— Ну я не можу з неї, Тома, наче нормальна, а корчить із себе невідомо що! Я їй запропонувала біле Маринчине плаття весільне, племінниці моєї, так вона ні в яку.

Мені, каже, чужа доля не потрібна, нехай хто хоче — той у прокаті бере або в рідні, а я, каже, собі вже молочне плаття в салоні пригледіла, мовляв, до її кольору шкіри біле не пасує, вона купуватиме молочне! — ділилася з подругою Лідія Іванівна, посміюючись над своєю майбутньою невісткою.

— Це що ж у неї за шкіра така, і колір не зрозумію, молоко ж теж біле, — дивувалася її стара подруга Тамара Дмитрівна.

— Та бліда вся, худа, руда й у веснянках. Не зрозумію, що мій Валерка в ній знайшов, каже, що Анька його — як модель струнка. А по мені й дивитися ні на що, не дай Бог онуки на неї будуть схожі.

У неї й удома теж нема на що дивитися, Валерка мій до неї йде жити, а там меблів як кіт наплакав, і посуду майже немає.

Не любить Ганнуся старі речі, трохи поносить, покористується — і на викид, нічого зайвого не терпить, — ділилася Лідія Іванівна, знайшла нарешті вдячного слухача.

— Це так вона й Валерку твого потерпить у себе, покористується, та й викине, — хихикнула Тамара Дмитрівна.

Лідія Іванівна її підтримала, теж засміялася й відверто відповіла:

— Та може й на краще, різні вони, мій Валерка хлопець добрий, душа в нього широка. А вона, може, й непогана, лаятися не буду, але от усе в ній не так.

Якщо готує — так порції маленькі, ми ж звикли борщу наварити, салату якогось тазик приготувати. А вона така вся чопорна й шкідлива, мене не хоче слухати, хоче, щоб усе по її.

Не повіриш, навіть її шкода, вона в телефоні надивилася, як зірки живуть, і пижиться, ніби вона модна й незвичайна. Цим вона мого бовдура й захопила, да чує моє серце, що ненадовго!

— Ой, ну не засмучуйся, Лідо, а мати ж її з батьком що, такі самі, чи нормальні? — розпитувала Тамара Дмитрівна, у неї самої дочка на виданні, їй і як подрузі цікаво, і позицію свекрухи зрозуміти не зайве.

— Та які там батьки, Томо! Мати така сама глиста, я тільки фото бачила, Аньку в подолі принесла, бабці підкинула, а сама заміж вийшла в інше місто. От і всі батьки, — засмучено сказала Лідія Іванівна, і тут же шепнула:

— Усе, Томо, Валерка зі своєю прийшов, потім тобі ще зателефоную…

***

Весілля, розлучення і… несподіваний поворот

Весілля у сина було веселе, Лідія Іванівна з батьком його у сварці, він давно до своїх у село поїхав, а на весіллі сина майже помирилися. Як не дивно, наречена сина батькові сподобалася, очі в неї, каже, добрі.

Рідня була тільки з їхнього боку, та Валерчині друзі. Пили, їли й танцювали від душі, а наречена у своєму молочного кольору платті не особливо вписувалася в компанію сина.

Лідія Іванівна це помітила, Валерка з іншими дівчатами танцював, а його Аня, як курча, сиділа й витріщалася на чоловіка.

Але потім вони поїхали у свою квартиру, слава Богу, нехай живуть — вирішила Лідія Іванівна.

Валерка, щоправда, з роботи зачастив додому, каже, у них поїсти немає нічого, Аня готує несмачно.

Але всі так починали, головне — почуття є, навчаться.

Але час ішов, і Лідія Іванівна стала помічати, що Валерка вже не тріщить про свою Ганнуську, яка вона моделька, видно, друзі його підговорюють, що не те, мовляв, от же паразит, слів немає.

Якось після роботи до них заїхала — Аня котлети посмажила, вдома прибрано.

— А Валера де?

— А він на роботі затримується, у них аврал, — каже, а очі ховає, лише веснянки горять на блідому личку, аж шкода її стало.

— А що в тебе так порожньо вдома? Хоч би вазочку поставила, може, Валерка квітів би приніс, — по-доброму сказала свекруха, а Аня раптом у сльози, розревілася не зупинити. Потім вмиватися побігла, а шафу відкрила рушник дістати — три одежини на вішалці висить, а все викидає старе!

— А де ж твоє плаття весільне молочне? — навіщось запитала Лідія Іванівна.

— Продала, я завжди непотрібне продаю або віддаю, — схлипнула Аня.

— Ну ти й дурепа, хто ж своє щастя продає? Хіба можна плаття весільне продавати? Його ж зберігати треба, як бабці наші зберігали.

— А як же деякі в оренду плаття беруть? — ляскала мокрими білими віями Аня.

— Беруть, беруть, хіба мало хто що робить, — удавано буркотіла Лідія Іванівна…

— Мамо, ми з Анькою розлучаємося, помилка це, ти правильно мені казала, — Валера жував бутерброд і чаєм запивав.

– Ти Аньці не вір, вона бреше, що дитину чекає, а я з нею давно вже не того, — він допив чай і на роботу побіг.

А ввечері притягнув додому Наталку, свою колишню.

Вони тоді перелаялися, Валера не хотів поступатися, сказав: одружуся з іншою, і одружився. Але Наталка погуляла і вирішила знову Валерку повернути.

Наталка галаслива, напориста, хлопцям вона подобається.

Почала готувати на їхній кухні, музика грає на весь голос, м’ясо шкварчить на плиті, вона вже салат приготувала. Плаття яскраве, в обтяжку.

Коли вирішили розписатися, Наталка червоне собі купила, сміялася:

— Мені в білому смішно вже заміж іти, мені в червоному саме те…

Ну так, звісно, молочне плаття на весілля не для неї…

Для пологів Аня все заздалегідь приготувала і з собою для доньки теж усе взяла, їй просити нікого, вона погано з людьми сходиться.

Щастя, що в них з донькою є квартира, бабуся Ані квартиру залишила. Грошей Аня теж відклала, та домовилася, що працюватиме онлайн, вона сильна, вона впорається.

А коли Аня вийшла на виписку з донькою на руках, мружачись від яскравого сонця — очам не повірила. Її колишня свекруха біля лікарні зустрічала.

В одній руці сумка з приданим для онучки, а в іншій квіти у вазі.

Лідія Іванівна спіймала здивований погляд Ані й пояснила:

— Так я вазу одразу купила, у тебе ж удома немає нічого…

Аня хотіла доньку Лерою назвати, але Лідія Іванівна відмовила:

— Ні до чого це, багато честі Валерці, давай краще Лілечкою її назвемо? Буде у нас квіточка рости…

***

Життя повертається іншим боком

Живе тепер Лідія Іванівна більше в Ані з Лілечкою, вдома рідко буває, там Наталка тепер хазяйка. А у своїх дівчаток вона ніби вдома.

Якось зателефонувала їй Тамара, давно з нею не спілкувалися, Лідія розповіла їй, що в Ганнусі, у донечки тепер живе.

— Мені б тільки Лілечку допомогти їй підняти, та Аньку заміж видати добре. А Валерці то що зробиться, мужик він і є мужик, весь у свого татка.

Сьогодні у нього Наталка, а завтра хто його знає!

Ну гаразд, дочка з роботи скоро прийде, піду нам вечерю накрию, вона зі мною їсти хоч стала нормально, каже, тепло їй зі мною, а нещодавно мамою мене назвала…

Ось як життя повернулося…

Ось такі справи! Бачите, як життя іноді все перевертає з ніг на голову?

Хто б міг подумати, що та, кого Лідія Іванівна так зневажала, стане для неї рідною душею?

А ви вірите у такі перевтілення?