– Мамо, ну що ти… Не треба, не плач. Я Лілю дуже люблю і вона мене. У нас все добре, не хвилюйся! — говорив Кирило.

Людмила Миколаївна кивала, але на душі у неї було неспокійно. Тільки подумати! Її хлопчик… Він сам ще дитина!

… Людмила Миколаївна розлучилася з чоловіком, коли синові Кирилові ледве виповнилося чотири роки. Однією з маленькою дитиною було тяжко.

Батьки в неї жили далеко і допомогти нічим не могли, а батьки чоловіка тим паче. Вони й раніше не виявляли жодного інтересу до онука, адже чоловік Люди, Іван, їхній перший син, а після нього у батьків було ще п’ятеро дітей, яких треба було годувати, одягати, взувати і ставити на ноги.

Вони тільки зітхнули з полегшенням, коли Іван одружився і з’їхав, нарешті, від них.

А Іван… Прожили вони у шлюбі з Людою п’ять років, а потім він знайшов собі іншу. Спочатку зраджував Людмилу, вона терпіла, прощала, а потім терпіння у неї скінчилося, і вона його вигнала.

Просто виставила за двері валізу з речами та зачинилася на засувку. Він прийшов із чергової гулянки пізно ввечері, двері своїми ключами відчинити не зміг, стукав-стукав, а Людмила не відчинила.

Почала одна з маленьким Кирилом жити. Добре, що ця квартира належала їй.

Колись, ще до заміжжя, від підприємства, на якому працювала, Люда за пільговою ціною придбала однокімнатну на стадії будівництва, і через три роки стала щасливою власницею власної житлоплощі і з’їхала з гуртожитку, в якому жила з того часу, як після інституту вирішила в столиці залишитися.

На той час Людмилі виповнилося двадцять вісім. Особистого життя жодного. Робота забирала її час і сили.

Іван прийшов до них у відділ працювати і одразу став об’єктом загальної уваги. Колектив переважно жіночий був. Василь Петрович, літній інженер, тільки з чоловіків, а решта жінок.

А тут Іван — молодий хлопець.

Стали вони до нього залицятися, та марно, бо він на Людмилу запал. По-перше, Іван мріяв сім’ю створити, а всі жінки тут були заміжні, а по-друге, Людмила на нього ніякої уваги не звертала, вся в роботі була, що теж роль зіграло.

Хоч і старша вона була його на п’ять років, та сподобалася йому надзвичайно, просто закохався в неї.

І схотів з нею ближче познайомитися. На побачення запрошував, а вона ні в яку відмовлялася. То роботи в неї багато, то вдома справ вистачає, звикла вона вже до своєї самотності, та й Іван їй не дуже подобався, надто вже великої думки про себе був, знав, що симпатичний і жінкам подобається, а Люду це дратувало.

Тоді він гарні букети просто на роботу став приносити, і Людмилі на стіл ставити. І шоколадки в ящики її столу непомітно ховати та інші милі презенти. Розтанула Людмила від такого гарного залицяння і звернула нарешті на хлопця увагу.

Незабаром вони одружилися. За рік Кирюша з’явися. Жили добре, дружно. Ділили турботи про малюка навпіл.

А потім, коли син підріс трохи, і Людмила на роботу вийшла після декрету, то виявила, що колеги за її спиною перешіптуються і якось дивно на неї дивляться. Зрештою, Люда зрозуміла сама, що до чого.

У її відсутність чоловік даремно час не втрачав і став зустрічатися з однією молоденькою практиканткою з сусіднього відділу. Звичайно, шила в мішку не приховаєш, та Іван і не старався особливо, тому незабаром про це говорили всі, кому не ліньки.

А коли з декрету повернулася Люда, всі затихли. Сказати прямо їй ніхто не наважувався, всі мовчки чекали на розв’язку.

Незабаром вона настала. Люда, як то кажуть, застукала парочку прямо на місці злочину.

Людмилі потрібно було занести робочі документи на інший поверх будівлі. Вона викликала ліфт і чекала, стоячи у просторому холі. Ліфтів було кілька, і тут двері одного з них відчинилися, і Люда побачила картину маслом.

Її власний коханий чоловік цілував іншу жінку. Вони навіть не помітили, що двері ліфта відчинилися.

Людмила від несподіванки голосно випустила папку з паперами, яку тримала в руках, і лише після цього парочка відірвалася від свого захоплюючого заняття і, як нічого не сталося, вийшла з ліфта.

Дівчина гордо пройшла повз Люду, стукаючи підборами, а чоловік вдав, що так і треба, і навіть став допомагати Люді збирати папери, що впали.

Але вона вліпила йому дзвінкий ляпас і стрімко вийшла з холу. А потім пішла до кабінету начальника і, відпросилася з роботи, сказавши що захворіла.

Злі язики кілька тижнів обговорювали цю подію. Звичайно ж, знайшлися свідки, хоча Людмила була готова присягнутися, що хол на той момент був абсолютно порожнім. Вона ще тоді подумала, що не дарма кажуть, що «і стіни мають вуха».

Удома був скандал. Іван намагався переконати Людмилу, що між ним і тією прекрасною панянкою нічого немає, але вона йому, звичайно ж, не повірила. Переживала вона сильно.

Жінці здавалося, що чоловік зраджує їй через те, що вона його старша. А як їй було, так не думати, якщо та пасія дійсно була набагато молодшою ​​за Людмилу?

Однак, через деякий час, Іван зміг заслужити на прощення. Він почав знов залицятися до Людмили так, ніби вони щойно зустрілися. Дарував квіти, щохвилини клявся у коханні, оточив турботою, багато допомагав із сином, повністю взяв на себе домашні справи, словом Людмила розтанула та вибачила чоловіку.

Виявилося, що марно. Ніщо не могло утримати його від походів «ліворуч». Масла у вогонь підливало те, що подружжя продовжувало працювати в одному відділі.

Людмилі набридло бути посміховиськом та об’єктом жартів, і вона розлучилася з Іваном, а потім змінила місце роботи.

Ніхто не здивувався її рішенню. Начальник мовчки підписав заяву про звільнення. Всі розуміли, що працювати пліч-о-пліч з колишнім чоловіком, який зраджував їй постійно, було просто неможливо.

…Минуло двадцять років. Кирило виріс. Закінчив школу, вступив до університету, відучився, здобув професію біолога. В армію його не взяли через поганий зір. Влаштувався працювати. За іронією долі на те саме підприємство, де колись працювали батьки.

Іван усі роки справно платив аліменти, але з сином бачився рідко і особливих інтересів до нього не виявляв. Однак Людмила знала, що з колишнього місця роботи він звільнився, потім змінив його ще кілька разів. Коли Кирило виріс, їхнє спілкування взагалі припинилося.

Людмила більше заміж не вийшла. Так вийшло. Спочатку всю себе синові присвячувала, виховувала, старалася, а потім звикла вже одна, і жодних стосунків їй не треба було. Крім того, зрада чоловіка залишила у душі жінки глибокий слід.

Коли Кирило підріс, Людмила серйозно задумалася про його майбутнє. Вона завжди накопичувала гроші, думала, Кирилу на навчання стануть у нагоді, але син вступив сам, на бюджет, і тоді Люда вирішила купити йому квартиру.

Не годиться вже з мамою жити, вирішила вона, нехай до самостійності звикає, особисте життя влаштовує. Хоч від матері у нього секретів ніколи не було, але додому він дівчат водити соромився, та й нікуди було — квартира однокімнатна.

Кирило матері часто дзвонив, розповідав про свої справи. Але раптом з якогось часу дзвінки стали рідшими. А потім зовсім припинились.

Людмила терпіла, намагалася у життя сина не втручатися, проте материнське серце підказувало, що щось не так. Спочатку Люда зателефонувала Кирилові сама.

Він відповів, що все гаразд. Проте на докладніші розпитування відповідав ухильно. Людмила кликала його в гості, але син відмовлявся і сказав, що зайнятий.

Мати ще більше насторожилася: чим міг бути зайнятий її син? Живе сам. Прийшов із роботи, поїв і відпочивай. Чим можна бути таким зайнятим, що до матері ніколи зайти?

Тут уже Людмила серйозно стурбувалася і вирішила сама в гості забігти, без запрошення. Купила тортик до чаю, сіла на автобус і за пів години вже натискала кнопку дзвінка.

— Привіт, мамо, — сказав син, відчинивши двері.

І тут Людмила побачила, що за спиною у Кирила один за одним, троє маленьких діточок вибігли. Стоять, оченятами кліпають, дивляться на незнайому тітку. А син зніяковів спочатку, а потім каже:

– Проходь, мамо!

А потім обернувся до дітей і сказав:

— Ідіть-ідіть, обійміть бабусю, що стоїте? Нечемно так.

У Людмили дар мови пропав. Вона вже бабуся? Як так?

А син опустився і каже:

— Ти вибач, мамо… Я все якось не наважувався тобі сказати…

— Хто там, Кирюша? — почувся з кухні мелодійний жіночий голос.

– Загалом, я одружився, – продовжив син, – На Лілі. Вона гарна. Я впевнений, ви подружитеся.

– А діти? — тільки й змогла вимовити приголомшена мати.

— Мам, це діти Лілі від першого шлюбу. Перший чоловік, він покинув Лілю… Там дуже сумна історія… Словом, я став батьком трьох дітей, а ти бабусею…

Людмила та Кирило не одразу помітили, як з кухні до коридору тихо увійшла Ліля і чула всю розмову. Людмила звернула увагу, що та була сильно старшою за сина.

— Боже мій, ти ж сам майже дитина ще!

– Не втрималася Людмила.

— Ми кохаємо одне одного, — тихо сказала жінка, — Кирило — він чудовий!

— Звичайно, чудовий, — підібгала губи мати, і на очах її виступили сльози.

А сама вона подумала про те, що не такої долі хотіла своєму синові. Чужі діти? Цілих троє? Синові двадцять п’ять років, усе життя попереду! А своїх захоче? А ці? Боже… Вона затулила обличчя руками.

– Мамо! Не плач, будь ласка! — обійняв Людмилу Кирило, а потім сумно додав:

— Бачиш, тому я й не наважувався тобі сказати…

Людмила зовсім не хотіла влаштовувати істерику на очах сина та новоявленої невістки. Їй справді потрібен був час, щоб усвідомити такі зміни в житті Кирила.

Того дня вони таки посиділи за столом, попили чаю. Людмила взяла себе в руки і спробувала тверезо оцінити ситуацію: син виглядав щасливим, Ліля дивилася на нього закоханими очима, а дітки були виховані, доглянуті, не примхливі і було видно, що вони вже встигли полюбити сина і ставляться до нього як до батька.

Це виглядало так зворушливо! Наймолодшу час було укладати спати. Син узяв її на руки і пішов читати казку.

А двох інших Ліля повела на кухню вечеряти. Діти були самостійні.

Вони поїли омлет, випили чай і поставили тарілки у раковину. Потім узяли віник і совок і стали дружно підмітати крихти з підлоги, які самі накришили, коли їли булочку.

Людмила стояла у дверях кухні та з усмішкою спостерігала за ними. Нарешті Ліля помітила свекруху і тихо сказала:

– Людмило Миколаївно! Дякую вам за сина! Я його дуже люблю. Він дуже добрий.

— Я бачу, дівчинко, — промовила Людмила, скидаючи сльози, що набігали на очі, — Просто, розумієш, я це трохи інакше уявляла…

– Я знаю… Знаю… – сказала Ліля і, зробивши крок назустріч, обняла свекруху.

… Людмила Миколаївна дуже сумувала, що її мрії про майбутнє сина були розбиті. Все пішло не так, як вона собі уявляла.

Вона хотіла для нього молоденьку наречену, пишне весілля. Потім медовий місяць, потім колись вони б радісно повідомили їй, що скоро вона стане бабусею.

Очікування малюка, народження свого малюка, пелюшки, сорочечки. А тут…

Крім того, пам’ятаючи про власний життєвий досвід, Людмила Миколаївна боялася, що син може покинути Лілю, адже вона його старша, так само як Іван вчинив колись із нею самою.

Кирило молоденький ще зовсім, а Ліля вже навчена життям жінка, яка побувала заміжня.

Та ще й думка про її корисливі цілі все ж ні-ні, та й приходила Людмилі Миколаївні в голову.

І всі знайомі скептично сприйняли цей шлюб. В очі, звичайно, ніхто нічого не говорив, проте за спиною шепотіли і намовляли на Лілю гидоти…

От і не знала Людмила радіти їй чи сумувати від таких новин. Син знайшов щастя чи повісив хомут на шию?

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!