Коли я з’явилася на світ, моїм батькам було лише 17 та 18 років.

Вони самі були майже дітьми, і наше життя складалося нелегко. Мої батьки постійно з’ясовували стосунки, а мене найчастіше віддавали бабусям та дідусям. Ніхто особливо за мною не стежив, не виховував, і я росла, як доведеться.

Коли я вступила до технікуму та переїхала до гуртожитку, це пройшло практично непомітно для моїх батьків. Єдиний, хто переживав, був мій улюблений дідусь.

Саме тоді я вирішила: буду будувати своє життя самостійно, не розраховуючи ні на кого. З цього моменту у мені сформувався залізний характер. Під час практики я познайомилася з гарним хлопцем.

Після закінчення навчання ми одружилися. Його сім’я теж була не ідеальною, як і моя, тому наше весілля було скромним: ми відсвяткували на природі з наметами, без батьків. Єдиний, кого я запрошувала, був мій дідусь, але він не зміг прийти через проблеми зі здоров’ям.

Коли дідусь зовсім занедужав, він продав свою цегляну дачу і передав мені гроші зі словами: — Це вам буде на перший внесок за квартиру. Ми трохи ще трохи накопичили, і незабаром у нас з’явилася власна двокімнатна квартира. Незабаром у нас народилася дочка, а за рік син.

Коли діти пішли до дитячого садка, я вже не працювала на будівництві, а влаштувалася в офіс та навчалася заочно на бухгалтера. Я була така зайнята, що не помітила, як мій чоловік знайшов собі іншу. Дізнавшись про це, я не вибачила його.

Чоловік не став зволікати і просто пішов від нас. Цей удар ще більше загартував мене. Я вирішила відкрити свою фірму з внутрішнього оздоблення приміщень.

Згодом у мене з’явилися три великі бригади. Я отримала права водія, купила машину і почала балувати дітей дорогими подарунками. Коли синові виповнилося 13 років, він якось образив однокласника, назвавши його бідним.

Я змусила сина вибачитися, а потім почала брати його на будівництво у вихідні, щоб він допомагав робітникам і зрозумів, що гроші просто так не падають з неба.

— Це несправедливо! — обурювався син.

— Але він таки працював. Мій принцип — не давати нікому поблажок: ні підлеглим, ні родичам, ні дітям. Діти знають: якщо вони добре вивчаться, у них буде своє житло.

Але це залежить від їхньої поведінки та успішності. Син навчається в університеті на першому курсі, намагається.

Дочка на другому, але більше захоплена своєю зовнішністю та хлопцями, ніж навчанням. Я їй часто говорю, що мене це не влаштовує.

Нещодавно я виграла тендер на внутрішнє оздоблення кількох будівництв. Там я вибрала дві однокімнатні квартири для дітей.

Будинки ще будуються, але я вже домовилася про покупку. Діти зраділи, але я відразу попередила: — Радієте даремно! Квартири будуть оформлені на мене. Я залишуся єдиною власницею.

— Чому? — розчаровано спитали вони.

— Тому що я стежитиму за вашим самостійним життям. Якщо водитимете туди погані компанії — заберу квартири.

Вибирайте нормальних супутників, альфонсів та меркантильних дамочок не потерплю. Поки я не побачу, що ви твердо стоїте на ногах, дарувати не буду. Діти були розчаровані, але зрозуміли, що вибір у них невеликий: вони приймають мої умови, або самі заробляють на житло.

Я даю їм можливість стати самостійними. Нехай розуміють, що батьки багато працювали, щоби вручити їм ключі від квартир.

Нехай бояться, але поважають. Адже так правильно, чи ні?