоїти його: “Богдане, вони молоді, у них своє життя. Можливо, ти занадто наполягаєш?” Але він вибухнув: “Ти його розпестила! Виховала маминого синочка, ось він і плює на батька! Нехай живуть у тебе, коли тобі так подобається!”

Його слова вразили мене. Я виховала? А де був він, коли Денис потребував тата? Я одна провела його через підліткові бурі, сльози та розчарування. Але чи не мав Богдан рацію? Можливо, я занадто опікувалася сином, і він виріс егоїстом? У пам’яті спалахували моменти, коли я балувала Дениса: купувала все, що він просив, захищала від труднощів. Може, справді зробила його залежним?

Я вирішила поговорити з сином. Ввечері, коли Олеся пішла до подруги, я запитала: “Денис, що трапилось із татом? Він каже, ти відмовив йому у допомозі”. Сін насупився: “Мамо, він хоче, щоб я кинув усе та їхав на дачу. А у мене робота, проекти — я не можу просто так все покинути. І Олеся не зобов’язана йому догоджати”. Я кивнула, але на душі було неспокійно. Денис говорив слушно, але його тон був різким — наче він навіть не намагався зрозуміти батька.

Потім я поспілкувалася з Олесею. Вона зізналася, що Богдан якось грубо пожартував на її адресу, і вона відповіла. “Я не хотіла образити, але він поводиться так, наче я йому щось винна”, — сказала вона. Я зрозуміла: справа не лише в Денисі. Богдан, схоже, хоче керувати всіма, але сам не готовий йти на зустріч.

Ця розмова з колишнім чоловіком змусила мене переосмислити багато чого. Я згадала наш шлюб, наші помилки. Можливо, ми з Богданом не показали синові, що сім’я — це компроміси? Я вирішила не втручатися у їхній конфлікт, але попросила Дениса й Олесю бути терплячішими. Вони молоді, у них усе попереду, але повага до старших — це важливо. Я також поговорила з Богданом, запропонувала йому не тиснути на сина, а спробувати знайти спільну мову. Він буркнув щось у відповідь, але пообіцяв подумати.

Тепер я дивлюся на Дениса й Олесю й розумію: вони такі самі, як ми з Богданом у молодості — сповнені надій, але з купою проблем. Я не хочу, щоб вони повторювали наші помилки. Моя квартира — їхній тимчасовий дім, але я знаю: скоро вони вилетять із гнізда. А я залишуся зі спогадами та вірою, що мій син знайде порозуміння з батьком. І, можливо, Богдан колись зрозуміє, що виховання — це не лише моя справа, а й його. Життя вчить, що ліпші стосунки будуються не на контролі, а на взаємній повазі.