Після закінчення навчання Ірина повернулася до рідного міста. Їй дуже хотілося викладати у своїй рідній школі.

– Наша Іринка наполеглива, свого доб’ється у житті, – говорили про неї однокласники і навіть вчителі.

До школи зайшла симпатична та впевнена у собі молода жінка, пройшла до кабінету директора:

– Здрастуйте, Ганно Миколаївно.

– Здрастуйте, – підняла голову директорка школи і уважно поверх окулярів подивилася на дівчину. – Слухаю вас… Ой, Ірино, чи це ти?!

Вона встала зі свого місця.

– Я, Ганно Миколаївно. Я ж обіцяла, що викладатиму в нашій школі, от і подала свої документи.

– Я рада, Ірино… Як твоє по батькові, Романівно… Значить, Ірина Романівна – викладачка історії. Ну що ж молодець, здійснила таки свою мрію.

Так Ірина стала вчителькою.

Незабаром Ірина познайомилася з Миколою. Він після навчання працював інженером на місцевому підприємстві.

Вони зустрічалися, спілкувалися, а потім і одружилися. Ще коли зустрічалися, Микола їй одразу запропонував:

– Давай з тобою одружимося, але дітей поки не будемо заводити. Треба стати на ноги, а вже потім брати цю відповідальність на себе.

– В принципі я згодна, але тягнути довго не будемо – рік чи два. Ну, яка сім’я без дитини?

Так і вирішили.

Минув час, уже йшов третій рік їхнього сімейного життя, коли раптом Ірині «доброзичливці» розповіли, що її чоловік Микола…

Крутить роман із колегою!

Вона чомусь одразу повірила, бо Микола був красенем і дуже любив жартувати. Довкола нього завжди була компанія…

Удома була сварка. І все-таки Микола зізнався, що у нього роман на боці, але клявся і божився, що більше цього не повториться.

– Вибач, Іринко, вибач мене! Я тобі твердо обіцяю, ніколи більше собі такого не дозволю! Я розумію, що образив тебе. А ти на це зовсім не заслужила…

Ірина була ображена і розчарована. Якийсь час вони жили, як сусіди, але чоловікові вдалося повернути прихильність до себе дружини, і вона, здавалося, про все забула.

Принаймні чоловікові так здавалося, бо ніхто з них про це не згадував.

Микола справді став зразковим сімʼянином. Тим більше через деякий час, він дізнався про вагітність дружини.

Вона поставила його перед фактом:

– Миколо, у нас буде дитина. Я буду народжувати, навіть якщо ти проти.

– Ні, я не проти! – відразу погодився чоловік.

Народилася гарненька донечка Оксанка. З’явився приємний клопіт з народженням малечі.

Обоє втомлювалися, іноді не висипалися, але все було гаразд. Микола справді більше не дивився на інших жінок. Любив своїх дівчаток. Був дбайливим чоловіком та батьком…

…Минав час, летіли роки. Ірина, незважаючи на свої приховані образи на чоловіка, створила в сім’ї атмосферу турботи й любові.

Але про зраду чоловіка завжди пам’ятала і носила в собі, як таємницю.

Дивлячись збоку, вони здавалися ідеальною парою і багато хто заздрив їм.

– Дівчата, сьогодні їдемо на виставу, я купив квитки, ви ж бачили афішу в місті, – сказав Микола дружині й доньці.

– Ой, татку, я хочу-хочу, – раділа першокласниця Оксанка. – Матусю, я одягну свою улюблену сукню, синю з бантиком.

– Ох і красуня ти у нас, Оксанко! – говорив батько, дивлячись на доньку в гарній сукні з кучерявим світлим волоссям.

А та крутилася перед дзеркалом.

Оксанка росла слухняною дитиною, жодних проблем батькам не робила, вчилася на відмінно. Ірина Романівна пишалася успіхами доньки у школі. Навіть іноді вчителі казали їй жартома:

– Оксанка, напевно, теж на вчительку вступатиме.

– Ні, вона в мене на технічне піде, їй, напевно, треба було хлопчиком народитися, бо розбирається у фізиці і постійно крутиться з татом біля машини в гаражі, – посміхаючись, ділилася Ірина з колегами в учительській.

Шкільні роки в Оксани пролетіли швидко і ось вона вже студентка. Вчилася дівчинка в іншому місті, додому приїжджала на канікули й інколи на вихідні.

– Доню, як твої успіхи в інституті, – цікавився Микола.

– Чудово, тату, не хвилюйся.

Минуло двадцять із лишком років сімейного життя, дочка доросла. І за ці роки ні Микола, ні Ірина не говорили один з одним про народження другої дитини. Чомусь ця тема для них була закрита. Можливо, кожен з них нишком і думав про це, але вголос не озвучував.

Навчання Оксани в інституті вже добігало кінця, коли вона сказала:

– Мамо-тато, після отримання диплома ми зі Степаном розпишемося, тож готуйтеся до весілля!

Батьки були знайомі з цим хлопцем, дочка зустрічалася з ним півтора роки – вихований і впевнений у собі Степан, із порядної родини теж навчався в інституті, тільки на іншому факультеті.

– Ну що ж, доню, маєш право, – погодився батько, – молодці, що вирішили після закінчення навчання. Влаштуєтеся на роботу і зробите крок у доросле, самостійне життя.

Але плани доньки зрадила мати, сама того не бажаючи. У Ірини почалися серйозні проблеми зі здоров’ям. Микола наполягав:

– Іринко, ти маєш пройти обстеження, зі здоров’ям жартувати не можна.

– Гаразд, Миколо, минеться, ну якщо вже гірше стане, тоді, – щоразу відтягувала вона похід до лікаря.

Пройшла Ірина обстеження, і то, коли на швидкій її відвезли до лікарні.

Для сім’ї настали тяжкі випробування. Микола розумів, що дружина не витримає, не може перемогти цю напасть, бачив, що Ірина згасає на очах.

Оксана зі Степаном відклали весілля. Дочка теж старалася, як могла підтримувати матір, допомагала батькові.

Але настав час, і Ірина пішла в засвіти…

Микола не знаходив собі місця, він навіть докоряв собі, згадавши, як засмутив одного разу дружину своєю зрадою.

Переживав, а раптом це він причина всього цього лиха.

Пройшов якийсь час після поминок. Поступово все стало на свої місця. Одного разу, коли Оксана розбирала речі матері, вона натрапила на старий конверт, потемнілий від часу.

Всередині був лист для дочки, написаний рукою Ірини.

Оксана взяла його, почала читати і просто не повірила своїм очам!

Серце Оксани стрепенулося.

В листі мати зізналася, що Микола… Не її рідний батько!

Вона розповіла про те, що сталося в молодості.

Ірина докладно описала, як дізналася про зраду чоловіка, і вирішила віддячити йому, і дала життя їй, своїй дочці.

Коли Ірина дізналася про зраду Миколи, у пориві емоцій вона вирішила помститися.

Ірина зустріла колегу з області. Той приїжджав до них у школу на місяць у відрядження.

У них трапився короткочасний роман з цим Олегом. Коли той поїхав до себе додому, а він був теж одружений, Ірина через деякий час зрозуміла, що чекає дитину.

Вона точно знала, що дитина Олега. На той час вони з Миколою жили, як сусіди.

Ірина, не замислюючись, вирішила, що дасть дівчинці прізвище Миколи.

– Олегу не зізнаюся, що це його дитина. А якщо з Миколою помиримось, скажу, що від нього.

Так і сталося.

Микола, звичайно, навіть і не міг подумати про свою дружину нічого подібного і все життя переживав від того, що колись дозволив собі слабкість.

Тим більше навіть не міг подумати, що дочка не його, виховував її у любові і ласці.

А дружина жила з ним, приховуючи темну таємницю.

Але чомусь не наважилася забрати її з собою назавжди…

– Оксанка має знати свого рідного батька, – про це Ірина вирішила давно, раз і назавжди. – Життя непередбачуване і бувають різні ситуації…

Оксана сиділа з листом у руках, не вірячи своїм очам. Її життя, надія й любов, які сплелися з образом улюбленого батька, зруйнувалися в одну мить.

Вона не знала, як реагувати. Її охопили сльози, образа і злість, одночасно змішавшись із жалістю до матері, яка так невдало намагалася впоратися зі зрадою.

Перед Оксаною постало непросте завдання. Вона мала розібратися у своїх почуттях до батьків та їх вибору. Потрібно було поговорити з батьком, який, незважаючи на все, залишався близькою людиною.

– Що ж робити? Як знайти правильне рішення? Ех, мамо, була б ти жива, ти б підказала, – постійно думала вона.

І все-таки Оксана зважилася поговорити з Миколою, вирішивши, що має бути шанс розвіяти тінь, залишеної матір’ю таємниці.

– Тату, у мене до тебе є серйозна і важка розмова…

Оксана не знала, як почати, але вона видала все: про лист, про те, що дізналася.

Микола був вражений і, стежачи за реакцією дочки, не знав, як відповісти.

– Я любив твою маму, – тихо сказав він, – і люблю тебе, як свою дочку. Все, що я зробив, я робив із любові до вас із мамою.

Оксана відчувала і бачила щирість у його очах.

– Я не знаю, як жити з цією правдою, – сказала вона, згадуючи щасливі моменти дитинства.

– Я розумію тебе, дочко, бо я теж у такому ж становищі, для мене це теж важке одкровення, – казав батько, – але пам’ятай, що незважаючи на всі ці тіні минулого, я завжди був з тобою і буду. Ти для мене все одно рідна дочка, і це ніколи не зміниться.

Крізь сльози Оксана зрозуміла, що, незважаючи на все, любов і підтримка батька були справжніми. Їм обом треба було наново вибудовувати свої стосунки, ґрунтуючись на новій правді та гіркоті минулого.

Оксана, звичайно, пробачила матір, а любов до батька, розділена темними таємницями, так і залишиться назавжди.

Першим поривом після прочитання листа Оксана думала, що потрібно обов’язково зустрітися з Олегом.

Але поступово після розмови з батьком це бажання зійшло нанівець. Вона не хотіла іншого батька, Микола був надто хорошим і рідним.

Це стало для них обох новим початком, відкриттям справжніх почуттів.

Але любов батька і дочки ще більше зміцнилася.

Попереду чекали труднощі, але тепер вони були готові разом долати будь-які випробування, поважаючи пам’ять про Ірину.

Через рік після відходу матері Оксана вийшла заміж за Степана.

А тепер у них уже є маленький синочок, якого вони обожнюють, так само, як і дідусь Микола…