Галина сиділа за старим дубовим столом у своїй просторій чотирикімнатній квартирі, яка колись була наповнена сміхом, дитячими криками та теплом сімейних вечорів.

Тепер тут панувала тиша, перерванa лише скрипом дерев’яних віконниць, коли пориви осіннього вітру билися об шибки. Її чоловік, Степан, пішов із життя два роки тому, залишивши її вдовою з трьома дітьми — двома доньками, Оксаною та Наталією, і сином Андрієм.

Діти давно виросли, створили власні сім’ї, але ця квартира, як магніт, завжди притягувала їх назад — на свята, на сімейні обіди, на радісні й сумні моменти.

Галина, якій нещодавно виповнилося шістдесят, відчувала, що її життя змінилося. Діти рідше навідувалися, онуки росли, а вона сама дедалі частіше почувалася самотньою в цих великих стінах.

Квартира, що колись була її гордістю, стала тягарем. Опалення взимку коштувало дорого, комунальні рахунки росли, а ремонт, якого давно вимагали старі труби та потріскані стіни, був їй не по кишені.

Вона часто згадувала село, де народилася, — маленьку хату, яку залишили їй батьки. Хата була напівзруйнована, але там, серед саду й тиші, Галина відчувала спокій, якого так бракувало в місті.

Одного вечора, коли за вікном падав дощ, жінка зібрала дітей на сімейну вечерю. Оксана, старша донька, приїхала з чоловіком Ігорем та двома дітьми.

Наталія, середня, прийшла сама, бо її чоловік, Роман, був у відрядженні. Андрій, наймолодший, привів свою наречену Лесю. Вечеря була скромною, але теплою. Після того, як усі посмакували голубцями й узваром, Галина відкашлялася й заговорила.

— Діти, я довго думала, — почала вона, нервово стискаючи серветку. — Я хочу продати цю квартиру. Вона завелика для мене однієї, а утримувати її стає все важче. Гроші, які ми отримаємо, я поділю порівну між вами трьома. А сама переїду до села, у батьківську хату. Там треба ремонт, але я впораюся.

Запала тиша. Оксана, яка завжди була найговіркішою, першою порушила мовчанку.

— Мамо, ти серйозно? — її очі загорілися. — Це ж… це ж чудово! Ми з Ігорем давно мріємо про нову квартиру, а ці гроші дуже допоможуть.

— Я теж не проти, — додав Андрій, усміхаючись. — Ми з Лесею плануємо весілля, і нам би не завадили кошти на власне житло. Мамо, ти молодець, що наважилася.

Наталія мовчала довше, але зрештою кивнула.

— Якщо ти впевнена, мамо, то я підтримую. Ми з Романом могли б погасити іпотеку. А ти точно впораєшся в селі? Там же хата майже розвалюється.

Галина всміхнулася, хоча в душі стиснуло від їхньої швидкої згоди. Вона сподівалася на підтримку, але не чекала, що діти так радісно схопляться за ідею.

— Я впораюся, Наталко. У селі спокійніше, а я ще не така стара, щоб не дати собі ради.

Усі закивали, і лише Ігор, чоловік Оксани, нахмурився. Він відставив тарілку й заговорив, ретельно добираючи слова.

— Мамо Галино, вибачте, але я не розумію. Ця квартира в центрі міста, вона коштує великих грошей. А ви хочете переїхати в село, в ту хату, де ні води, ні газу толком немає? Ви ж там самі будете. А якщо щось станеться? І… як це, ви все життя працювали, щоб дати нам краще життя, а тепер віддаєте все й самі їдете в руїну?

Оксана різко повернулася до чоловіка.

— Ігорю, ти що! Мама сама вирішила! Їй так краще, вона ж сказала. І чому ти взагалі проти? Це її рішення, і ми всі згодні.

— Я не проти, щоб мама робила, як хоче, — відповів Ігор, підвищивши тон. — Але це виглядає так, ніби вона жертвує собою заради нас. Ми що, не можемо допомогти їй з ремонтом чи комунальними? Чому обов’язково продавати?

Андрій пирснув, відкинувшись на спинку стільця.

— Ігорю, не починай. Мама не маленька, вона знає, що робить. І, якщо чесно, нам усім ці гроші потрібні. Ти ж сам скаржився, що в тебе на роботі затримки з зарплатою.

— Це не означає, що ми маємо брати мамине! — відрізав Ігор. — Досить, Ігорю

Оксана, яка досі стримувалася, підвищила голос. Її обличчя почервоніло від гніву.

— Ти що, хочеш, щоб мама залишилася в цій квартирі й мучилася? Вона для нас усе життя старалася, а тепер має право жити, як хоче! І чому ти завжди проти? Тільки ти один такий розумний?

Усі заговорили одночасно. Наталія намагалася підтримати сестру, Андрій кинув щось саркастичне, а Леся ніяково відвела погляд.

Галина підняла руку, благаючи тиші.

— Досить, діти. Ігор має право сказати, що думає. Я вдячна за твою турботу, Ігорю, але моє рішення остаточне. Я не хочу бути тягарем для вас. У селі я буду щаслива. А ви молоді — живіть своє життя.

Ігор стиснув губи, але більше не сперечався. Вечеря закінчилася в напруженій атмосфері, і незабаром усі розійшлися.

Наступні тижні були сповнені клопотів. Галина найняла ріелтора, і квартира швидко знайшла покупця. Сума була значною — достатньою, щоб поділити між дітьми й залишити трохи на ремонт хати в селі.

Діти з ентузіазмом обговорювали, як використають свої частки. Оксана з Ігорем планували купити нову квартиру ближче до роботи. Наталія з Романом раділи можливості погасити іпотеку. Андрій з Лесею мріяли про весілля й власне житло.

Ігор, однак, залишався похмурим. Він намагався поговорити з Оксаною, але щоразу натикався на її різкі відповіді.

Вона звинувачувала його в невдячності, а він не міг пояснити, чому це рішення здається йому несправедливим. Йому здавалося, що Галина жертвує своїм комфортом заради дітей, а ті навіть не задумуються над цим.

Тим часом жінка почала готуватися до переїзду. Вона зібрала найнеобхідніше, віддаючи частину речей дітям чи сусідам.

Хата в селі була в жалюгідному стані — дах протікав, стіни тріщали, а віконні рами давно прогнили. Але Галина бачила в ній потенціал.

Вона найняла майстрів, які за її скромні кошти почали ремонт. У саду, зарослому бур’янами, вона вже висадила кілька кущів смородини й планувала відновити город.

Одного дня Ігор прийшов до Галини сам. Він стояв у дверях, ніяковіючи, тримаючи в руках пакунок із домашніми інструментами.

— Мамо, я подумав… Може, я могла б із допомогти вам із ремонтом? Я знаю, як дах перекривати, і можу замінити вікна. Не хочу, щоб ви там сама.

Галина всміхнулася, запросивши його до столу.

— Ігорю, ти добрий хлопець. Але я впораюся. А ти краще поговори з Оксаною. Вона на тебе сердиться.

— Я знаю, — зітхнув Ігор. — Але я не можу змиритися з тим, що ви віддаєте все заради нас. Це неправильно.

— Це мій вибір, — м’яко відповіла Галина. — Я хочу, щоб ви жили добре. А я в селі буду щаслива. Там тиша, сад, спокій. Мені більше нічого не треба.

Ігор довго мовчав, а потім кивнув. Він залишив інструменти, пообіцявши приїхати в село, якщо потрібна буде допомога.

Переїзд відбувся навесні. Галина оселилася в хаті, яка вже виглядала краще завдяки ремонту. Сад розквітав, і вона проводила дні, доглядаючи його.

Діти навідувалися рідко, але телефонували, розповідаючи, як витрачають свої частки. Оксана з Ігорем купили нову квартиру, Наталія погасила іпотеку, а Андрій влаштував весілля.

Ігор, як і обіцяв, приїхав одного дня з інструментами. Він допоміг Галині полагодити паркан і висадила нові дерева в саду. Вони довго говорили, і жінка відчула, що він єдиний, хто по-справжньому турбується.

Оксана, дізнавшись про його візит, спочатку сердилася, але згодом пом’якшала.

Час минав, і Галина знаходила радість у простому житті. Її хата стала місцем, куди приїздили онуки на літо, а діти, хоч і не часто, але навідувалися.

Вона знала, що зробила правильний вибір, і серце її було спокійне.

Минуло пів року з моменту, як Галина остаточно оселилася в селі. Хата, що колись здавалася напівзруйнованою, тепер виглядала затишно: новий дах блищав на сонці, вікна сяяли чистими шибками, а в саду розквітали квіти й плодоносили молоді кущі смородини.

Галина прокидалася рано, пила трав’яний чай на веранді й насолоджувалася тишею, яку порушував лише спів птахів. Але іноді, у тихі вечори, самотність поверталася, нагадуючи про галасливі сімейні вечері в міській квартирі.

Одного липневого дня, коли сонце пекло немилосердно, до хати приїхала Оксана з дітьми — семирічною Софією та п’ятирічним Максимом. Галина, побачивши їх із вікна, поспішила до воріт, радісно розпростерши руки.

— Ой, мої дорогенькі! — вигукнула вона, обіймаючи онуків. — Як же я за вами скучила!

— Бабусю, а можна піти до річки? — одразу заторохтіла Софія, тримаючи в руках гумовий м’ячик.

— І я хочу! — додав Максим, тягнучи Галину за поділ сукні.

— Звичайно, можна, але спочатку пообідаємо, — усміхнулася Галина, переводячи погляд на Оксану. — А де Ігор? Не приїхав із вами?

Оксана зітхнула, відводячи погляд.

— Він на роботі, мамо. У нього зараз проєкт важливий, не відпросився. Та й, знаєш, він досі бурчить про твою ідею з переїздом. Каже, що ми тебе кинули саму.

Галина похитала головою, запрошуючи доньку до хати.

— Оксанко, не треба сваритися з Ігорем. Він хороший чоловік, просто турбується. Сідай, я борщу наварила, твого улюбленого, з буряком.

За обідом Оксана розповідала про нову квартиру. Її голос звучав гордо, коли вона описувала простору кухню й балкон із видом на парк. Але Галина помітила, що донька уникає її погляду, ніби щось приховує.

— Оксано, що не так? — м’яко запитала Галина, коли діти побігли гратися в саду. — Ти якась неспокійна.

Оксана зітхнула, крутячи ложку в руках.

— Мамо, я не знаю, як сказати… Ми з Ігорем посварилися. Він усе ще думає, що ми не мали брати твої гроші. Каже, що це через нього ти тепер тут, у селі, сама. І я… я починаю думати, що він, може, й правий. Ми всі взяли твої гроші, а ти тут у старій хаті, із цими ремонтами…

Галина поклала руку на долоню доньки, її голос був спокійним, але твердим.

— Оксано, слухай мене. Я тут не тому, що ви мене змусили. Я сама так вирішила. Ця хата, цей сад — це моє. Я тут щаслива. А ви з Ігорем мусите миритися, бо сім’я — це головне.

Оксана кивнула, але очі її були вологі. Вона обійняла матір, шепочучи:

— Дякую, мамо. Ти завжди знаєш, що сказати.

Того ж вечора зателефонувала Наталія. Її голос у слухавці звучав стурбовано.

— Мамо, як ти там? Ми з Романом думаємо приїхати на вихідних. У нас усе добре, іпотеку погасили, але… я хвилююся за тебе. Ти точно справляєшся?

— Наталко, я ж не немічна, — засміялася Галина. — Приїжджайте, буду рада. Привези Романа, хай допоможе з парканом, якщо захоче.

— Домовилися, — відповіла Наталія. — І, мамо… дякую. За все. Ми з Романом ніколи б не впоралися без твоєї допомоги.

Через кілька днів до села приїхав Андрій із Лесею. Вони привезли подарунок — нову газову плиту, яку Галина давно хотіла встановити.

— Мамо, це тобі, — гордо сказав Андрій, розвантажуючи коробку. — Ми з Лесею подумали, що тобі зручніше буде готувати.

— Ой, діти, це ж дорого! — вигукнула Галина, оглядаючи плиту. — Ви ж на весілля відкладали!

Леся всміхнулася, обіймаючи Андрія за плечі.

— Мамо, весілля почекає. Ти для нас важливіша. І знаєш, ми з Андрієм хочемо частіше приїжджати. Може, навіть город допоможемо тобі розширити.

Галина розчулилася. Вона запросила їх до хати, де вже чекали свіжоспечені пиріжки. За чаєм Андрій раптом заговорив серйозно.

— Мамо, я хочу вибачитися. Ми всі тоді так швидко погодилися на продаж квартири… Я навіть не подумав, як тобі буде тут самій. Ігор казав, що ми егоїсти, і, мабуть, він правий.

Галина похитала головою, її очі блищали від сліз.

— Андрію, не треба вибачень. Ви — моє щастя. Я хочу, щоб ви жили добре, щоб ваші діти росли в достатку. А я тут не сама — у мене сад, хата, сусіди. І ви приїжджаєте.

Леся торкнулася її руки.

— Мамо Галино, ми з Андрієм вирішили: щомісяця будемо приїжджати на вихідні. І онуків привеземо, коли в Оксани народиться ще одне. Хай знають, як це — жити в селі.

Галина всміхнулася, відчуваючи, як тягар самотності потроху розчиняється. Вона знала, що діти не завжди будуть поруч, але їхні слова й візити зігрівали її серце.

Невдовзі приїхав Ігор. Цього разу він був із Оксаною, яка нарешті помирилася з ним. Вони привезли саджанці яблунь і кілька банок домашнього варення.

— Мамо, це від нас із Оксаною, — сказав Ігор, простягаючи пакунок. — І я хочу допомогти з городом. Давай посадимо ці яблуні разом?

Галина кивнула, її очі сяяли.

— Ігорю, Оксано, дякую вам. Ви мої найкращі. Ходіть, покажу, де я планую сад.

Поки вони садили дерева, Оксана тихо сказала:

— Мамо, я поговорила з Ігорем. Ми вирішили, що частину грошей від квартири відкладемо для тебе. На всяк випадок. Ти не повинна бути сама.

Галина зупинилася, тримаючи лопату.

— Оксано, мені нічого не треба. Ви — моє багатство. Але дякую, що думаєте про мене.

Того вечора вони довго сиділи, сміялися й згадували старі часи. Галина дивилася на свою сім’ю й розуміла: хоч би де вона була — у місті чи в селі, — її дім там, де її діти й онуки.

І хай квартира в місті залишилася в минулому, її хата в селі стала новим серцем їхньої родини.

Джерело