– Оксано Ігорівно, ви у своєму розумі? Ви що таке дитині кажете? – Степан обійняв сина, що плакав, і злісно дивився на сусідку. Ледве стримався, щоб не обізвати її.

Бабуся знизала плечима і посміхнулася, дивлячись на хлопчика, що плакав, і його обуреного батька.

Ні, в тому, що сталося, вона не почувала себе винною.

– З ними тільки так і треба, адже вони по-іншому не розуміють…

…У свої сімдесят із хвостиком років Оксана Ігорівна зовсім не почувала себе «старою», як часто називали її діти, які щодня грали на дитячому майданчику у дворі будинку і за якими вона «підглядала» крадькома.

– Дивіться, дивіться, стара вийшла! – кричали хлопчики та дівчатка, а потім ховалися хто куди.

Чомусь вони вважали її бабою Ягою і були впевнені, що вона хоче їх з’їсти на вечерю.

– Синку, чому ти так вирішив? – Запитала мама сина, з побоюванням поглядаючи у бік Оксани Ігорівни, коли він поділився з нею своїми здогадками.

– А чому тоді ця стара з таким «апетитом» дивиться на нас? Інші бабусі взагалі уваги не звертають, а ця дивиться, дивиться, дивиться. Наче більше дивитися нема на що!

Оксана Ігорівна цю розмову чула.

Ні, вона не ображалася: діти… Що з них візьмеш? Просто пропускала їхні слова повз вуха.
Єдине, про що думала Оксана Ігорівна, коли сиділа на лаві біля під’їзду – як це вона ще не злягла з таким букетом хронічних болячок, які «заробила» разом із пенсією?

Багато її подружок давно вже з ліжка не встають, або пішли в інший світ… А вона живе. Попри все. «Чому?».

Зазвичай люди живуть «до кінця», коли мають стимул жити. Наприклад, діти та онуки. Заради них живуть.

А в неї не було ні того, ні іншого. Не дав Бог. Вже не знала Оксана Ігорівна, чим вона так нагрішила в минулому, чи в теперішньому житті, що приречена на самотність…

Але давно змирилася.

Свої гіркі сльози вона виплакала в подушку ще років тридцять тому, коли від неї пішов другий чоловік, який не бажав залишатися без спадкоємця. Більше із цього приводу не плакала.
Навіщо? Нічого ж не зміниш.

Якось Оксана Ігорівна сиділа на лавці, з насолодою вдихаючи ранкове повітря, і лузала насіння, як раптом до під’їзду під’їхали дві машини.

Одна – вантажна, а друга – легкова. У марках автомобілів Оксана Ігорівна розбиралася погано, але точно знала, що це не «Жигулі», й не «Москвич».

З другої машини вийшли чоловік, жінка та дитина років семи, яка тримала на руках маленьке цуценя.

Вона чомусь одразу посміхнулася, побачивши їх.

Втім, зрозуміло, чому. Люди, котрі люблять тварин, не можуть бути поганими. Значить, потоваришують.

Те, що до їхнього будинку мають заселитися «чужинці», Оксана Ігорівна знала вже давно. Як подруги, Раїси Петрівни, не стало, то дочка її одразу сказала, що квартиру продаватиме.

Нещодавно ось саме вступила у спадок, приїхала з іншого міста, меблі старі вивозила.

– Що, продаватимеш квартиру? – спитала вона у Юлі, доньки Петрівни, коли зустрілася з нею на вулиці.

– Продала вже. Скоро нові господарі приїдуть, заселятимуться. А я ось звільняю житло від непотрібного мотлоху.

– Чи не асоціальні мешканці випадково? – стривожено запитала Оксана Ігорівна, яка питущих людей на дух не переносила.

– Звідки в таких гроші на квартиру?

– Усміхнулася Юля.

– Ні, нормальні люди.

Тепер Оксана Ігорівна сама бачила, що люди нормальні. Звичайна молода сім’я. Та ще й із собачкою.

Через деякий час їй удалося навіть познайомитися з новоселами. Главу сімейства звали Степаном Вікторовичем, господиню – Антоніною, а синочок їх, який цього року вже мав іти в перший клас – Тимофієм.

Познайомилася Оксана Ігорівна і з ще одним членом цієї чудової родини – Платоном. Гарне цуценя. Добре, лагідне.

Спершу все було добре. Батьки часто гуляли разом із сином та цуценям у дворі будинку.

Оксана Ігорівна спостерігала за ними з неприхованим інтересом і по-доброму заздрила їхньому щастю.

Тимофій, до речі, був єдиним хлопчиком на дитячому майданчику, який не називав її старою і не вважав бабою Ягою. Дрібниця, а приємно.

А потім Оксана Ігорівна побачила щось таке, що змусило її обуритись до глибини душі.

Тимофій грав на дитячому майданчику, бо батьки вже стали відпускати його на вулицю одного, а потім пішов кудись, залишивши там своє цуценя.

Ще й прив’язав його до лави, щоб воно не втекло.

– Це як так? Такого маленького та одного залишити? А якщо вкрадуть? А якщо втече? Та чи мало що може статися! – не розуміла Оксана Ігорівна.

Звичайно, вона відразу висловила все, що думає, коли хлопчик повернувся з магазину з морозивом.

– Тимофію, не можна такого маленького песика залишати без нагляду. Він може злякатися та втекти. Може, навіть на дорогу вибігти, а там машини. Розумієш, що це небезпечно?

– Оксано Ігорівно, взагалі-то це мій собака і я краще знаю, як з ним поводитися. Знаєте, скільки я книжок прочитав про собак? Більше вашого знаю.

– Не знаю, що ти там читав, якщо одного так і не зрозумів: люди відповідальні за тих, кого вони приручили. А твоя поведінка безвідповідальна! От розповім твоєму батькові, він тобі тоді пояснить все популярно.

– Ой, налякали!

Тимофій відв’язав цуценя і, облизуючи морозиво, побіг грати в інше місце, якомога далі від цієї дивної бабки.

– А може, мають рацію ті хлопчики, які кажуть, що вона на вечерю їсть дітей? – думав він, дивлячись на сусідку.

Вперше Оксана Ігорівна вирішила не виносити сміття з хати. Надіялася, що хлопчик замислиться над її словами.

Проте за кілька днів ситуація знову повторилася. Тимофій прив’язав Платона до лавки, а сам побіг грати з хлопцями. Та так загрався, що знову залишив цуценя одного.

Хлопці втекли в друге подвір’я, а Платон ліг на землю, жалібно скиглив і дивився в той бік, де ще п’ять хвилин тому був господар.

Оксана Ігорівна не могла спокійно спостерігати за тим, як тварина страждає, і поспішила до нього.

Гладила його по голові, щось розповідала. Загалом, заспокоювала песика, як могла.

Приблизно за пів години на горизонті з’явився Тимофій із розбитим коліном.

Оксана Ігорівна помахала рукою, але він навіть не дивився у її бік. Поспішав додому. Тільки коли вона почала звати хлопчика на ім’я, він обернувся і завмер.

– Тимофію, ну що ти стоїш? Іди песика свого забери! – обурено кричала йому Оксана Ігорівна.

Хлопчик побачив песика, ляснув себе по голові й побіг за Платоном. А поки він відв’язував повідець, бабуся вчила його:

– Тимофію, ти не повинен залишати його одного! Якщо йдеш гуляти з собакою, то мусиш гуляти з ним, а не бігати сусідніми дворами з хлопчиками…

– Батьки, до речі, знають, що ти так далеко від дому йдеш? Хіба не казали, щоб ти у дворі гуляв?

– Знають! І взагалі, я вже не маленький! Цього року до школи йду! – буркнув у відповідь Тимофій і одразу побіг у бік під’їзду, не сказавши більше ні слова.

Увечері Оксана Ігорівна зайшла до сусідів і все розповіла Степану Вікторовичу.

«Краще вона скаже зараз, і батьки вживуть заходів, ніж промовчить і станеться непоправне» – вважала вона.

Уважно вислухавши бабусю, глава сімейства насупився.

Пообіцяв, що поговорить із сином з приводу того, що він тікає далеко від дому.

А ось щодо собаки… Тут він нічого не бачив страшного.

– Оксано Ігорівно, це ж собака. Куди вона подінеться? Загалом, даремно ви хвилюєтеся. Нічого ж страшного не станеться!

– Я б не була такою самовпевненою.

– Ось ви й не будьте. А ми знаємо, що робимо. Вибачте, але я тільки з роботи приїхав і хочу повечеряти.

Степан зачинив двері перед її носом, а Оксана Ігорівна невдоволено похитала головою.

Знали б вони, скільки таких самовпевнених вона побачила за своє життя.

Адже дуже часто тварини опиняються на вулиці саме тому, що господарі за ними не дивляться, або поводяться безвідповідально.

Хтось кішку на самовигул відпускає, наївно вважаючи, що з нею нічого не станеться й вона обов’язково повернеться, а потім…

…або знайти не можуть, або зовсім не шукають.

Хтось вікна залишає відчиненими й тварини з цих вікон випадають, а потім раптом виявляються нікому не потрібні. Тому що за ними догляд потрібний постійний і лікування.

– Якщо берете тварину додому, треба розуміти, що доведеться нести за неї відповідальність, і безпеку забезпечувати теж доведеться…

– А як інакше? Це ж не іграшка! – гнівно думала бабуся, свердлячи поглядом двері.

Оксана Ігорівна зайшла до квартири, і з порога її одразу оточили улюблені кішки: Ліза, Мурка, Тихін, Білка та Стрілка.

Ті самі кішки, яких вона підбирала на вулиці і яких сама виходжувала, бо були проблеми зі здоров’ям.

Покинуті чи загублені, вони вже й не думали, що будуть комусь потрібні.

Але Оксана Ігорівна їх врятувала: забрала собі, виходила, поставила на лапи, і тепер вони любили її до запаморочення.

Любили, та як могли продовжували їй життя. Тому що такі добрі люди не повинні йти раніше.

– Я тільки на п’ять хвилин вийшла, а ви вже встигли скучити? Мої ж ви хороші. Ну гаразд, ходімо на кухню. Так і бути, побалую вас сьогодні смачненьким.

Наступного дня Степан вийшов погуляти на вулиці разом із сином та Платоном.

Чи задумався над словами сусідки, чи просто вирішив сина проконтролювати. Цього Оксана Ігорівна знати не могла. Не доповідали, як то кажуть.

Але все одно вона дуже зраділа, тому що дорослі набагато відповідальніші, ніж діти.

Вона сиділа на лавці, а потім побачила, як Степан дав Тимофію гроші, після чого хлопчик побіг у магазин, а сам він, голосно розмовляючи телефоном, подався додому. А Платон знову опинився на прив’язі й зовсім один.

– Степане Вікторовичу, що ж ви робите? Залишаєте песика одного? А якщо станеться що?

– Вибачте, Геннадію Валерійовичу, – сказав Степан, закриваючи телефон рукою, і подивився на сусідку.

– Та що ви причепилися: станеться, станеться … Нічого не станеться. Цуценя прив’язане, а Тимко зараз з крамниці повернеться.

– Ну так і зачекайте поруч, доки син не повернеться. Важко, чи що?

– Вибачте, – Степан почав гніватися, – але в мене важлива телефонна розмова, ніколи з вами тут розмовляти!

Степан Вікторовіч зайшов у під’їзд, а Оксана Ігорівна почала виглядати Тимофія.

А хлопчика не було й не було.

Хвилин уже п’ятнадцять минуло.

– Та за цей час можна було кілька разів в крамницю збігати й назад, – обурювалася вона.

Платон знову почав скиглити й намагався звільнитися. І йому це вдалося. Мабуть, нашийник був затягнутий недостатньо туго, тому цуценяті не склало ніяких труднощів просунути через нього голову.

Він почав бігати дитячим майданчиком у пошуках господаря, а потім чомусь побіг не до крамниці, куди той пішов, а у бік дороги.

Оксана Ігорівна, як побачила все це, мало не збожеволіла. Відразу схопилася з лави й кинулася за ним.

На щастя, песик налякався великого собаку і він, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, побіг назад і потрапив прямо в руки до бабусі.

Вона взяла його на руки, міцно притиснула до себе і навіть заплакала трохи – так перелякалася за малюка.

Оксана Ігорівна повернулася у своє подвір’я, озирнулася на всі боки й, не побачивши ні Тимофія, ні Степана Вікторовича, плюнула і понесла цуценя додому… До себе додому.

Оксана Ігорівна стояла біля вхідних дверей і підслуховувала розмову батька із сином. Голос Степана був незадоволений і обурений:

– Ти ж мав повернутися з крамниці й далі гуляти з Платоном! Чому ти пішов грати у футбол у чуже подвір’я?

– Тату, мене Максим із Геною покликали. Сказали, що їм не вистачає гравця, ось я й пішов. Я думав, що ти з Платоном залишився і забереш його додому.

– Думав він… Не тим місцем ти думав! Ось і що нам тепер робити? Де Платона шукати?

Коли Степан Вікторович підійшов до дверей, Оксана Ігорівна відсахнулась, а потім почула трель дзвінка. Вона відчинила двері й здивовано подивилася спочатку на Степана, потім на його сина.

– Щось сталося?

– Сталося. Наврочили ви, Оксано Ігорівно. Зник Платон. Чи то втік, чи вкрав його хтось.

– Я наврочила?

Степан кивнув головою.

– Ні, дорогі мої, це ви самі винні, що залишали його постійно одного – він маленький, за ним дивитися треба!

– То що ж, на вашу думку, собаку одного на вулиці залишити не можна? Ні на крок не відступати від нього, чи що?

– А як ви хотіли? Звісно. Він же ще маленький, тому за ним потрібно дивитися, як за маленькою дитиною. Ось ви свого сина залишали одного, коли йому було три роки?

– Послухайте, у мене немає часу вислуховувати ваші нотації. Ви сиділи на лавці, не бачили, куди Платон подався?

– Ні, не бачила. Я майже відразу за вами додому пішла.

– І камер поблизу ніде немає. Ех, Тимофію, як же так?

– Тимофій, звісно, ​​винен. Але й ви… Ви чому мене не послухали, коли я вас попереджала? Якби не залишали Платона одного на вулиці, нічого б тоді не сталося.

Оксана Ігорівна не зводила очей із сусідів і, розуміючи, що жоден з них не готовий визнати свою провину, вирішила налякати їх гарненько, щоб наступного разу думали.

– А тепер знаєте, що може статися? Він може під машину потрапити, якщо на дорогу вибіжить, або його спіймають бездомні, а потім… Потім вони можуть запросто його з’їсти на вечерю!

– Оксано Ігорівно, ви у своєму розумі? Ви що таке дитині кажете? – Степан обійняв сина, що плакав, і злісно дивився на сусідку. Ледве стримався, щоб не обізвати її.

Бабуся знизала плечима і посміхнулася, дивлячись на хлопчика, що плакав, і його обуреного батька.

Ні, в тому, що сталося, вона не почувала себе винною.

«З ними тільки так і треба, адже вони по-іншому не розуміють…».

Шукали Платона всі: і тато, і мама, і син їхній Тимофій. Оголошення по місту розклеювали, людей на зупинках розпитували, дзвонили до притулків. Але все було марно. Платон наче крізь землю провалився.

А вночі, коли вся родина, набігавшись за день, спала, Оксана Ігорівна виводила Платона на прогулянку, щоб її ніхто не побачив.

– Ти потерпи трохи, Платоне. Потрібно щоб господарі твої раз і назавжди зрозуміли, до чого їх безвідповідальні дії можуть призвести.

– Ось як зрозуміють – так одразу тебе й віддам. А якщо не зрозуміють… Значить, житимеш у мене.

За тиждень Оксана Ігорівна випадково почула розмову на сходовому майданчику.

Це були Степан та Тимофій, які поверталися з чергових пошуків.

– Тату, – схлипував син.

– Платон більше не повернеться? Ми його не знайдемо, га? Тату, скажи щось.

Батько мовчав. Йому не було що відповісти. Він і сам докоряв собі в тому, що пішов того дня і залишив песика одного.

Степан зайшов у квартиру, а Тимофій глянув на стелю, з’єднав дві долоні разом і почав ледве чути:

– Боже, якщо ти є, допоможи мені, будь ласка, знайти Платона! Я обіцяю, що більше ніколи не залишу його одного.

Коли Тимофій зайшов у квартиру і зачинив за собою двері, Оксана Ігорівна зрозуміла: час настав.

Вона вийшла на сходовий майданчик, поставила перед квартирою сусідів коробку із цуценям і постукала у двері. А потім одразу втекла у свою квартиру і стала спостерігати за тим, що відбувається в вічко.

– Тату, тату! Платон повернувся! Наш Платон повернувся! – закричав хлопчик, коли побачив коробку на порозі.

На крик сина вибіг Степан і не міг повірити своїм очам. Тільки покосився у бік дверей, за якими жила Оксана Ігорівна, і хмикнув.

– Дякую, Боже, що ти почув мене, – радісно сказав Тимофій і побіг слідом за батьком.

З того часу Тимофій ніколи не залишав Платона одного. І Степан Вікторович не залишав.

Зрозуміли, що не мали рації.

А Оксана Ігорівна крадькома підглядала за ними і широко посміхалася: тепер її душа спокійна.

А ви як вважаєте, слушно вчинила старенька? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.