— Ви ж сім’я, хіба ні? Її квартира — це ж і твоя квартира, — наполягала свекруха.

Аромат щойно завареного чаю тонкою цівкою стелився над натягнутою тишею в затишній, хоч і обшарпаній, однокімнатній квартирі Анастасії та Олександра. На дивані, немов королева на троні, розсілася шістдесятисемирічна Олеся Сергіївна. Усмішка — солодка, мов сироп, але очі — гострі, оцінювальні — ковзали по стінах, наче шукали слабке місце у квартирі.

— Ну що, дітки? — підхопила розмову свекруха, сьорбнувши чай із витонченої фарфорової чашки, яку сама ж і принесла кілька тижнів тому «на всяк випадок». — Обговорювали вже, як квартиру розширювати будете? Бо, скоро й онуки підуть. Треба ж думати, а не чекати, поки саме якось владнається.

Вона подивилася на постать Насті. Дівчина відчула знайомий холодок.

— Обговорювали, Олесю Сергіївно. Ми збираємо на перший внесок для іпотеки. Хочемо купити двокімнатну квартиру в тому ж районі, де Саша знайшов роботу, — спокійно відповіла Анастасія.

— Збираєте? — брова Олесі Сергіївни піднялася у благородному подиві. — Мила моя, на це ж роки підуть! Відсотки, обмеження в усьому… Навіщо це все?

Вона повернулася до сина, що ліниво лежав на дивані, смикаючи край подушки.

— Сашенька, я ж тобі казала. Он же рішення — під носом! Ти нічого Настусі не розповів?

Чоловік винувато опустив очі й пробурмотів у плед:

— Мамо, це ж квартира Насті…

— А ви що — не сім’я? — розвела руками свекруха, і її голос став м’яким, наче оксамит. — Ви ж одне ціле! Що твоє, що її — спільне! Навіщо тримати цю… комірчину, — вона махнула рукою, — якщо її можна продати, додати трохи накопичень — і купити нормальне житло? Без боргів і банківських кредитів! Або навіть будиночок у передмісті. З садочком. Мрія!

Анастасія стиснула руки під столом. Те, що Олеся Сергіївна вже все за них вирішила, обурило її.

— Це не просто комірчина, — холодно відповіла вона. — Це пам’ять про бабусю. І моє єдине особисте майно. Ми з Сашком вирішили — іпотека.

— Особисте майно? — свекруха засміялася м’яко, але без жодної нотки веселощів. — Доню, в родині не буває нічого особистого. Є лише спільні цілі. Спільне благо. Уяви: ніяких щомісячних виплат. Саша не буде працювати на двох роботах, щоб виплачувати відсотки. А ти зможеш спокійно займатися дітьми, не думаючи про роботу. Хіба це погано?

Олександр засовався на дивані, помітивши, як у Насті почервоніли щоки.

— Мамо, Настя має рацію… Це її квартира… Вона дісталася їй без мого втручання… І робота у мене нормальна, ми впораємося…

— Впораєшся?! — свекруха підвищила тон. — На одну твою зарплату? На ці копійки? Щоб тягнути іпотеку, і сім’ю? Це неможливо, Сашко! Тобі доведеться ще одну роботу шукати. А так — раз, і питання зняте! Продали цю квартиру — купили нову. Все логічно. У чому проблема?

Олеся Сергіївна знову повернулася до Анастасії, цього разу з легкою втомою в голосі:

— Настю, будь розсудливою! Хіба ця стара квартира дорожча за ваше спільне майбутнє? За спокій твого чоловіка? Ви ж родина! Або ти щось задумала?

Слово «родина» прозвучало як вирок. Настя побачила, як Сашко коливається, як його очі бігають між нею та матір’ю. І це мовчання виявилось важчим за будь-який крик.

— Сашо? — тихо мовила вона. — Ти теж думаєш, що моя квартира — це просто гаманець? Що сім’я — це коли я маю віддати все своє, щоб відповідати чиїмось уявленням?

Чоловік відкрив рота, наче хотів щось сказати, але замість відповіді просто зиркнув спершу на матір, а потім на Настю. В його погляді змішались провина, нерішучість і… слабкість.

Олеся Сергіївна переможно всміхнулася, відчувши, що її план спрацював.

— От бачиш, Анастасіє? Навіть Саша це розуміє. Сім’я має бути прагматичною, а не сентиментальною.

Настя повільно піднялася. Розчарування згустилися важким клубком. Вона глянула на Сашка. І не впізнала. Це був не той чоловік, якого вона кохала. А лише чиясь тінь — тінь під материнським ковпаком.

— Реалістично? Зрозуміло, — її голос звучав тихо. — Тобто, за вашою логікою, «реалістично» — це коли я маю продати те, що належить мені, щоб купити щось, що буде належати нам, допоки ми — це сім’я. А якщо раптом щось піде не так? Якщо ця родина розвалиться? Ми будемо ділити все навпіл?

— Та ну! Що ти таке вигадуєш?! — обурилася Олеся Сергіївна. — Ви ж кохаєте одне одного! Чи ти плануєш розлучення?

— Любов, — Настя зробила крок до передпокою, — це повага. Повага до мого минулого, до моєї власності, до мого права приймати рішення. А не вимога оплатити наше спільне майбутнє єдиною моєю цінністю під соусом «ми ж сім’я».

Вона зупинилась і подивилась на Сашу.

— Я не проти іпотеки. Я готова працювати поруч із тобою, економити, відмовлятись від зайвого — заради нашого спільного дому. Але бабусина квартира — це моя страховка. Моя незалежність. І вона не на продаж. Ні для твоєї мами, ні навіть для тебе. Бо справжня родина — це довіра і рівноправ’я. А не поступки з одного боку. Якщо я маю вкластися, продавши квартиру, то й ти маєш зробити так само.

— У мене нічого немає… — знітився Саша, знизуючи плечима.

— О, пішло-поїхало! — театрально закотила очі Олеся Сергіївна. — Ось вона — твоя натура! У Сашка нічого немає, то ж ти й не проти все з нього здерти, якби щось було…

— Ви зараз серйозно?! — обурилася Анастасія.

— Тобто я маю вкласти свою квартиру і разом ми з Сашком маємо працювати на іншу частину майна? Якось нелогічно виходить. Я, мабуть, краще пройдусь, а ви подумайте, — звернулася вона до свекрухи, — може у вас знайдеться щось продати для нашого спільного з чоловіком майбутнього.

Вона схопила сумочку й пішла до дверей. Свекруха зблідла від обурення.

— Бачиш, Саша?! Оце її справжнє обличчя! Егоїстка! Їй байдуже на тебе, на вашу родину… Тільки про себе думає! Думає, що вкладеться, а ти її потім залишиш? Та вона сама б зробила так само!

Саша втупився у порожню чашку. Голос матері злився в гул, мов фон радіо. А в голові гриміли Настині слова:

«Моя незалежність… Не на продаж… Рівноправ’я…»

І раптом він усвідомив: мати пропонувала не просто продати квартиру. Вона пропонувала продати почуття безпеки її дружини. Її віру в нього. У їхній шлюб. А він… майже погодився.

— Виходить, мамо… — його голос прозвучав хрипко й несподівано твердо, — …ми родина тільки тоді, коли Настя поступається своїм майном? А я? У мене нічого немає. Але якщо ти так наполягаєш, то що готова ти віддати заради нашої сім’ї?

Питання повисло в повітрі. Олеся Сергіївна відкрила рота, аби щось сказати, але Саша підняв руку:

— Ні, мамо. Досить. Мені треба подумати.

Він повільно підвівся й пішов до ванної, залишивши її сидіти саму. Через пів години свекруха пішла, тихо закривши за собою двері. Зі сльозами на очах і образою на серці. Вона була впевнена — син її зрадив.

Коли Настя повернулася, Олександр сам запропонував поговорити. Вони сіли на кухні, де ще лишився запах недопитого чаю.

— Пробач мене, — сказав він щиро.

— Я все зрозумів. Жодного продажу. Тільки іпотека. Як ми й планували.

Він взяв її руку в свою:

— Маму не слухай. У мене є ти — і цього достатньо. Ми все зробимо по-своєму.

Анастасія кивнула. Вперше за довгий час у неї з’явилась надія, що вони справді можуть бути родиною — без чужого впливу. А просто — разом.

Джерело