Зять зайшов у квартиру тещі, зняв рюкзак із плеча й повідомив:

— А я до вас пожити приїхав.

— Добрий день, мамо, — сказав Славко, переступаючи поріг із похідним рюкзаком за плечима.

Віра Степанівна хотіла відповісти йому «бачились», але вчасно згадала, що бачилися вони вчора, а не сьогодні, тому сказала:

— Привіт, Славчику. А ти чого з рюкзаком?

— Та я це… — Славко по-господарськи оглянув кімнату й скинув рюкзак. — До вас приїхав. Пожити.

Теща кілька секунд переварювала почуте, потім перепитала:

— Пожити?

— Ну, так…

— Тобто тебе, що, Тетяна з дому вигнала?

— Чого це вигнала? — здивувався Славко.

— Якби вигнала, я ж хіба до вас прийшов би?

— Стій, стій, — перебила його Віра Степанівна.

— Я нічого не розумію. Ти навіщо приїхав? Може, у тебе справи які? А Тетяна де?

— Вона вдома залишилась. Коротше, Віро Степанівно, пояснюю ситуацію. Після того, як ви вчора від нас поїхали, ми з Танькою довго обговорювали вашу… скажімо так, “пропозицію”.

— Яку ще пропозицію?

— Ну як же! Ви ж цілий тиждень, поки у нас жили, не втомлювались повторювати одне й те саме. Ви ж вимагали, щоб я відпустив Таньку саму в Таїланд. По тій гарячій путівці, що вам, здається, нав’язали знайомі. Виліт, якщо не помиляюся, через десять днів?

— І що з того? — теща дивилася на зятя, намагаючись зрозуміти, куди він хилить.

— Ну от, — продовжив Славко.

— Ми довго опиралися, казали, що ми — чоловік і дружина, звикли відпочивати разом. А ви нас переконували, що все буде гаразд, що вашій улюбленій Танечці треба перепочити від побуту. І от учора Танька все-таки піддалася на ваші вмовляння й погодилась.

— І що далі? — знову повторила своє питання Віра Степанівна.

— А далі ось що, — Славко зручно вмостився на дивані. — Ми вирішили провести, так би мовити, слідчий експеримент. Перевірити, чи зможемо прожити якийсь час окремо й не наробити нічого такого, що може зруйнувати наш шлюб, або викликати сором. У мене ж путівки немає, їхати мені в цьому місті ні до кого. Тож ми з Танею вирішили, що я тиждень поживу у вас, а вона буде вдома. Сама.

— Скільки ти зібрався тут жити?! — у тещі від обурення перехопило подих.

— Всього тиждень. Нічого страшного. Ви ж у нас і довше жили. Ми якось терпіли.

— Стій! — знову перебила його Віра Степанівна. — А чого це ти до мене приїхав, а не до своїх батьків? У тебе ж є свої — їдь до них!

— Ну, по-перше, вони живуть в іншому місті, а витрачатися на квитки заради експерименту — це неправильно. По-друге, без Тані вони мене надовго не приймуть. Вони за традиціями живуть. А ви у нас — людина сучасна, так що потерпите. Я, щоб вам уночі хропінням не заважати, спатиму на кухні.

— На якій ще кухні? Навіть не думай! Я вночі встаю щось перекусити!

— Ах так! — згадав Славко.

— Точно. Ви ж і в нас по ночах по квартирі ходили. Ну тоді спатиму на підлозі, десь у кутку, на килимку. Не переймайтеся, я вам сильно заважати не буду. Удень — на балконі, увечері — телевізор. А ще з вами трохи потеревенимо про наше з Танькою життя.

— Ти що тут говориш? — у Віри Степанівни від обурення аж мова віднялася.

— Ти що, сміятися з мене приїхав?!

— Чому ви про мене так погано думаєте? — щиро здивувався Славко.

— Вам що, їжі на мене шкода? Не хвилюйтеся, я вас не об’їм. Єдине, про що попрошу — дайте сьогодні ввечері посидіти з друзями на вашому затишному балкончику. А з приводу їжі, у магазин схожу, куплю все необхідне. І вам допомога, і Тетяні спокій.

— З ким?! — підозріло перепитала теща.

— Із приятелями. У нас на роботі така традиція: як хтось у відпустку йде, то збираємось компанією й трохи гуляємо. Таня про це знає. До речі, ви їй потім можете переказати — хто скільки випив і що говорив.

— То я ще й твоїх друзів терпіти маю?! — у Віри Степанівни аж усе всередині закипіло.

— З якого дива?

— А що такого? Ви ж самі вчора казали, що відпустка без веселощів — не відпустка. Ну, сходить, мовляв, Танька в бар якийсь, вип’є з туристами напій, і нічого страшного. Ви ж так казали?

— Ну, припустімо, казала, — згадала теща.

— От і добре! Значить, і я маю право випити щось міцне, тим більше — під вашим контролем. Якщо що, й вам наллємо. А ви нам закусочку приготуєте.

— Що ти собі дозволяєш?! — обурилася жінка.

— Та нормально все, — махнув рукою Славко.

— Вам ще й сподобається наша компанія. Ще й пісню заведете. А Таня — нехай сидить вдома сама, нудьгує, тренує терпіння. Через десять днів у неї буде повна свобода. Тож вирішено! Я зараз рюкзачок тут залишаю і піду в магазин, щось до столу куплю. А вам, Віро Степанівно, раджу сьогодні ж віднести Тані ту путівку. Бо завтра вас голова турбуватиме від вечірки, а післязавтра ще якась щось може трапитися.

— Ой, Славчику, я ж тобі забула сказати! — раптом підняла брови теща.

— Ту путівку, що обіцяла Тані… я вже іншій людині віддала.

— Це як?! — Славко аж розгубився.

— Навіщо?! Ми ж уже налаштувалися!

— А про всяк випадок, — з полегшенням зітхнула Віра Степанівна.

— А раптом наша Таня там справді щось таке накоїть. Відпустка наодинці — справа непередбачувана, я по собі знаю. Не дай Боже — розвалиться ваша щаслива пара, і я ж буду винна. Так що, Славчику, експеримент скасовується. Бери рюкзак — і марш додому, до дружини!

— Ех… — видихнув Славко, підвівся з дивана, взяв рюкзак, і, кинувши невдоволений погляд на тещу, вийшов із квартири.

— Слава тобі, Господи! — перехрестилася теща.

— Пронесло… — перехрестився й Славко, тихо зачинивши за собою двері.

Версія Тетяни:

Тетяна ніколи не планувала ніякого Таїланду. У неї були абсолютно інші плани на відпустку — поспати, прибрати у шафі, зробити педикюр і хоча б раз за літо поїхати на мамину дачу, щоб поїсти полуницю, а не тільки дивитися на фото у сімейному чаті.

Але потім приїхала мама. Із валізою, пляжним капелюшком, хоча надворі ще й травень не скінчився, і тією самою путівкою.

— Таню, послухай, — почала мама, розкладаючи огірочки на кухонному рушнику. — Там Таїланд! П’ять зірок! За ціною двох! Ну як можна не взяти?

— Мамо, ну я ж не сама. У нас із Славком плани спільні.

— Ага, спільні, — закотила очі мама. — Лежати на дивані, їсти чіпси й голосно коментувати новини з телевізора? То з таким самим успіхом ти можеш у маршрутці їхати — і то більше вражень!

— Але ж ми звикли разом відпочивати, — пробувала ще захищатися Тетяна.

— От і побачите, чи справжня у вас любов. Відпустка — як лакмусовий папірець. Якщо після десяти днів окремо не почнете сумувати, то навіщо тоді взагалі цей шлюб?

Тетяна засміялась, але десь у глибині душі трохи занепокоїлась. І справді — Славко останнім часом став… м’яко кажучи, домашнім. Все йому добре: телевізор, пульт, ковбаска. А вона — жива людина! Їй хочеться емоцій, змін, пригод, навіть короткочасних.

А тут — Таїланд. Море. Манго. Сонце. І найголовніше — тиша. Без мами, без Славка, без його друзів, які «тільки на п’ятнадцять хвилин забіжать», а потім сидять до ранку, розповідаючи історії про те, як хтось когось підставив на роботі.

Увечері вона сказала Славкові:

— Слухай, давай таки спробуємо. Мама має рацію. Побачимо, чи витримаємо без одне одного тиждень. Та й ти відпочинеш.

— Від чого? — здивувався він.

— Від мене, — відповіла вона й усміхнулась.

Славко подумав і погодився. Сказав, що у них це навіть на роботі називається «слідчий експеримент». Але, коли зранку Тетяна прокинулася — Славка вже не було. Зате на столі лежала записка:

«Пішов жити до твоєї мами. Балкон зайнятий з 18:00. Список закусок докладу ввечері. Люблю. Славік.»

— Боже, — прошепотіла Тетяна, обхопивши голову руками. — І чим я думала?!

Вона ще не знала, що мама встигне за пів години анулювати путівку й вигнати Славка під красивим приводом «раптом Таня щось таке в Таїланді утне»…

Але коли знову зателефонувала мама й сказала:
— Доню, з мене годі цих експериментів. Забирай свого благовірного назад!

…Тетяна лише засміялась.

Бо саме в цей момент вона зрозуміла: її відпустка вже почалась. Не в Таїланді. Не біля моря. А просто зараз — у тиші, без двох своїх головних ураганів під боком.

І хай весь світ почекає.

Джерело