Людмила вийшла з під’їзду. Очі були наповнені сльозами. Дійшла до лавки на дитячому майданчику і важко опустилася на неї. Щільніше запахнула плаща. Хоч червень наближався до свого розпалу, вечори й ночі були прохолодними. Обіцяна синоптиками спека так і не настала.

Вона наїжачилася, сунула руки до кишень.

Посидить тут, доки остаточно не замерзне, а далі що? Куди йти?

Дожилася — син вигнав з рідної домівки. Вона розгублено схлипнула. Все життя прожила в цій квартирі, звідси поїхала до РАЦСу, сюди принесла малесенького синочка. Син…

***

— Мамо, ми з класом в травні поїдемо до Києва, – повідомив Олексій з порога, кинувши на підлогу наплічник.

— Мамо, ти чуєш? – він уже стояв у дверях кухні й дивився на маму, яка чистила біля раковини картоплю. Дивлячись на її закам’янілу спину, Олексій уже зрозумів, що до Києва він навряд чи поїде. Але все ж спробував ще раз.

— Мамо, даси грошей? – запитав він, намагаючись, щоб вона почула його крізь шум води, що лилася.

— Скільки? – не обертаючись, запитала мама.

— Дорога туди й назад, готель, гроші на їжу та відвідини музеїв…. – завчено перелічив Олексій.

— Скільки? — роздратовано повторила мама, кинувши в каструлю з водою очищену картоплину. Бризки потрапили їй в обличчя, намочили сукню на грудях.

Людмила роздратовано кинула ножа до раковини й повернулася до сина.

— Зрозуміло. – Олексій опустив голову і поплівся до своєї кімнати.

— У мене немає зайвих грошей. Я їх не малюю, а заробляю. На осінь треба купити тобі нові черевики. Весну ледве відходив у старих. Куртку треба купити, у старої рукава закороткі стали, – голос матері наздогнав Олексія біля дверей його кімнати, штовхнув його в спину.

Олексій зачинив за собою двері кімнати. Але слова матері залітали й сюди, хоч і менш розбірливо.

— Всі поїдуть, а я ні, – пробурмотів Олексій собі під носа. — А я теж хочу до столиці! – уже голосніше крикнув він.

Голос зірвався, в ньому почулися останніми силами стримувані сльози.

Мама навряд чи могла почути його, але вийшло, ніби вона відповіла синові:

— Наїздишся ще. Ось виростеш, заробиш грошей і хоч до Америки їдь, — крикнула мати з кухні.

Олексій ковтав сльози.

— А ти в батька свого запитай. Він зайвої іграшки тобі не купив. На день народження дешеві машинки дарував. Понад аліменти ні копійки на тебе не витрачає. А що купиш на мізерні аліменти? Ти ростеш, на тобі все горить, а скільки коштує одяг?.. – неслося з кухні.

Олексій надів навушники, але гучний голос матері проривався і через них. Він витер кулаком сльози.

Як сам не здогадався. Коли батько йшов від них, сказав Олексієві, що коли що, то звертався б.

Ось такий випадок настав. Олексій вирішив не відкладати на потім і зателефонувати батькові. Але мобільника в нього не було.

Він тихенько відчинив двері, виглянув з кімнати. Мати грюкала посудом у кухні, щось бурмочучи собі під ніс.

Олексій безшумно прослизнув у передпокій, надів кросівки й вийшов з квартири, обережно зачинив двері, щоб замок не сильно клацнув.

Бігом спустився сходами, метнувся до сусіднього під’їзду, до Вадика. У них був домашній телефон.

Вадик відчинив двері й зрадів, побачивши Олексія.

— Мені треба подзвонити, — сказав він і зняв слухавку телефону, що стояв на тумбочці, швидко набрав номер і приклав слухавку до вуха, намагаючись віддихатися, поки йшли гудки.

Олексій хотів покласти слухавку, як на іншому кінці дроту відповіли.

— Тату, привіт, — радісно закричав Олексій.

— Хто це? – стримано запитав батько.

Олексій зустрівся поглядом з Вадиком, який нічого не розумів. Відвернувся.

— Це я, Олексій.

— Який Олексій?

— Тату?! — у відчаї крикнув Олексій, але йому відповіли короткі гудки.

Олексій повернув слухавку на місце й мало не розплакався.

— Що сталося? – запитав Вадик, що стояв поруч.

— Я не поїду до Києва. Мати грошей не дає, а батько взагалі зник, — похмуро сказав Олексій.

— Давай я у батьків попрошу. Скажу, так треба. Вони дадуть. А я заплачу за тебе, — запропонував винахідливий Вадик.

— Ні. Батьки дізнаються, тобі влетить. Переживу. Я піду, — Олексій вийшов з квартири друга.

Коли Олексій був маленький, мама його цілувала, ласкаво називала кошеням, сонечком і купувала іграшки, навіть якщо не просив.

А потім її ніби підмінили. Батько пішов від них, і вона стала дратівливою, злою, часто кричала на нього, грубо обривала, коли він робив пустощі, могла й відшмагати, по потилиці дати.

А це набагато образливіше, ніж отримати по дупі. Жодного ласкавого слова не чув більше від неї, одні потиличники та крики.

Олексій навіть подумував утекти з дому. Але без грошей далеко не втечеш. Йому всього лише одинадцять, на роботу ніхто не візьме.

«Я не просив мені давати це життя. Мені не пощастило. Зʼявився б я на світ у батьків Вадима замість Вадьки, жив би як сир в маслі…» — думав Олексій, піднімаючись сходами до своєї квартири.

У чотирнадцять років він настільки звик до криків матері, що вже не звертав на них уваги. Просто йшов з дому й бовтався по вулицях. Або замикався в кімнаті з навушниками, вмикаючи якомога гучніше музику.

У старших класах він почав шукати ласки на стороні, гуляючи з дівчатами. Але якщо дівчина відмовлялася цілуватися, він тут же кидав її, як завжди хотів вчинити з матір’ю.

Додому приходив тільки спати. Вночі довго лежав з відкритими очима, клянучи свою долю, матір, батька, що пішов, і все своє невдале життя.

Уроки не робив, але іноді отримував навіть четвірки.

Він спробував усе – палити, пити, і ще дещо…

Грошей не було, тому швидко кинув ці шкідливі звички, не встигнувши пристраститися до них.

Якось прийшов додому о пів на другу ночі. Мати не спала, зустріла його в передпокої й одразу почала кричати. Коли вона замахнулася, збираючись вдарити, Олексій перехопив її руку і міцно стиснув. Мати охнула від болю.

— Не смій на мене кричати! Чуєш?! — гаркнув він, відштовхнув її руку і пішов у свою кімнату, грюкнувши дверима так, що побілка зі стелі посипалася.

Але перед цим встиг помітити в очах матері страх.

Більше вона не намагалася його вдарити, хоча кричала за нагоди, як і раніше.

З кожним днем стосунки між ним і матір’ю ставали все гіршими, все нетерпимішими. Вони все далі віддалялися один від одного.

Можливо, мати й хотіла щось змінити, але її несло по накатаній. Олексій замкнувся в собі, у своїй мушлі й не збирався нікого впускати туди.

Там, усередині себе, він сам собі господар. Тепер крики матері розбивалися об стіну байдужості та недбалості, зведену Олексієм.

Після закінчення школи, він майже одразу пішов до війська. Він дуже радів цьому. Краще служити, ніж бовтатися по вулицях і сваритися з матір’ю, клянчити в неї гроші.

Повернеться за рік і буде жити окремо, знайде роботу…

Але за матір’ю у війську сумував. Радів її листам. Вона сухо описувала свої нехитрі новини, закінчуючи листи завжди однаково: «Бережи себе. Мама».

Коли Олексій повернувся додому, мати зраділа, навіть обійняла його, схлипнула пару разів. А потім все пішло по-старому. Він гуляв, повертався додому вночі, а то й уранці. Мати кричала, лаялася, плакала.

Коли мати просила його щось зробити, він відмахувався: «Мені ніколи. Немає часу. Потім».

Одного разу він привів додому дівчину з різнокольоровим волоссям і сережкою в носі. У неї теж були проблеми з батьками. Це їх об’єднувало.

— Познайомтеся, моя наречена. Вона житиме з нами, — сказав він матері й подивився на неї так, що вона закрила рот, не сказавши ні слова.

Вони з дівчиною зачинилися в його кімнаті. Навіть лягли разом спати, але Олексій не доторкнувся до неї. Не міг. Знав, що мати за стінкою не спить, слухає. Вранці дівчина пішла, а мати зло кинула:

— Тепер дівчат у дім тягати будеш?

— Що хочу, те й буду робити. Це й моя квартира. Не подобається – йди! — викрикнув він, дивлячись з-під лоба на матір і стиснувши кулаки.

До неї не одразу дійшов сенс його слів. Вона часто кліпала очима, чи не ослухалася? Олексій грюкнув дверима, зачинився у своїй кімнаті.

А Людмила, приголомшена словами сина, осіла на підлогу і заплакала, дрібно тремтячи. Потім накинула плащ і вийшла на вулицю…

Людмила сиділа на лавці й плакала. Разом зі сльозами витікали із серця злість і образи. «Чому? Коли він став таким?

Я ж любила його. Дуже. Кого мені ще любити? Але ми стали чужими, майже ворогами. Я у всьому винна. Сама.

Він же був милим хлопчиком, а я шпиняла його, кричала, лаяла за кожну дрібницю, наче він винен у всьому.

Думала, що якщо він росте без батька, то не можна сюсюкати, щоб виріс мужиком. А він став безжальним і злим. Вигнав мене…»

Вона схлипнула й підняла обличчя до темніючого неба, побачила рідкісні зорі. Подумала, що раніше небо все було всипане ними, наче пилинками.

— Якщо ти є, якщо чуєш мене, допоможи. Я не знаю, що робити. Пожалій. Куди мені йти? — зриваючим голосом шепотіла вона.

Говорити заважали сльози.

Горло стиснуло спазмом, ніби воно не хотіло випускати назовні слова каяття. Але Людмила говорила й говорила, намагаючись комусь там, у темніючому небі, щось пояснити.

Люди поспішали повз, машини кудись мчали, а вона дивилася в небо і просила прощення.

На обличчя впали дрібні краплі, змішалися зі сльозами. А вона не помічала цього, як і того, що тремтіла від холоду.

Тільки коли хтось поклав руку їй на плече, вона завмерла на мить і обернулася.

За спиною стояв Олексій, височіючи над нею. Людмила внутрішньо стиснулася, злякавшись невідомо чого.

— Мамо, ходімо додому. Промокнеш, — сказав він.

Людмила ніби отямилася.

Тільки зараз зрозуміла, як замерзла, відчула, що її трясе. Страх ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, змінився радістю, але вона боялася поворухнутися, раптом слово чи рух викличуть гнів сина.

— Ходімо додому, — повторив Олексій і попрямував до під’їзду.

Людмила повільно піднялася з лавки. Ноги замерзли, не підкорялися їй. Але вона все ж пішла слідом за високою статною постаттю сина.

Вони повільно, один за одним, піднімалися сходами. Шурх-шурх – шурхотіли кроки по цементній підлозі. Людмилі здалося, що за ними йде ще хтось.

Вона навіть озирнулася, але на сходах нікого, крім них, не було. Це звук кроків відбивався від стін і дробився. Шурх-шурх.

Олексій відчинив двері й притримував їх, поки мати не підійшла. Людмила роздяглася, пройшла на кухню, а на плиті вже шумів чайник.

На ранок її бив озноб.

Вона ледве розліпила повіки. Зрозуміла, що вже ранок чи день, спробувала встати, але її нудило, а кімната закрутилася перед очима.

Людмила ковтнула і заплющила очі. «Захворіла, — подумала відсторонено. — Ну й добре. Померти б швидше». Вона почула кроки біля ліжка.

— Мамо, випий, – Олексій сказав незвично тихо, навіть ласкаво. Людмила відчинила очі. Син в одній руці тримав склянку, на долоні іншої руки простягав їй дві таблетки.

Він поставив на табурет біля ліжка склянку, підняв голову матері й вклав до рота таблетки. Потім підніс до губ склянку. У голові Людмили били дзвони, але вона все ж проковтнула таблетки, зробивши кілька ковтків води.

— Тепер поспи, — сказав Олексій.

Він викликав лікаря, подзвонив на її роботу й попередив, що мати захворіла. Залишив біля ліжка воду й пішов на роботу.

Коли Людмила прокинулася, був уже полудень. Температура спала. Вона зрозуміла це по вологій від поту сорочці. Встала й дошкандибала до кухні.

На столі стояла тарілка з яєчнею. Син посмажив для неї. Людмила опустилася на стілець і розплакалася.

Вона згадала, як учора ввечері сиділа у дворі під дощем і молила когось там, у небі, про допомогу.

— Господи, Дякую… Більше ніколи… Лиш би пробачив… Дай сил і час усе виправити…

Увечері вона намагалася приготувати вечерю, але знову піднялася температура, спина нила, не зігнутися.

— Мамо, іди, лягай. Я сам, — сказав Олексій, відводячи її в кімнату.

Вона лягла на ліжко й заплющила очі.

«Як рідко він називає мене мамою. Тільки б не померти. Тільки не зараз. Зараз ніяк не можна. Треба все виправити…» Людмила закашлялася гавкаючим кашлем.

Через три дні їй стало краще.

Вони ще не розмовляли з сином відверто, але в словах «полеж», «випий бульйон», «прийми таблетку» було стільки ніжності та любові, що Людмила завмирала від щастя.

Ці слова проливалися бальзамом на її серце, відігріваючи його і даруючи надію, що ще не пізно і можливо все виправити…

***

«Будь вдячна дитині за те, що вона обрала тебе своєю матір’ю»
Ошо

***

«Жоден син не може бути по-справжньому щасливим, якщо в глибині душі не відчуває материнську любов. Любов — свого роду соломка, яку ви можете підстелити, щоб дитина не розбилася на смерть»

Мег Мікер «Мама і син. Як виростити з хлопчика чоловіка»

***

Людмила та Олексій пережили багато, але їхня історія нагадує нам, що ніколи не пізно змінити своє життя на краще і знайти шлях до серця близької людини.

Чи вірите ви, що подібні життєві випробування, хоч і болючі, зрештою роблять нас сильнішими та мудрішими, як це сталося з Людмилою?