Олег одружився з Надією через свою колишню. Хотів довести, що зовсім не переймається після того, як вона від нього пішла.

З Мариною вони зустрічались майже два роки. Олег кохав її до безтями: був готовий носити на руках, зрушити гори заради Маши. Був певен — усе йде до весілля. Щоправда, йому не подобалося, коли вона відмахувалась:

— Навіщо нам зараз одружуватись? Я ще інститут не закінчила, у тебе з фірмою теж не все стабільно. Ані нормальної машини, ані власного житла. Олька, звісно, моя найкраща подруга, але я не хочу щоранку зустрічатись із нею на кухні. Якби ти не продав той дім, могли б жити там.

Олегові було прикро таке чути. Але визнавав: у словах Маші була рація. Вони з сестрою мешкали у квартирі, що залишилася від батьків, а в сімейному бізнесі він тільки-но почав щось тямити. Хто ж знав, що доведеться взяти все у свої руки ще до завершення університету? Він намагався одночасно тримати бізнес на плаву і здобути диплом.

Будинок продали за спільною згодою з Олею. Дійшли висновку, що важливіше — врятувати справу батьків. За пів року, поки чекали на спадщину, боргів назбиралось чимало. Обоє — студенти: Олег на останньому курсі, Оля щойно перейшла на третій. Продаж будинку дозволив закрити всі борги, вкластися у закупівлю товару для магазину й навіть створити невеликий фінансовий запас.

А Маша жила за принципом «тут і зараз». Їй легко було мріяти, коли під боком батьки. А от коли в одну мить стаєш головним у родині, опорою для молодшої сестри — починаєш думати інакше. Все ще буде: і машина, і будинок, і сад з трояндами. Треба лише трохи зачекати.

Якось Олег чекав Машу біля кінотеатру — домовились телефоном піти на новий фільм. Вона сама попросила не заїжджати за нею — дивно, бо громадський транспорт Маша терпіти не могла. Він уважно вдивлявся в обличчя пасажирів маршрутки, а вона під’їхала на дорогій машині.

— Пробач, але ми більше не можемо бути разом. Я виходжу заміж, — просто сказала вона й сунула йому до рук якусь книжку. Потім розвернулась і сіла назад у авто.

Олег довго стояв, намагаючись переварити почуте. Що могло змінитися за ті три дні, поки його не було в місті?

Оля все зрозуміла з першого погляду:

— Уже знаєш?

Олег мовчки кивнув.

— Знайшла собі багатого чоловіка. Двадцять п’ятого — весілля. Мене просила бути свідком, я відмовилася. За твоєю спиною крутити з іншим, якось негарно, — Оля розплакалась, ображена за брата.

— Заспокойся, — Олег гладив сестру по голові, як маленьку. — Нехай у неї буде все добре. А в нас буде ще краще.

Він майже на добу замкнувся у кімнаті. Оля благала під дверима:

— Ну, хоч поїж. Я млинців напекла…

Увечері він вийшов із палаючими очима:

— Збирайся, — сказав до сестри.

— Що ти задумав?

— Одружуся з першою-ліпшою, яка погодиться.

— Та не можна так! — намагалась відмовити його Оля.

— Це ж не тільки твоя доля…

Але все було марно.

— Не підеш зі мною — піду сам.

У парку було повно людей. Перша дівчина, почувши пропозицію, покрутила пальцем біля скроні. Друга — взагалі відскочила. А третя уважно подивилась Олегу в очі — і погодилась.

— Як тебе звати, красуне?

— Надія, — відповіла обраниця.

— Треба відзначити заручини! — Олег потягнув нову знайому й сестру до найближчого кафе.

За столиком повисла дивна тиша. Оля не знала, що сказати. А Олег у думках уявляв, Машкині емоції. Йому стало ясно: його весілля також має відбутися двадцять п’ятого.

— Напевно, є серйозна причина, чому ви зробили пропозицію незнайомій дівчині, — озвалася Надія. — Якщо це була імпульсивна ідея, я не ображусь і піду.

— Ні. Ви дали слово. Завтра подаємо заяву — і знайомимося з твоїми батьками.

Олег підморгнув:

— Для початку, пропоную перейти на “ти”.

Увесь місяць до весілля вони зустрічались щодня — говорили, придивлялись одне до одного, вчилися чути.

— Може, все ж поясниш, чому? — якось спитала Надя.

— У кожного є свої секрети, — ухилився від відповіді Олег.

— Головне, щоб вони не заважали жити.

— А ти чому погодилася?

— Уявила себе царицею, яку цар-батечко видає заміж за першого стрічного. А в казках такі історії закінчуються добре: «Жили вони довго і щасливо». От я і вирішила перевірити, як воно буде в житті.

Насправді все було не так просто у дівчини. Велике кохання Надії закінчилося розбитим серцем і втратою заощаджень, хоч і невеликою. Та водночас стало уроком, що навчив Надю розбиратися в людях. Хлопчаків-хвастунів, які в’юнами вилися навколо неї, вона відшивала миттєво. Дівчина не шукала спеціально “того єдиного”, але точно знала: їй потрібен розумний, самостійний чоловік, здатний на вчинки. В Олегові вона побачила рішучість і серйозність намірів. Якби він був у парку з друзями, а не з сестрою — вона б, скоріш за все, пройшла повз, навіть не зупинившись.

— А ти яка царівна? — задумливо запитав Олег.

— Поцілуй — дізнаєшся, — пожартувала Надя.

Але не було поцілунків.

Олег особисто займався підготовкою до весілля. Наді залишалося лише обирати з того, що він пропонував. Навіть сукню й фату Олег не довірив нікому — усе обрав сам.

— Ти будеш найгарнішою нареченою, — казав він з упевненістю.

У РАЦСі, в очікуванні урочистої церемонії, доля звела їх із Марією та її нареченим. Олег натягнув на обличчя посмішку:

— Дозволь тебе привітати, — він поцілував колишню в щічку. — Будь щаслива зі своїм гаманцем на двох ногах.

— Не влаштовуй цирк, — прошепотіла Маша.

Вона оцінила поглядом Надю. Статна, красива, ефектна. Трималася з гідністю королеви. Маша програвала в усьому. І всередині щось стискалося від ревнощів. Щастя вона не відчувала. Десь глибоко закралася думка: “Я прорахувалась. Не отримаю того, на що сподівалась”.

Олег повернувся до Наді:

— Все добре, — сказав він з удаваною легкістю.

— Ще не пізно все зупинити, — прошепотіла Надя.

— Ні. Граємо до кінця.

І лише в залі реєстрації, глянувши в сумні очі тепер уже дружини, Олег усвідомив, що накоїв.

— Я зроблю тебе щасливою, — промовив він. І сам повірив у ці слова.

Почалося сімейне життя. Оля й Надя швидко потоваришували — чудово ладнали й доповнювали одна одну. Запальна Оля вчилася стримувати емоції, а Надя спокійно й компетентно організовувала побут і непомітно керувала всім у домі.

Як хороший економіст, що зналася на бухгалтерії й податках, Надя швидко навела лад у фінансах. За пів року вони відкрили другий магазин, а трохи згодом — сформували бригади для оздоблювальних робіт. Тепер не лише продавали будматеріали, а й займались ремонтами. Прибуток виріс у кілька разів.

Вона уміла подати будь-яку ідею так, що Олег щиро вважав її власною. Здавалося б — живи та радій. Але Олегу все більше не подобалася відсутність того запаморочливого почуття, яке він колись мав із Машею. Все було надто передбачувано, надто спокійно.

«Рутина, — думав він, — засмоктує, як болото. Я її не кохаю. І цим усе сказано».

Завдяки старанням Надії вони вийшли на новий рівень — зайнялись будівництвом котеджів “під ключ”. Перший будинок звели для себе. Чим краще йшли справи, тим частіше Олег згадував Машу: «Не змогла трохи потерпіти… Побачила б, на якій машині я тепер їжджу! А цей дім — не дім, а справжній палац!» — тішився він. Його все частіше навідувала думка: «А що, якби?..»

Надя бачила, що чоловік вагається. Вона хотіла стати для нього коханою, але серцю, а тим більше чужому, не накажеш. «Не всі казки стають дійсністю», — з важкістю думала вона, та все ж не втрачала надії — ім’я зобов’язувало.

Оля також все бачила.

— Ти втратиш більше, ніж отримаєш, — сказала вона, заставши брата на сторінці Маші в соцмережах.

— Не лізь, куди не просять! — різко сказав Олег.

Ольга блиснула сердитими очима:

— Надя тебе щиро кохає, а ти в ігри граєш!

«Ще й ця дитина мені вказує!» — закипав Олег.

Його все більше тягнуло до Марії. І він написав їй. Маша скаржилася, що особисте життя не склалося. Чоловік вигнав її за поріг без речей і без копійки. Інститут вона так і не закінчила. Роботи пристойної не мала, до батьків не повернулася — мешкала в обласному центрі на орендованій квартирі.

Олег кілька днів вагався: «Їхати? Чи не варто?» Але обставини склалися так, що він залишився вдома сам — Надя поїхала на тиждень до бабусі в село. Вона хворіла. Спокуса лише зросла.

Чоловік наважився — призначив зустріч. До Маші мчав, ніби на крилах, не помічаючи дорожніх знаків. Душа тремтіла, уявляв, що скаже, куди поведе, як усе буде.

Але реальність виявилася суворою.

— Який же ти красунчик! — Маша кинулась йому на шию.

Різкий запах від жінки вдарив у ніс. Він мимоволі відсторонився:

— Люди дивляться…

— А мені байдуже! — засміялася вона голосно.

Коротка спідниця, дешевий макіяж, парфуми сумнівної якості… У всьому ця жінка програвала його Надюші. «Та вона ж і раніше була такою… Як я міг цього не помічати?» — карталось у голові, поки він спостерігав, як колишня любов хлюпає в себе чай.

— Дай трохи грошей — я віддячу, — Маша грайливо сказала.

Він уже не знав, як позбутися цієї жінки.

— Вибач, у мене справи, — підвівся Олег із-за столу кав’ярні.

— Побачимось пізніше?

— Не думаю, — кивнув Олег офіціантові.

— Розрахуйте, будь ласка.

— Я ще хочу посидіти… — захникала Маша.

— Нехай панянка відпочине у межах ось цієї суми, — він поклав у рахунок досить пристойну купюру.

Офіціант розуміюче кивнув.

Додому Олег мчав на шаленій швидкості.

— Що ж я накоїв? — сварив себе Олег.

— Олька ж мала рацію! Навіщо я все це затіяв? Або, можливо, не даремно?

«Я ж ніколи не називав Надю “Надюшею”… А тепер — не можу уявити ближчої й ріднішої людини», — він різко загальмував, ошелешений власною думкою. Кілька хвилин просто сидів, прокручуючи у пам’яті всі роки, що минули з дня весілля.

Перед очима вставало обличчя дружини, її очі — яскраво-сині, з легкою усмішкою. Він згадував, як Надюша усміхається, коли бачить його, як лагідно розтріпує йому волосся довгими доглянутими пальцями.

«Я ж обіцяв зробити її щасливою», — подумав він, озирнувся навколо, завів двигун і, проїхавши ще з двадцять кілометрів трасою, звернув на польову дорогу.

— Тиждень — це надто довго. Я не витримав без тебе навіть двох днів, — прошепотів він, коли Надя вибігла до нього з бабусиного дому.

— От швидкий… — усміхнулася вона крізь сльози.

— Надюша… моя кохана… — шепотів Олег їй на вухо. І в обох паморочилось у голові — від щастя.

Джерело