У селі всі знали Марію. Спокійна, працьовита, добра. Вдова з сорока п’яти, виховала двох дітей сама: доньку Олену і сина Павла. Після того як не стало чоловіка, на будівництві в столиці, життя стало не мед. Але Марія не нарікала. Працювала в полі, на фермі, бралася за будь-яку роботу, лиш би діти були ситі й мали майбутнє.

Олена – мамина гордість. Розумна, вродлива, допитлива. Марія продавала молоко і сир, щоб дочка мала на навчання в університеті. А коли та сказала, що хоче на роботу за кордон – щоб швидше розрахуватись із боргами за навчання, Марія тільки кивнула.

– Їдь, доню. Я тут якось, аби ти добре влаштувалась.

Олена поїхала в Італію. Працювала доглядальницею, потім – у сім’ї. Життя там – непросте, але перспективне. Через рік вислала мамі першу тисячу євро. А потім… зв’язок почав рідшати. Дзвінки – тільки на свята. Гроші – раз на рік. Але Марія не ображалась.

– Їй там тяжко, мабуть. Мовчить – значить, працює.

Павло залишився в селі. Одружився з Галиною, побудували хату неподалік. З матір’ю жив спокійно, але не надто близько – був із тих чоловіків, що не говорять багато, але працюють руками. Часто приходив допомогти – то дров нарубати, то вікна помити. Але Марія до нього рідко зверталась. Усе – сама. Бо ж не хотіла “перешкоджати” їхній сім’ї.

Минуло двадцять років. Олена повністю облаштувалась в Італії. Вийшла заміж за італійця, народила сина. Мамі висилала, коли могла, але все рідше. Був період, коли обіцяла взяти її до себе. Марія навіть почала збирати документи.

– Але мамо, почекай, у нас зараз незручно, бо ремонт, – писала Олена.

– Добре, доцю, я ще почекаю.

Павло ніколи нічого не казав. Але бачив, як мати згасає. Зір сів, ноги болять, серце турбує. Живе сама, в хаті – сиро і тихо. Галина – не дуже хотіла, щоб свекруха щось просила. Бо ж “нехай краще в Олени щось візьме, скільки ж та в боргу!”.

Одного осіннього вечора Марія прийшла до Павла. Стояла на порозі, тримаючи вузлик і стареньку сумку.

– Павлусю… можна я в тебе трохи побуду? Щось мені недобре…

Павло тільки кивнув. Посадив матір на диван, приніс чаю. Галина мовчала, але в очах читалось невдоволення.

– Може, вона до лікарні хай іде? – прошепотіла вона чоловікові вночі.

– Вона – моя мама, – відповів він.

Минали дні. Марія жила у Павла в кімнаті для гостей. Спала під грубкою, в’язала шкарпетки онукам, яких бачила рідко. Часом розповідала щось із минулого. Частіше – мовчала. Олена майже не дзвонила.

– Мамо, – якось сказала Галина, – а може, ви Олені напишете? Хай уже бере вас до себе. Вам там легше буде.

– А ти думаєш, вона мене чекає? В неї – своя родина. Я – їй була потрібна тоді, коли дитина мала. А тепер – не дуже.

Павло сидів мовчки. Він пам’ятав, як мама вночі шила йому куртку зі старої ковдри. Як ходила три кілометри до школи, щоб дати йому пиріжок на обід. Як стояла за нього на батьківських зборах, бо вчителька сказала, що Павло «не дуже здібний». І як не скаржилась ніколи.

– Павле, – сказала мати через кілька днів, – я не хочу вам заважати. Може, я назад у хату свою? Я вже трохи полегшала…

Але Павло не пустив.

– Мамо, твій дім – тут. І ти не заважаєш. Пробач, що ти сама до нас прийшла, а не ми тебе покликали.

Взимку Марії стало гірше. Серце. Лікар сказав, що потрібно постійне нагляд. Павло взяв відпустку за власний рахунок, найняв медсестру на пів дня.

Олена приїхала лише в березні, на кілька днів. Привезла сумку з ліками, шоколад, нові капці.

– Мамо, ти ж знаєш, я б узяла тебе до себе. Але там не так легко…

– Не переймайся, доню. Я вже маю місце, де мені тепло.

Олена здивувалась, коли побачила, як Павло носить мамі чай, поправляє подушку, як Галина мовчки застеляє їй ліжко й кладе книжку під руку.

– Ти молодець, брате… Я навіть не знала, що вона вже така слабка.

– Бо не питала, – просто відповів Павло.

Марії не стало восени. Пішла тихо, як жила. Удень сиділа на лавці, увечері заснула – і не прокинулась. Останні слова її були до Павла:

– Сину… дякую, що прийняв. Хоч ти…

І не закінчила.

На похороні було багато людей.

Прийшли навіть ті, хто давно не навідувався. Олена плакала, голосно, з істерикою. Павло стояв спокійно, тримаючи Галину за руку.

– Я хотіла її забрати, чесно, – шепотіла Олена.

– А вона вже не хотіла щоб її забирали, – відповів він. – Вона хотіла просто бути вдома. І щоб її пам’ятали не грошима, а теплом.

Після сороковин Павло посадив біля могили мами калину.

– Ти завжди була для нас дім. А тепер дім – це твоя пам’ять.

Мама – це та, хто тримає весь світ своїми руками. Але коли вона старіє і слабне – їй не потрібні ані гроші, ані обіцянки. Їй потрібна тиша, присутність і синова рука. Бо як не прикро, та дім для всіх був у неї… а от для неї самої – дім лишився там, де її прийняли, коли вона більше не могла стояти.

Джерело