– Маріє, іди сюди!

– Галина Михайлівна стояла на дверях кухні, тримаючи жирну пательню.

– Швидко помий! І щоб, як після крамниці була!

Маша не підвела очей від телефону. Мама надіслала фото з городу – помідори наливались, огірки в’ються по паркану.

Там, на селі, вона цілий місяць не чула цього командного тону. Не мила чужий посуд по три рази на день, не вислуховувала лекції про те, як правильно чистити картоплю.

– Я не ваша прислуга, Галино Михайлівно!

Свекруха поставила пательню на стіл так різко, що задзвеніли склянки. За п’ять років Марія жодного разу їй не заперечувала. Покірно мила, прибирала, готувала.

– Мама звикла командувати, – казав Андрій.

– У неї такий характер. Потерпи трохи.

– Що ти сказала? – її голос став тихішим. Поганий знак.

– Помийте самі. У вас же руки не відсохли.

Галина Михайлівна випросталася на весь зріст. Маша нарешті відвела очі від телефону. Дивно – свекруха видалася їй меншою, ніж зазвичай. Не грізною господаркою квартири, а просто літньою жінкою з незадоволеним обличчям.

– Ох, так? Значить, я сама мушу мити посуд у своїй квартирі?

– Так, – Марія встала з дивана.

– Свій посуд мийте самі.

Андрій повернувся з роботи в повний хаос. Мати металася по кухні, ляскаючи дверцятами шаф.

– Зовсім знахабніла, твоя селючка! Мені – у моїй квартирі! Я її з бруду витягла, одягла, взула! А вона мені хамить!

Маша сиділа на дивані, акуратно складаючи футболки у сумку. Андрій знав ці її рухи – коли вона злилася по-справжньому, вона ставала дуже спокійною. Небезпечно спокійною!

– Маріє, ну що трапилося? Через якусь пательню розгорілося…

– Не через пательню, – Марія не припиняла складати речі.

– Через те, що я втомилася бути слугою!

– Та гаразд тобі, мама не зі зла…

– Не зі зла? – Маша нарешті подивилася на чоловіка.

– П’ять років, Андрію! П’ять років я терплю її витівки! А що ти робиш? Просиш ще потерпіти?

– Геть із моєї квартири, невдячна!

– Кричала свекруха.

– Думаєш, без тебе пропадемо? Знайдемо Андрію жінку краще! Не якусь там селючку!

Марія застебнула блискавку. Звук вийшов гучний у тиші. Андрій стояв посеред кімнати, переводячи погляд із дружини на матір, але так нічого й не сказав.

– Визначишся, з ким живеш – дзвони, – вона взяла сумку.

– Я у Свєтки.

У крамниці канцтоварів було тихо та спокійно. Покупці ввічливі, ніхто не кричав, не критикував кожен рух.

Кімната у Свєтки – крихітна, зате своя. Маша вперше за п’ять років засинала в тиші, не дослухаючись до кроків свекрухи в коридорі.

Андрій дзвонив щодня:

– З мамою поговорив. Вона згодна перепросити. Каже, погарячкувала.

– А ти їй сказав, що вона не має рації?

Пауза. Маша знала ці паузи – Андрій підбирав слова так, щоб нікого не скривдити.

– Ну… ти ж знаєш її характер. Вона не зі зла. Просто звикла все контролювати.

– Знаю. А свій характер забула! Бувай.
Маша вимкнула телефон. За вікном мрячив дощ, але на душі було легко, як після довгої хвороби.

…Через місяць Марія забула, як це – жити навшпиньки. Працювала в крамниці, вечорами читала чи гуляла. Андрій дзвонив рідше, і вона не засмучувалася.

У суботу вранці задзвонив телефон. Незнайомий номер.

– Марія Вікторівна? Це нотаріус Петров. Розшукую спадкоємицю Вікторова Михайла Сергійовича. Ви його дочка?

Маша завмерла з філіжанкою кави у руках. Батько? Який кинув їх, коли їй було сім років?

– Ваш батько пішов із життя три місяці тому. Залишив заповіт на ваше ім’я.

Марія слухала про будинок в обласному центрі, про рахунок у банку, про документи. Сума змусила її сісти на ліжко.

– Коли ви можете приїхати для оформлення?

– Завтра, – почула вона свій голос.

Увечері Маша зустріла на вулиці сусідку свекрухи – тітку Валю. Жінка йшла з величезними сумками, пихкаючи та охаючи.

– Машенько! Яка зустріч! Як справи? Андрій усе запитує, чи тебе не бачила.

– Нормально, – Марія допомогла донести сумки до під’їзду. – Тьотю Валю, а ви уявляєте, мені сьогодні нотаріус дзвонив. Батько виявляється спадок залишив.

Очі тітки Валі спалахнули, як у мисливського собаки, який почув дичину.

– Та ти що! Великий спадок?

– Будинок в обласному центрі, та пристойні гроші. Завтра поїду оформляти. Досі не віриться!

– Оце справи! А я думала, він зовсім зник… Ти Галині Михайлівні розповідала?

– Ні, – Маша знизала плечима.

– А навіщо?

За годину Марія вже шкодувала, що проговорилася. Але було пізно – тітка Валя була головним джерелом новин у будинку.

Вдома вона дістала з комода стару фотографію. Високий чоловік із вусами тримав на руках маленьку дівчинку. Батько. Вона майже не пам’ятала його голос, тільки те, як він називав її “сонечком”.

– Кинув нас і правильно зробив, – завжди казала мама.

– Самі впораємось.

А він, виявляється, не зник. Жив, працював, може, навіть думав про дочку. І залишив їй спадок.

Галина Михайлівна з’явилася наступного дня з ранку. Марія почула знайомий голос у коридорі – свекруха щось тлумачила Світлані.

– Машенько, золотце моє! – двері відчинилися. Свекруха влетіла до кімнати з мокрими очима. – Пробач мені, недолугій! Що я наробила!

Марія сиділа на ліжку, тримаючи в руках стару фотографію. Галина Михайлівна металася по крихітній кімнаті, лементуючи.

– Я погарячкувала! У мене характер важкий, але я люблю тебе, як дочку! Андрій без тебе пропадає – не їсть, не спить!

– Дізналися про спадок?

Свекруха завмерла, як під струмом.

– Який спадок? Я не знаю… Я просто зрозуміла, що помилялася!

– Тьотя Валя, напевно, вчора прибігла до вас, як я їй розповіла про нотаріуса?

Пауза. На обличчі Галини Михайлівни промайнули злість, розгубленість, знову вдаване розчулення.

– Ну, і що з того? – Голос став гострим. – Все одно ти мусиш повернутися! Сім’я дорожча за гроші!

Маша підвелася і підійшла до вікна. Внизу, на подвір’ї, хлопчаки грали у футбол. Безтурботно, голосно, чесно.

– Знаєте що, Галино Михайлівно? А ви йдіть додому. До сина, який не може за дружину заступитись.

За тиждень Марія повернулася з обласного центру іншою людиною. Документи оформлені, ключі від будинку у кишені, на рахунку сума, яка забезпечить їй спокійне життя на роки вперед.

Будинок виявився затишним, двоповерховим, із садом та гаражем. Сусіди розповіли, що батько був бізнесменом, дружина пішла із життя раніше, дітей у них не було. На столі вона знайшла конверт із її ім’ям.

“- Марійко, сонечко моє! Якщо ти читаєш цей лист, значить, мене вже немає. Вибач, що не шукав зустрічі.

– Твоя мама мала рацію – я не вмів бути батьком тоді. Але я завжди пам’ятав про тебе. Живи щасливо і нікому не дозволяй себе принижувати. Тато.”

Маша витерла сльози та сіла писати заяву про звільнення.

Андрій з’явився у понеділок увечері. Маша збирала речі в коробки – завтра за ними приїде вантажівка.

– Машко, ну що ти робиш? – він стояв у дверях, розгублений. – Який переїзд? Ми ж сім’я!

– Були, – Маша акуратно пакувала книги. – П’ять років тому.

– Але ж я не знав, що тобі так тяжко! Ти б сказала!

– Говорила! Багато разів! Ти просив потерпіти.

Андрій сів на ліжко, опустив голову.

– Я з мамою поговорив. Серйозно поговорив. Вона обіцяла змінитись.

– Андрію, – Марія повернулася до нього. – Твоя мама прийшла перепрошувати, тільки коли дізналася про спадок. Це не називається “змінитися”.

– Але ж ми любимо одне одного!

– Ти любиш зручну дружину, яка не приносить проблем із мамою. А я втомилася бути зручною!

Галина Михайлівна прийшла в останній день. Маша допомагала вантажити коробки в машину, коли свекруха з’явилася на порозі з мокрими очима.

– Машенько, ну не можна ж так! Я ж не зі зла! У мене такий характер!

– Знаю, – Марія поставила коробку в багажник. – Тому і їду.

– Але ж Андрій страждає! Він без тебе пропаде!

– Не пропаде! Знайдете йому жінку краще, як і обіцяли.

Галина Михайлівна спробувала взяти Машу за руку, та спокійно відсторонилася.

– Я ж не хотіла… Я просто звикла контролювати все… Андрій у мене один!

– Ось і займайтеся ним сама. Як і хотіли.

Маша сіла в машину – батьківську, яка дісталася їй у спадок. У дзеркалі заднього виду майнуло обличчя свекрухи. Жінка стояла біля під’їзду, проводжаючи її поглядом.

Андрій так і не вийшов попрощатися.

За годину Марія вже їхала трасою, слухаючи музику. Попереду був новий будинок, нове життя, нові можливості.

А за спиною п’ять років, які навчили її головного – ніхто не має права робити тебе нещасним! Навіть родина!

По радіо зазвучала реклама: “Туреччина, Єгипет, Греція! Гарячі путівки від турфірми! Встигніть забронювати!”

Маша посміхнулася і додала газу. Чому б і ні? Життя лише починається…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.