– Треба обговорити, що робитимемо з квартирою, – сказала Настя, сідаючи навпроти.

Ганна підвела очі від порожнього кухля. Голова розколювалася, пігулка ще не подіяла. У коридорі все ще чулися приглушені голоси – останні гості після поминок не поспішали розходитися.

А тут, на кухні, де Ганна шукала моменту тиші, вже почалося те, чого вона боялася найбільше.

– Настя, батька тільки поховали, – тихо промовила Ганна.

– Саме тому й треба діяти швидко, – Настя діловито відкрила записник. – У нас з’явився чудовий варіант трикімнатної у новобудові. Якщо оформимо швидше і продамо квартиру батька, зможемо внести перший внесок.

Ганна мовчала, не вірячи своїм вухам. Перед очима все ще стояли сумні події сьогоднішнього дня, – цвинтар, груди землі, що падають на домовину.

А тут уже ділять те, що лишилося від життя батька. Начебто він був не людиною, а лише власником квадратних метрів.

– Я не готова обговорювати це зараз, – видавила Ганна, відчуваючи, як до горла підкочує грудка.

– Ти ніколи не будеш готова, – чмихнула Настя. – Але ж Ігор – законний спадкоємець, і нам треба розв’язувати питання з житлом.

До кухні увійшов Ігор, винно опустивши очі. Він завжди так робив, коли Настя починала говорити від його імені.

…Ганна та Ігор ніколи не були близькі. Брат був старшим на три роки й з дитинства тримався уособлено.

Коли вони ходили в одну школу, Ігор вдавав, що не знає сестру, боявся, що дружба з молодшою сестрою зіпсує його репутацію.

Ганна пам’ятала, як він проходив повз, коли старшокласники відібрали у неї рюкзак – вдав, що не помітив.

Після школи їх шляхи розійшлися ще більше. Ігор вступив до економічного, швидко одружився з Настею і розчинився в її амбіціях.

Настя працювала рієлтором і постійно говорила про “перспективні вкладення” та “ліквідну нерухомість”. Ігор погоджувався зі всім, що говорила дружина.

Коли не стало мами, їхня сім’я ніби розкололася остаточно. Батько замкнувся в собі, а Ганна почала приїжджати частіше – допомагала по господарству, готувала, просто сиділа поруч, слухаючи його небагатослівні розповіді.

Сергій Павлович ніколи не був багатослівним, а, як дружини не стало, ще тихішим був. Тільки з Ганною останніми роками він почав потроху відкриватися – розповідав про молодість, роботу інженером на заводі, про те, як познайомився з їхньою мамою.

Ігор відвідував батька раз на рік, на день народження, і завжди поспішав поїхати. Настя зазвичай залишалася в машині, скаржачись на задуху в “цій старій квартирі”.

За рідкісних зустрічей вона неодмінно заводила розмову про те, як їм важко – орендоване житло, кредити, маленька дитина, яка постійно хворіє.

Ганна не відчувала до них особливої неприязні – просто сприймала, як даність, що в них різні життя та цінності.

Все змінилося пів року тому. Батько почав швидко слабшати. Ганна помітила, що він схуд, став забудькуватий і часто скаржився на болі в животі. Вона наполягла на обстеженні.

Діагноз пролунав, як вирок, – невиліковна хвороба підшлункової залози, третя стадія. Лікар говорив щось про терапію, шанси, лікування, але Ганна чула тільки стукіт власного серця. Їй здавалося, що світ руйнується вдруге, як тоді, коли не стало мами.

Лікування вимагало серйозних витрат. Ганна сиділа на кухні у квартирі брата, пояснюючи ситуацію.

– Йому потрібна хімієтерапія, дорогі препарати. Я не потягну це сама, – голос Ганни тремтів. – Треба бодай тисяч тридцять на місяць.

Настя підібгала губи:

– Це ж може не допомогти. У його віці… Ми теж не мільйонери, вона виразно подивилася на чоловіка. – Скажи їй, Ігорю.

Ігор випростався на стільці й промовив тихо:

– Розумієш, Ань, у нас зараз усі гроші йдуть на початковий внесок за квартиру. Ми вже майже накопичили. І Кирюша в садок пішов, там теж витрати…

– Це ж батько! – Ганна дивилася на брата з подивом. – Наш батько!

– Який може й не вижити, а гроші пропадуть, – різко відповіла Настя. – Ми збираємо на своє житло роками! Ігорю, поясни сестрі, що ми не можемо все кинути!

Ігор опустив очі та кивнув, погоджуючись із дружиною.

Тоді щось обірвалося всередині у Ганни. Вона зрозуміла, що більше не може вважати брата своєю родиною.

В його очах не було жодної краплі співчуття – лише страх перед дружиною, та турбота про власний комфорт.

Ганна не здалася. Вона продала свою однокімнатну студію, яку купила в іпотеку три роки тому, та ще й не виплатила повністю.

Гроші пішли на лікування батька. Вона забрала Сергія Павловича до себе в орендовану двокімнатну квартиру, яка знаходилася ближче до лікарні.

Почалася боротьба щодня. Ганна брала відгули на роботі, щоб возити батька на процедури. Вночі сиділа біля нього, коли йому ставало гірше.

Годувала з ложечки, коли він відмовлявся їсти. Змінювала білизну, коли йому було зле від терапії.

– Ти даремно витрачаєш своє життя на мене, – говорив батько у хвилини просвітління. – Я вже не жилець.

– Не кажи дурниць, – відповіла Ганна, поправляючи подушку. – Лікарі сказали, що є шанси.

– Лікарі завжди так кажуть, – посміхався Сергій Павлович. – Але я все розумію. І вдячний тобі, моя дівчинко.

Одного вечорам, коли Ганна читала батькові газету, він раптом перервав її:

– Аня, я хочу щось зробити, поки можу. Поклич завтра нотаріуса.

– Навіщо? – стривожилась Ганна.

– Я вирішив оформити на тебе дарчу. На квартиру, машину та дачу. Ти єдина, хто поруч. Не хочу, щоб потім тобі це все оформляти в судах.

– Тату, не треба. Я не через це з тобою.

– Знаю, – тихо сказав батько.

– Саме тому хочу все оформити на тебе. Ти заслужила!

Ганна намагалася заперечувати, але батько був непохитний. За два дні приїхав нотаріус, і всі документи було оформлено.

Сергій Павлович підписував папери тремтячою рукою, але з ясною свідомістю та твердим наміром.

За три тижні його не стало. Тихо, уві сні, тримаючи Ганну за руку.

– Виходить, ти кажеш, що ще не готова обговорювати спадщину?

– Настя нетерпляче постукувала нігтями по столу.

– Тоді ми розпочнемо процес самі. Ігорю, треба завтра ж іти до нотаріуса.

– Ігорю, – тихо промовила Ганна, – батько оформив дарчу. Ще за життя.

– Що? – Настя різко випросталась. – На кого?

– На мене, – Ганна глянула братові в очі. – Квартира, машина та дача тепер належать мені. По закону. Тато сам так вирішив.

У кухні повисла важка тиша. Обличчя Насті спотворилося.

– Це незаконно! – Закричала вона. – Ти скористалася його станом! Ти маніпулювала хворою людиною!

Ігор сидів блідий, із розширеними очима.

– Ганно, це… це несправедливо, – нарешті видавив він. – Я теж його син. Потрібно все поділити по-братерськи.

Ганна повільно встала. Раптом головний біль відступив, і вона відчула дивовижну ясність.

– По-братерськи? – перепитала вона. – А де ти був, коли батько хворів? Де ти був, коли були потрібні гроші на лікування? Коли я продала свою квартиру, щоб оплатити його?

– У нас теж витрати… – почала Настя, але Ганна перервала:

– Він сам зробив вибір! І він мав рацію. Я не ділила з вами спадщину – я поділила з ним останні дні! Це – різні речі.

Настя схопилася:

– Ми подамо до суду! Це можна заперечити! Він був недієздатний!

– Подавайте, – спокійно відповіла Ганна. – Я маю висновок лікарів про його стан на момент підписання.

– Є свідки – нотаріус, медсестра. І є його слова, записані на диктофон, про те, чому він прийняв таке рішення.

Настя схопила сумочку та вибігла з кухні. Ігор затримався на порозі.

– Аня, ми ж рідні люди… – почав він.

– Були рідними, – поправила Ганна. – До того дня, коли ти відмовився допомогти батькові у лікуванні. З того часу – ні.

Весна прийшла зненацька рано. Ганна сиділа у шезлонгу на терасі батьківської дачі, підставивши обличчя сонцю. Поруч цвіли гладіолуси – мамині улюблені квіти. На столику лежав старий фотоальбом.

Після тієї розмови вона нічого не чула ні про брата, ні про його дружину. Настя справді намагалася знайти юриста для заперечення дарчої, але швидко зрозуміла безперспективність цієї витівки.

Ігор не знайшов у собі сил зателефонувати сестрі навіть раз.

Ганна не відчувала ні злості, ні образи – лише спокійну впевненість, що все правильно. Вона, як і раніше, жила в орендованій квартирі, не поспішаючи перебиратися до батьківської – надто свіжими були спогади.

Але на дачу приїжджала часто. Тут вона відчувала присутність обох батьків.

Ганна заплющила очі, підставляючи обличчя весняному вітерцю. І раптом виразно почула голос батька:

– Знаєш, дочко, не у спадщині справа. Справжня спадщина – це пам’ять. Те, що ти пам’ятаєш людину, її звички, її тепло. Те, що ти продовжуєш її любити. Решта – просто речі.

Ганна посміхнулася. Батько мав рацію. Спадщина – це не квартири та машини. Це пам’ять! І для неї вона дуже важлива. Скільки б тобі років не виповнилося, – ти дитина, поки живі твої батьки.

На жаль, Настя позбулася цього статусу. Вона більше ніколи не буде рідненькою донечкою, – і це дуже боляче визнавати.

Але вона обов’язково стане матусею, бо прийняла пропозицію свого коханого, який був завжди поряд понад три роки. Тож життя продовжується…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.