«Мати живе на мій кошт» — від цих слів мені стало холодно.

Досі не можу забути того дня, коли прочитала повідомлення від сина, від якого кров застигла в жилах. Моє життя в рідній квартирі у Львові перевернулося з ніг на голову, і біль від його слів досі відгукується в серці.

Багато років тому мій син Ярослав із дружиною Оленою переїхали до мене відразу після весілля. Разом ми раділи народженню їхніх дітей, разом переживали їхні хвороби та перші кроки. Олена була у декреті з першою дитиною, потім з другою і третьою. Коли їй було важко, я брала лікарняні, щоб доглядати онуків. Дім перетворився на коловорот справ: приготування їжі, прибирання, дитячий сміх і сльози. Відпочивати було неколи, і я змирилася з цим хаосом.

Я чекала пенсії, як порятунку. Відзначала дні в календарі, мріючи про спокій. Та ідилія тривала лише півроку. Кожного ранку я відвозила Ярослава та Олену на роботу, готувала онукам сніданок, годувала їх, провожала до садка та школи. З молодшою онукою ми гуляли в парку, потім поверталися додому, готували обід, прали, прибирали. Ввечері возила дітей на заняття до музичної школи.

Мої дні були розписані по хвилинах. Але я знаходила час для свого хобі — читання та вишивання. Це було моїм портом у бурі, куточком спокою серед метушні. Одного разу я отримала повідомлення від Ярослава. Прочитавши його, застигла, не вірячи очам.

Спочатку подумала, що це чиясь зла жартівлива витівка. Пізніше син зізнався, що надіслав повідомлення випадково, не мені. Та було вже пізно — його слова випалили мені душу: «Мати живе на мій кошт, а ми ще й витрачаємося на її ліки». Я сказала, що пробачила його, але жити з ними під одним дахом більше не могла.

Як він міг так написати? Я віддавала кожну копійку своєї пенсії на спільні потреби. Більшість ліків мені виписували безкоштовно як пенсіонерці. Але його слова показали, як він насправді до мене ставиться. Я мовчала, не влаштувала скандалу. Натомість знайшла маленьку квартиру й переїхала, пояснивши, що мені буде краще наодинці.

Оренда з’їдала майже всю пенсію. Залишилася майже без грошей, але просити допомоги у сина не збиралася. Перед виходом на пенсію я придбала ноутбук, попри заперечення Олени, що «не впораюся». Але я впоралася. Донька моєї подруги навчила мене користуватися ним.

Я почала фотографувати свої вишивки й публікувати їх у соцмережах. Попросила колишніх колег порекомендувати мене. За тиждень моє хобі принесло перші гроші. Це були невеликі суми, але вони дали мені впевненість, що не пропаду й не буду принижуватися перед сином.

За місяць до мене завітала сусідка й попросила за гроші навчити її онучку вишивати. Дівчинка стала моєю першою ученицею. Згодом до неї приєдналося ще двоє дітей. Батьки щедро платили за заняття, і моє життя поступово налагодилося.

Але рана в серці не загоюється. Майже перестала спілкуватися з родиною Ярослава. Бачимось лише на святкових зустрічах…

Життя навчило мене: іноді родина — це не ті, хто поруч через обов’язок, а ті, хто цінує твоє серце. І головне — знаходити в собі сили йти далі, навіть коли здається, що все втрачено.