До якого садка ходить наш син, Євгене?

Жанна тримала в руках кружку з остиглим чаєм і дивилась прямо чоловікові в очі.

Він на мить розгубився. Перевів погляд. Вдав, що не чує. А потім зробив те, що вміє найкраще — виправдався:

— Сама винна, не написала адресу!

Жанні було прикро чути ці слова.

Але чоловік відразу продовжив.

— Послухай, Жанно! Якщо й далі будеш поводитися так, наче ти королева, залишишся сама з двома дітьми!

— Це ти мені, Євгене, так кажеш, чоловіче?

— Я втомився від твоїх вічних претензій і зауважень! У тебе на голові корона, наче ти, не знаю, хто!

— І в чому ж полягають мої претензії, Євгене?! У тому, що я обурилася, бо ти навіть не знаєш, до якого дитячого садочка ходить наш рідний син? Ти, звісно, вибач, але це вже ні в які ворота не влазить.

— Сама винна, адресу не написала мені, — ображено пробурмотів чоловік.

— Нашому синові вже п’ять років! І ми завжди ходили до одного й того ж садка. Якщо ти навіть це запам’ятати не здатен це, то я тоді вже й не знаю навіть.

— А що ти зможеш зробити сама без мене?! Якби не я, так би й жила лине на одні якісь свої копійки! Теж мені, інтелігенція знайшлася! Сидиш у своєму коледжі і думаєш, що на висоті. А пихи стільки, наче викладаєш у престижному університеті столичному!

Жанні стало сумно. Сльози стояли в очах, але плакати не хотілося.

Вона не хотіла саме зараз відкривати душу йому.

А він і не помітив — додав:

— Тож давай, або виправляйся трохи, або поїдеш до матері в селище жити!

Ці слова були для дружини особливо важкими, адже в пам’яті у неї з’явилися картини з її минулого життя, яке вона мала до зустрічі з Євгеном і були вони дуже складні.

Життя її було зовсім непросте до того, як вона його зустріла.

Коли в Жанни з’явився на світ перший синочок, Андрійко, їй було двадцять чотири роки.

Раніше б сказали, що вона «застрибнула в останній вагон» і взагалі вже давно в зрілому віці, щоб стати матір’ю. Однак Жанна до дитини була не готова, якось так склалося.

Історія її життя була надто прозаїчною.

Вона виросла в родині без батька в невеликому містечку, майже селищі, мама виховувала її сама.

Матір працювала на двох роботах, щоб прогодувати доньку і дати їй добре майбутнє.

Жанна росла кмітливою, в усьому вона дуже старалася і навчання давалося їй легко.

«Навчися добре, донечко, — говорила мати, гладячи доньку по її гарному довгому волоссячку. — Ось виростеш, поїдеш у велике місто вчитися, і все в тебе буде добре. Ти здібна. У тебе все вийде!»

Жанна все життя дякувала матері за ці слова — вони були для неї наче крила за спиною, вона постійно згадувала їх.

Жанна й справді старалася добре вчитися, розуміла, що в цьому житті багато залежить саме від неї і майбутнє її теж.

Щось дівчина схоплювала на льоту, щось доводилося довго вчити, але справи з навчанням в неї йшли добре.

Школу закінчила Жанна із золотою медаллю і могла обрати хороший навчальний заклад.

До столиці їхати побоялася: все-таки вступити складно, та й грошей на життя багато треба. Тому пішла в найбільший університет своєї області — він вважався цілком хорошим, та й селище, де жила мама, розташовувалося відносно неподалік — за декілька годин їзди, тому вона могла частіше бути вдома.

Студентське життя пройшло повз Жанну — у навчанні. Хоч вона й жила в гуртожитку, але пропускала всі вечірки та гулянки, на яких збиралися студенти.

Серед одногрупників і сусідів швидко заслужила репутацію студентки, яка тільки й те робить, що вчиться, не цікава зовсім.

Вона й справді була занадто зосереджена на навчанні: спочатку, щоб проявити себе і довести самій собі, що здатна на щось більше в цьому житті, потім, після першої сесії, коли зрозуміла, що вчитися не так вже й складно, і вимоги не найсуворіші — трохи зупинилася і стала навіть підробляти — робити за гроші курсові для інших.

Хлопці та дівчата знайомі лінувалися, їм було легше заплатити, ніж робити щось самим, тож у Жанни був стабільний, хоч і невеликий додатковий заробіток.

Так швидко минали студентські роки.

За цей час вона не те що не налагодила особисте життя, а навіть хороших друзів-подруг не знайшла. За нею закріпилося звання старанної студентки, і мало хто хотів із нею спілкуватися.

Та й сама Жанна, щиро кажучи, особливо не була зацікавлена в друзях — було достатньо пари знайомих.

Потім, коли минули роки, розмірковувала: може, якби вона була комунікабельною та легкою на підйом, знайшла б багато друзів, і це б допомогло потім у житті?

Адже спілкування з хорошими людьми теж дає свої плоди, адже тебе можуть і допомогти, і підтримати.

Але в той час Жанна про це навіть не думала.

На старших курсах вона почала підробляти продавцем. Добре, що робота знайшлася не важка — у книгарні.

Вона хотіла після навчання залишитися у великому місті, не повертатися додому до мами після отримання диплома, тому старанно працювала та збирала гроші. Хотіла купити щось своє та бути впевненою у своєму майбутньому.

Звісно, її зарплати та підробітку не вистачило б на щось вартісне. Але до кінця навчання житло в неї все-таки з’явилося: дідуся і бабусі не стало, а їхній будинок із ділянкою поділили між спадкоємцями. Сума вийшла непогана.

— На квартиру в нас у містечку вистачить, — говорила мама. — Але я думаю, краще взяти хоч кімнату в гуртожитку, але в місті, де ти вивчилася. Щоб у тебе було своє житло, і не доводилося витрачатися на оренду.

— Згодна, мамо. так буде краще.

На ці гроші вони змогли купити кімнату в гуртожитку, навіть з окремою ванною. По суті, вийшла майже маленька квартирка. Район, звісно, далекий від ідеалу. Дуже-дуже далекий.

Ну а який вибір ще був? Ремонту в кімнаті толком не було, але Жанна не хотіла заходити в кредити, тому просто брала підробіток частіше: весь вільний час виконувала різні студентські замовлення, навіть кілька дипломів писала паралельно зі своїм власним.

Спеціальність у неї була не найпоширеніша — хімія.

Жанна швидко зрозуміла, що хоче викладати, їй хотілося навчати інших, передавати свої знання.

Та й інших варіантів особливо не було, крім як залишатися в університеті. Відразу після випуску вона пішла працювати секретарем при кафедрі, перебирати папірці, як казали колеги, хоча роботи там вистачало їй.

Так би й жила потихеньку, нічого не змінюючи, якби не зважилася записатися в спортзал, щоб хоч десь проводити вільний час та відпочити.

Там вона й познайомилася зі своїм першим чоловіком — Романом.

Вони зустрічалися всього пару місяців, а потім Жанна дізналася, що чекає дитину.

Молодий чоловік такій новині не зрадів, на жаль, але погодився розписатися.

Роман був студентом, не міг похвалитися грошима. Заселився в Жаннину кімнату. Не працював.

Згодом він погодився продавати телефони в магазині, тільки коли дружина почала з ним серйозну розмову на тему «Про що ти думаєш взагалі? Я на восьмому місяці. Як ми житимемо далі і за які гроші, якщо ти не працюєш зовсім?»

А коли на світ з’явився Андрійко, з грошима стало дуже непросто.

Роман іншу роботу шукати не хотів, а на цій заробляв мало, та й взагалі скаржився, що «зв’язався з страшнішою і тепер просто загруз у побуті, замість того щоб насолоджуватися молодістю і жити, як усі його однолітки».

Їхній шлюб так стрімко розвалився, на жаль, що Жанна навіть толком усвідомити не встигла, що була заміжня.

Розлучилися відносно швидко, хоча Андрійкові було всього півтора року. І ось Жанна залишилася сама.

Аліментів Роман зовсім не платив. Вона продовжувала брати підробіток, сидячи з дитиною — добре хоч, що житло своє мала.

Мама з сином теж не допомагала. Та й як це вона могла зробити?

Повертатися в селище до своєї мами Жанна зовсім не хотіла ні під яким приводом. А просити, щоб мама переїхала у велике місто – нереалістично. Як їм усім тулитися в одній кімнаті?

Тому Жанна бралася за будь-яку роботу, щоб добути грошей. Але про мрії викладати не забувала.

І ось, коли Андрійкові було три роки, і вдалося віддати його в хороший садочок, Жанна все ж зважилася і попросилася асистентом на кафедру, де свого часу навчалася сама.

Колишні викладачі, точніше, вже майже що колеги, пам’ятали відповідальну випускницю і погодилися.

І ось, коли настав її перший навчальний рік у ролі викладача, хоч і «допоміжного», Жанна мало не літала на крилах від щастя, адже вірила, що в неї все добре складеться і вона зможе вибратися з тієї бідності.

Вона швидко втягнулася в роботу. З маленькою дитиною, звісно, про чудову кар’єру залишалося тільки мріяти, але Жанна поставила собі план захистити дисертацію, звісно колись.

Роки летіли так швидко, наче місяці. Жанна виховувала свого синочка одна, і це загартувало її характер в кращу сторону.

Вона сама не помітила, як стала впевненішою в собі, не мовчала, коли потрібно і могла завжди відстояти себе.

І коли вирішила, що їй пора будувати своє особисте життя і бути щасливою жінкою, до вибору обранця підходила дуже серйозно.

Але коли вона зустріла Євгена, то зрозуміла, що давно шукала такого. Діловитий і симпатичний. Досить добре заробляв.

Хоч він не міг похвалитися харизмою, виявився цікавим співрозмовником. Вони познайомилися на невеликому корпоративі в університеті.

Євген був двоюрідним братом молодої колеги, з якою Жанна непогано вже давно спілкувалася.

Євген працював в хорошій фірмі, непогано заробляв, але мав часті відрядження, тому вдома міг днями не бути.

Якось швидко в них все закрутилося і стало серйозним.

Перед черговим відрядженням Євген зняв і оплатив простору двокімнатну квартиру і сказав, що це подарунок Жанні та синові, щоб їм «було комфортно жити», а не тулитися в кімнаті гуртожитку.

Що це, якщо не бажання жити разом?

Так і виявилося. Коли Євген повернувся з відрядження, він залишився в тій квартирі, що орендував для Жанни. Через пів року вони вирішили одружитися.

Жанна не тільки була рада, що знову зустріла кохання, а й почувалася впевнено.

Не треба було тулитися в кімнатці їм з сином і постійно думати, де заробити, щоб прогодувати себе і сина.

Спочатку це все здавалося якимось надто хорошим, наче уві сні. Але до фінансової стабільності та хорошого життя вдалося швидко звикнути.

Жанна навіть стала подумувати про те, щоб краще зайнятися кар’єрою. Вирішила: коли, якщо не зараз, доки чоловік добре заробляє, а Андрійко вже закінчує перший клас?

Вона зібралася з силами і почала працювати над дисертацією. Дякуючи тому, що Євген підтримував її.

Час минав. Вони жили душа в душу.

Жанна захистила дисертацію. Ставок в університеті не було, тому вона пішла викладати до коледжу, як сама сподівалася, на деякий час.

Час, звичайно ж, затягнувся. Після вона пішла в запланований декрет, бо розуміла, що Євгену потрібна власна дитина. Зрештою, виховувати тільки чужого сина, а свого не мати – це теж не правильно. Та й сама вона вже щиро хотіла поповнення родини.

Коли на світ з’явився Микитка, Євгена наче підмінили.

Він став постійно занепокоєним і схвильованим. Переживав, що грошей не вистачає, хоча заробляв стільки ж, якщо не більше, ніж раніше. І повністю поринув у роботу. Навіть у перервах між відрядженням у вихідні набирав купу підробітку і, не відриваючись, сидів за комп’ютером.

— Може, хоч відпочинеш трохи, любий? — одного разу спокійно сказала Жанна, заколисаючи на руках піврічного малюка. — Ти постійно працюєш. Ти дуже багато працюєш. Трохи більше відпочивай. Все ж добре.

— Просто хочу, щоб у моїх хлопців було все найкраще, — відповів Євген.

Якщо на самому початку їхнього спільного життя Жанну тішило, що Євген багато працював і забезпечував сім’ю — на відміну від першого чоловіка, який навіть аліменти не платив ніколи на свою рідну дитину — то потім це стало дратувати.

У міру того, як ріс Микитка, навантаження збільшувалося. А допомоги від Євгена не дочекаєшся зовсім у домашніх побутових справах, а їй також було важко одній виховувати двох дітей і вести домашній побут.

— Сходиш до магазину? — якось запитала Жанна свого чоловіка.

Микитці було майже три, і вона скоро збиралася виходити з декрету. Перед початком навчального року справ було повно, от і попросила чоловіка сходити до магазину хоч раз.

Детально розповіла, що і де купити. І в підсумку Євген все одно прийшов додому з пом’ятими помідорами, підгнилими яблуками та занадто дрібною картоплею, а сметани і молока навіть взяти забув.

— Ну що ж ти. Як школяра відправляти тебе, зовсім не орієнтуєшся ні в чому! — обурилася Жанна.

Але дружина зустріла такий дещо розгублений погляд у відповідь, що не стала продовжувати докоряти чоловікові.

Раніше Євген таким не був. Звісно, коли він повертався з відряджена, його ніхто не навантажував побутовими справами.

Але ж до магазину сходити чи іноді приготувати щось — не було для нього проблемою. А з роками він став усе гірше справлятися навіть із невеликими дорученнями.

Потім, коли Жанна запитала, у чому проблема, Євген зізнався, що хотів би купити квартиру: «Орендована, хоч і велика — це добре, але своє краще».

І через рік вони все-таки купили квартиру, на чому постійно наполягав саме він.

Довелося взяти кредит, але зовсім невеликий, адже Євген весь час багато грошей відкладаві планували його швидко закрити.

І з того моменту Євген повністю розчинився в роботі. Не звертав уваги ні на синів, ні навіть на дружину.

Коли Жанна знову спробувала поговорити й обережно запитати, що сталося, Євген незадоволено сказав:

— Не хочу я нічого обговорювати! І взагалі! Я заробляю, а ти сиди й дивись за домом і за дітьми сама!

— Я не для цього захищала кандидатську, щоб вдома постійно сидіти, — нахмурилася вона. — І до чого тут взагалі це? Я запитала, чому ти постійно такий незадоволений і сердитий, не спілкуєшся ні зі мною, ні з дітьми.

— Кредит хочу виплатити.

— Але ми й так випереджаємо терміни.

— Це неважливо! — сердито відповів чоловік.

Він почав дуже легко дратуватися. Його виводили з себе будь-які зауваження.

Доходило до того, що Жанна просто вже й не хотіла йому щось говорити, навіть якщо він в черговий раз купував ніби навмисне зіпсовані продукти.

І останньою краплею стало резонне обурення Жанни тим, що він навіть не знав, до якого садка ходив його син.

А від спроб постійно виправдовуватися грошима і поверненням до селища Жанні стало так прикро, що вона ледь стримала сльози.

Вона якось віджартувалася, щоб не продовжувати розмову. Увечері розплакалася у ванній, згадуючи всі слова, що сказав чоловік.

А потім. Потім просто подивилася в дзеркало і побачила там дорослу сильну жінку.

Якщо вона впоралася з сином самотужки, коли була зовсім молода, то зараз впорається і з двома. Тим більше тепер вона викладач з хорошими преміями.

Проживе легко і без Євгена. Зрештою, кімната в гуртожитку так і залишилася — вона не стала її продавати, а здавала в оренду за невеличку плату. Завжди можна туди повернутися.

Головне — почуватися людиною, а не тією, якій постійно докоряють і не цінують зовсім.

Проблема полягала в іншому — вона не хотіла розлучатися. Вона все ще любила Євгена.

Нехай то не були ті почуття, що колись, але вона звикла до нього за ці роки, та й дійсно він піклувався завжди про сім’ю, але його докори, особливо, про повернення в село до мами, геть перейшли усі межі.

Якось Жанна поділилася з мамою своєю, що хоче розлучатися, а та, на великий подив жінки, зовсім не підтримала її.

Навпаки, мама сказала, щоб вона навіть не думала про таке, адже, щоб там чоловік не говорив, як би не докоряв і не посилав жити в село, а живе вона з ним непогано і діти ні в чому не мають потреби, а те, що про гроші лише думає, то не проблема, головне. що вони є.

Жанні сумно, бо більше вона не хоче жити заради грошей, але й залишатися сама теж не бажає, а чоловік зовсім не слухає її.

Що робити в цій ситуації? Чи варто розлучатися з Євгеном, адже у нього дійсно лише гроші в думках? Чи краще й далі так жити, адже часи зараз складні і жінці з двома дітьми буде важко?

Джерело