Я вже сім років заміжня за своїм Сашком. Але вся наша сімейна ідилія раптом похитнулася, коли моя свекруха, Галина Іванівна, несподівано віддалилася від нас, а потім оголосила, що в 47 років народила дитину з новим чоловіком – і все це тримала в таємниці! А почалося все з того, що я випадково дізналася про її перебування в лікарні, і це відкрило нам очі на її нове життя…

Я познайомилася з Сашком ще в інституті – ми обидва вчилися на інженерів-будівельників. Жили в одному гуртожитку, тільки я на третьому поверсі, а він – на четвертому.

Сашко завжди тягав із дому повні сумки їжі – його мама, Галина Іванівна, готувала так смачно, що я й сама іноді заздрила. Борщі, котлети, пироги – все це він привозив щопонеділка, і ми з друзями частенько грілися біля його «продуктових запасів».

– Олю, бери пиріжок, мама напекла! – сміявся Сашко, простягаючи мені тарілку з домашньою випічкою.

– Та ти що, я ж на дієті, – жартувала я, але все одно брала, бо встояти перед тими пирогами було неможливо.

Так і закрутилося наше кохання – між лекціями, практиками і маминими пиріжками. А коли Сашко вирішив, що пора одружуватися, він повіз мене знайомитися зі своєю мамою.

Галина Іванівна мені одразу сподобалася. Їй було 41, але виглядала вона молодшою – струнка, завжди в елегантному костюмі, з гарною зачіскою.

Вона була практичною, розумною і дуже доброю. Я дізналася, що вона сама виховала Сашка – народила його рано, а коли йому було пів року, її чоловік пішов у засвіти.

Але вона не зламалася: працювала на двох роботах, щоб забезпечити сина, і ніколи не скаржилася.

– Олю, я передаю тобі мого Сашка, – сказала вона тоді, усміхаючись. – Бережи його, він у мене один.

– Обіцяю, Галино Іванівно, – відповіла я, відчуваючи, як серце гріє її щира підтримка.

Ми з Сашком закінчили інститут, зіграли весілля і переїхали в його рідне місто, де йому запропонували хорошу роботу. Галина Іванівна одразу сказала, що нам не треба жити з нею – вона, мовляв, звикла до самостійності.

– Дітки, я ж зайнята людина, – сміялася вона. – Та й ви молоді, вам своє гніздечко треба. Живіть окремо, а я буду приходити в гості.

– Дякую, мамо, – відповів Сашко, обіймаючи її. – Але ти ж не забуватимеш про нас?

– Та куди я від вас дінуся? – підморгнула вона.

Ми орендували квартиру за кілька зупинок від її будинку. Галина Іванівна іноді заходила до нас – завжди охайна, з сумочкою через плече, в стильному костюмі.

Вона ніколи не робила мені зауважень, хвалила мої кулінарні не надто вдалі “шедеври” і навіть могла допомогти по господарству.

– Олю, твій борщ – просто смакота! – казала вона, смакуючи мою страву. – Але я тобі потім рецепт свого дам, там є один секрет.

– Дякую, Галино Іванівно, – усміхалася я. – Ви ж знаєте, до вашого мені ще далеко.

Вона сміялася, і я відчувала, що вона мені як друга мама. Ми теж частенько бували в неї – вона пекла свої фірмові пироги, і ми годинами сиділи за чаєм, базікаючи про все на світі.

У Галини Іванівни було бурхливе життя: подруги, походи в театр, концерти, дні народження. Вона завжди була в русі, і я захоплювалася її енергією.

Коли народився наш синочок Іванко, Галина Іванівна стала для нас справжньою рятівницею. Вона навчила мене, як правильно купати малюка, як годувати, і часто гуляла з ним у візочку, щоб я могла хоч трохи поспати.

– Олю, ти відпочивай, а я з Іванком погуляю, – казала вона, забираючи візочок. – Він у нас такий спокійний, справжній чоловік росте!

– Дякую, Галино Іванівно, ви просто янгол! – відповідала я, ледь стримуючи сльози вдячності.

Вона забирала Іванка з дитсадка, коли ми з Сашком затримувалися на роботі, і завжди знаходила для нього час. Я думала, що кращої свекрухи годі й шукати. Але потім щось змінилося.

Десь через рік після народження Іванка Галина Іванівна раптово віддалилася. Вона перестала приходити до нас, не запрошувала до себе. Я помічала, що Сашко іноді говорить із нею по телефону, але після цих розмов лише знизав плечима.

– Саш, що з твоєю мамою? – спитала я якось увечері, коли ми вкладали Іванка спати. – Вона ж раніше щотижня до нас заходила, а тепер – тиша.

– Та я сам не розумію, – відповів він, хмурячи брови. – Сьогодні дзвонила, сказала, що їде на три місяці до подруги в сусіднє місто.

– На три місяці? – здивувалася я. – Це ж не схоже на неї. Може, вона образилася?

– Та ні, не думаю, – зітхнув Сашко. – Вона ж у нас вічна мандрівниця. Може, просто захотіла відпочити.

Я кивнула, але в душі щось гризло. Галина Іванівна завжди була відкритою, розповідала про свої плани. А тут – три місяці, і жодного слова. Ми з Сашком вирішили, що це, мабуть, її чергова пригода, і не стали наполягати.

Вона дзвонила нам кілька разів по скайпу. Завжди просила увімкнути відео, щоб подивитися на Іванка, але сама камеру не вмикала.

– Мамо, а ти чому себе не показуєш? – сміявся Сашко. – Ми ж скучили!

– Ой, та що там на мене дивитися, – відмахувалася вона. – Краще Іванка покажіть, який він у вас красень!

Я намагалася розпитати, як вона там, але вона ухилялася від відповідей.

– Галино Іванівно, як там у вас? Все добре? – спитала я якось.

– Та все чудово, Олю, – відповіла вона швидко. – Не переживайте, я скоро повернуся.

Але я відчувала, що щось не так. Її голос звучав якось дивно, наче вона щось приховує.

Одного дня я вирішила зателефонувати їй сама. Вона взяла трубку, але голос був слабкий.

– Олю, я в стаціонарі, – сказала вона тихо. – Зі спиною щось. Але ви не приїжджайте, я сама впораюся, мене оглянули. сказали, що все гаразд.

– Як це не приїжджайте? – стрепенулась я. – Галино Іванівно, ми зараз же приїдемо!

– Ні-ні, не треба, – твердо сказала вона. – Я випишуся за кілька днів, тоді покличу вас до себе. Хочу дещо розповісти.

Я поклала трубку, але всередині все клекотіло. Що з нею? Чому вона не хоче, щоб ми приїхали? Сашко теж був спантеличений.

– Може, це серйозно? – запитав він, дивлячись на мене. – Треба поїхати до неї.

– Вона ж заборонила, – зітхнула я. – Давай дочекаємося, коли вона сама нас покличе.

Через кілька днів Галина Іванівна зателефонувала і запросила нас до себе. Ми з Сашком і Іванком зібралися і поїхали. Я хвилювалася – що вона хоче розповісти? Може, щось із здоров’ям? Але коли ми приїхали, двері відчинив незнайомий чоловік. А за ним стояла Галина Іванівна – усміхнена, щаслива, з немовлям на руках!

– Олю, Сашко, знайомтеся – це Микола Петрович, мій чоловік, – сказала вона, сяючи. – А це наша донечка, Марійка. Нам із Миколою 47, і ми вирішили не розповідати вам, бо я боялася, що ви не зрозумієте. Та й наврочити не хотіла.

Я стояла, як укопана, і не могла вимовити ні слова. Сашко теж виглядав ошелешеним.

– Мамо, ти серйозно? – нарешті видавив він. – Ти маєш дитину? І нічого не сказала?

– Синку, я боялася, що ви засудите, – тихо сказала вона. – У моєму віці. Але я щаслива. Ми з Миколою одружилися пів року тому, і ось – Марійка.

Я подивилася на малу, яка мирно спала на руках у Галини Іванівни. І раптом відчула, як серце наповнюється теплом. Моя свекруха, яка все життя присвятила синові, знайшла своє щастя. І я не могла не радіти за неї.

– Галино Іванівно, вітаю! – вигукнула я, обіймаючи її. – Ви заслуговуєте на це щастя!

Вона всміхнулася, і я побачила сльози в її очах.

– Дякую, Олю. Ти в мене золото, – прошепотіла вона.

Тепер я допомагаю Галині Іванівні з Марійкою, як вона колись допомагала мені з Іванком. Вони з Миколою Петровичем живуть душа в душу, і я бачу, як вона сяє від щастя.

Моя свекруха – неймовірна жінка, яка в 47 років наважилася на нове життя. І я пишаюся, що вона в нас така.

Дивлюсь на свою свекрух і задумалася: як часто ми боїмося змін у житті, особливо коли вони приходять у несподіваний час чи вік?

Галина Іванівна наважилася на кардинальний крок – нову сім’ю, дитину, і це змінило її життя. Але чому ми так часто боїмося осуду, коли йде мова про наше щастя?

Але десь в душі все одно сидить образа: чому не сказали нам про те, що вона при надії, що одружуються? Чи ми не рідня?

От ви б таке приховували від рідного сина і невістки?