Подвійні заробітки Марії в Польщі.

Марія сиділа на краю старенького дивана в своїй однокімнатній квартирі в містечку на заході України. Їй було 45, і життя здавалося тягарем.

Двоє дітей, син Тарас і донька Олена, уже виросли: Тарас навчався в університеті, а Олена мріяла про власну кав’ярню. Але грошей бракувало.

Чоловік Марії, Василь, покинув сім’ю десять років тому, залишивши її з боргами за кредит на квартиру. Робота в місцевій крамниці приносила 5000 гривень на місяць, яких ледь вистачало на їжу та комунальні послуги.

— Мамо, я знайшла курси баристів! — радісно вигукнула Олена одного вечора, показуючи листівку. — Але вони коштують 8000 гривень.

— Оленко, звідки я візьму такі гроші? — зітхнула Марія, відчуваючи, як серце стискається від безсилля.

— А я чув, що в Польщі добре платять, — додав Тарас, відриваючись від підручника. — Моя однокурсниця казала, її тітка заробила там на машину за пів року.

Марія задумалася. Польща була недалеко, і багато знайомих їздили туди на заробітки. Хтось повертався з грішми, хтось — із розповідями про обман.

Того вечора, гортаючи оголошення в інтернеті, вона натрапила на рекламу: «Робота в Польщі! Висока зарплата, офіційне працевлаштування, житло надається».

— Добрий день, це щодо роботи на складі? — зателефонувала Марія, тримаючи телефон тремтячими руками.

— Так, добрий день! — відповіла жінка на іншому кінці. — Мене звати Агата. Робота на пакуванні фруктів, 15 злотих за годину, житло безкоштовне. Зацікавлені?

— Дуже! Що потрібно для роботи? — Марія відчула, як у душі зароджується надія.

— Паспорт, документи, бажання працювати, — засміялася Агата. — Приїжджайте до Варшави, все організуємо!

Марія уявила, як повернеться додому з заощадженнями, купить Тарасові ноутбук для навчання, а Олені — обладнання для кав’ярні.

Наступні тижні вона метушливо готувалася: оформила закордонний паспорт, зібрала документи, попрощалася з дітьми.

— Мамо, бережи себе, — сказав Тарас, міцно обіймаючи її.

— Я догляну за квартирою, не хвилюйся, — додала Олена, стримуючи сльози.

— Я скоро повернуся, і все буде добре, — пообіцяла Марія, сідаючи в автобус до Варшави з однією валізою та великими сподіваннями.

У Варшаві Марію зустріла Агата — молода жінка з втомленими очима. Вона відвезла її до гуртожитку в передмісті. Кімната була тісною: чотири двоярусні ліжка, вісім жінок, стара плитка на кухні, іржаві крани у ванній. Марія розклала речі й подумала: «Це тимчасово».

— Як тобі тут? — запитала сусідка по кімнаті, Галина, жінка років п’ятдесяти з добрими очима.

— Нічого, звикну, — відповіла Марія, усміхаючись. — А ти давно тут?

— Третій раз приїжджаю, — зітхнула Галина. — Перші рази було краще, платили вчасно. А ця фірма… щось підозріло.

Наступного дня почалася робота на складі. Марія сортувала яблука й груші, пакувала їх у коробки, наклеювала етикетки. Робочий день тривав 12 годин, спина боліла, руки терпли.

— Це нормально, що так важко? — запитала Марія в Оксани, молодшої працівниці, під час перерви.

— Перший тиждень завжди такий, — відповіла Оксана, витираючи піт із чола. — Потім звикнеш. Головне — гроші вчасно платили б.

Марія подружилася з Галиною та Оксаною. Вечорами вони готували борщ у гуртожитку, згадували рідні місця.

— Маріє, ти куди гроші витратиш? — запитала Оксана, нарізаючи цибулю.

— Дітям допоможу. Син навчається, донька про кав’ярню мріє, — відповіла Марія. — А ти?

— Хочу магазинчик відкрити вдома, — мрійливо сказала Оксана. — А то в селі роботи немає.

Але незабаром Марія помітила проблеми. Зарплату затримали на два тижні.

— Ага то, коли будуть гроші? — зателефонувала Марія.

— Скоро, не хвилюйтеся, — холодно відповіла Агата.

— Тимчасові труднощі.

— Вони всім так кажуть, — шепотіла Галина.

— Мій чоловік у Чехії працював, там те саме було.

До того ж, із зарплати вираховували 200 злотих за «комунальні». Марія відчула перші тріщини в своїх мріях.

Через два місяці роботи Марія відчувала виснаження. Норми пакування підвищили, робочий день сягав 14 годин. Вона приходила до гуртожитку, ледве тримаючись на ногах.

— Маріє, ти бліда, — занепокоїлася Галина.

— Може, до лікаря?

— Та де там, — махнула рукою Марія.

— Хто мені заплатить за вихідний?

Одного дня Оксана -ящик із яблуками впав їй на зап’ястя.

— Пане бригадире, мені потрібен лікар! — благала Оксана, тримаючись за руку.

— Твоя провина, будь обережніше, — відрізав бригадир, худий чоловік із холодними очима.

Оксана повернулася через тиждень, але рука ще боліла.

— Обіцяли страховку, а її немає, — скаржилася вона Марії. — Як так можна?

— Це несправедливо, — обурилася Марія. — Ми ж контракт підписали!

Вона телефонувала дітям, приховуючи труднощі.

— Мамо, як там? — питав Тарас.

— Усе добре, синку. Скоро пришлю вам грошей, — бадьорилася Марія, хоча в душі росли сумніви.

Вона чула історії про обманутих заробітчан: одні не отримували зарплати, інших змушували працювати у важких умовах.

— Галино, невже й нас обдурять? — запитала Марія одного вечора.

— Не знаю, — зітхнула Галина.

— Але я вже бачила таке. Треба бути обережними.

Марія згадала контракт, який підписала, не читаючи дрібний шрифт. «Моя помилка», — подумала вона, але повертатися додому без грошей не могла.

На третьому місяці Марія отримала лише половину зарплати.

— Де решта? — запитала вона бригадира.

— Після контракту виплатимо, — відмахнувся той.

Галина розповіла чутки:

— Маріє, кажуть, ця фірма кидає людей. Минулого року двоє хлопців так і не отримали грошей.

— Як? Я ж усе покинула заради цього! — Марія відчула, як серце стискається.

Того ж тижня Агата зникла. Її телефон не відповідав, офіс був зачинений.

— Що робити? Я всі заощадження вклала! — кричала Марія в гуртожитку.

— Треба до поліції, — порадила Галина. — Але не факт, що допоможуть.

Працівники звернулися до поліції, але там розвели руками: фірма була зареєстрована на підставну особу.

— Це кінець, — прошепотіла Оксана, сидячи на ліжку.

— Я ж мамі обіцяла допомогти.

Марія залишилася без грошей, із боргами за гуртожиток. Вона продала свій старий телефон, щоб купити квиток додому.

— Я не можу повернутися з порожніми руками, — плакала вона, пакуючи валізу.

— Ти не одна така, — втішала Галина.

— Ми всі повірили їхнім обіцянкам.

Марія повернулася додому. Діти зустріли її радісно.

— Мамо, чому ти мовчиш? Що сталося? — запитала Олена, помітивши її сумний погляд.

— Мене обманули. Грошей немає, — зізналася Марія, ледь стримуючи сльози.

— Головне, що ти вдома, — обійняв її Тарас. — Ми щось придумаємо.

Але борги тиснули. Олена відмовилася від курсів баристів і влаштувалася в місцеве кафе.

Тарас узяв підробіток, щоб допомогти з комунальними.

Марія повернулася до крамниці, але щоночі згадувала Польщу — країну, яка обіцяла нове життя, але залишила порожнечу.

— Мамо, ти зробила все, що могла, — сказала Олена одного вечора.

— Не звинувачуй себе.

— Я хотіла вам кращого, — відповіла Марія, дивлячись у вікно.

— А вийшло…

Вона пообіцяла собі не довіряти солодким обіцянкам, але в душі все ще жевріла надія. Може, одного дня вона зможе дати дітям краще життя. Та цей день здавався недосяжним.

Марія сиділа на тому ж дивані — старому, з вицвілим чохлом, який роками тримав на собі вагу її турбот. Її повернення з Польщі було гірким, болісним, але вогник надії в очах дітей не згасав. І саме це тримало її на плаву.

Того ранку, коли вона вчергове прокинулася з думкою «Що далі?», пролунав дзвінок. Номер був польський. Марія вагаючись підняла слухавку.

— Добрий день, пані Маріє? Це Яцек, я працював із Агатою… Пам’ятаєте мене?

— Так… — вона згадала: високий чоловік у складі, який завжди усміхався, хоча й рідко щось говорив.

— Я чув, що вас і інших жінок кинули без зарплати. Ми відкрили справу.

Агату знайшли — її зараз розшукують і в Польщі, і в Німеччині. Але я не про це. Я тепер працюю в іншій компанії — офіційній. І мені потрібна надійна людина на кухню — готувати для працівників. Житло є, зарплата чесна. Усе легально.

Марія відчула: страх, надія і злість злились в один клубок.

— Я більше не вірю обіцянкам, — тихо відповіла вона.

— І правильно. Але я не обіцяю. Я надсилаю вам контракт, перевірте.

Є переклад українською. Порадьтеся з ким хочете. Ви нікому нічого не винні.

Але якщо погодитеся — ми допоможемо з переїздом.

Того ж вечора вона показала дітям документи.

Тарас уважно перечитав усе, навіть радився зі своїм викладачем права. Олена мовчки дивилася на матір.

— Це вже інше, мамо. Тут усе офіційно. І фірма існує — я перевірила, — нарешті сказала вона.

Марія вирішила ризикнути ще раз.

Через три тижні вона стояла на кухні невеликої їдальні в містечку неподалік від Кракова. Готувала борщ, пиріжки, голубці — усе, що знала ще з дитинства.

Поляки спочатку дивувалися, потім просили «борщу, як минулого тижня». Кухарка Марія стала улюбленицею працівників.

Її шеф, пан Томаш, цінував порядок і чесність.

— Пані Маріє, ви — серце цієї кухні, — сказав він одного дня. — Хочете офіційно лишитись надовше?

— Мені треба подумати, — усміхнулася вона. — Але дякую. Це вперше за довгий час я почуваюсь у безпеці.

Вона надсилала додому гроші щомісяця. Вперше за багато років платила комунальні без боргів. Олена знову записалася на курси баристів — цього разу оплатила все сама, а Марія надіслала їй ще трохи — «на перший набір кавових зерен».

— Мамо, я створю сторінку для своєї кав’ярні! — писала вона з захопленням. — Назву її «Оленчині Зерна»!

Тарас купив вживаний, але справний ноутбук. Почав готуватися до участі в міжнародному студентському конкурсі з ІТ.

А Марія… вона вечорами сідала біля вікна свого нового гуртожитку — чистого, охайного, з видом на річку — і писала в блокнот. Списки страв, нові рецепти, мрії.

Одного разу Томаш зайшов на кухню під час перерви.

— Що це ви пишете?

— Та так, рецепти. Думаю, може колись… своя маленька їдальня?

— О! Я маю знайому — вона відкрила крамничку домашньої їжі для офісів.

Якщо хочете — познайомлю вас. Ви могли б працювати на себе.

Через рік мрія стала реальністю.

В Кракові відкрилася маленька кухня-лавка з назвою — «Смаки від Марії».

Справи йшли не блискуче, але стабільно. Сусідні офіси замовляли борщ, вареники, налисники. Польські клієнти відкривали для себе українську кухню. Деякі навіть почали вивчати слова: «узвар», «пампух», «голубець».

Тарас виграв грант і поїхав на стажування до Німеччини. Олена відкрила власну кав’ярню у Львові, і хоч поки це було всього кілька столиків.

Марія приїхала на відкриття. У сукні, яку собі купила вперше за багато років. Вона сіла біля вікна кав’ярні, подивилася на дочку за стійкою і подумала: «Я не дарма поїхала. Я повернулася сильнішою».

Вдома на неї вже чекали листи від податкової Польщі — не з боргами, а з подякою за сумлінну підприємницьку діяльність.

Іноді вона отримувала повідомлення від інших жінок із гуртожитку: Галина працювала в Німеччині, відкрила кімнату для українських заробітчан, де можна було переночувати і просто поговорити. Оксана врешті-решт вилікувала руку й тепер продавала хендмейд із бурштину.

Марія все ще працювала щодня. Але тепер вона вставала не з розпачем, а з натхненням. Смак її страв нагадував сотням людей про дім — навіть тим, хто ніколи не був в Україні.

— Ви як моя бабуся, — сказав одного разу польський хлопчина, який замовляв обід. — Ви готуєте з душею.

— А душа — то найголовніше в кухні, — усміхнулась Марія.

І справді. Через випробування, втрати, біль і втому — вона зберегла душу.

А це важливіше за будь-які гроші.

Іноді життя б’є так, що здається — не піднімешся.

Але якось приходить новий шанс.

І якщо наважишся — може виявитися, що за горизонтом, за кордоном чи просто за звичним страхом — чекає те саме життя, яке ти мріяла дати дітям.

Марія змогла.

І кожна її страва — це доказ.

Джерело