Найприкріше, що він те саме мені казав про всю цю ситуацію, а тепер теж мене звинувачує, мовляв, хто тебе просив висловлюватися, та ще й у такому ключі.

Наче й не було наших довгих розмов під місяцем, де ми клялися бути чесними одне з одним, ділити і радість, і біль.

У Поліни з чоловіком конфлікт. І не тільки з ним. Загострилися стосунки і зі свекрухою, і з сестрою чоловіка.

А все через ті слова, що Поліна, не стримавшись, висловила свекрусі. Слова були про набридливі голосіння свекрухи, яка невпинно журилася про «бідну та нещасну її донечку».

Поліна заміжня вже одинадцять років, і їхньому синові зараз дев’ять. Бувало, звісно, всяке на життєвій стежці. І дрібні непорозуміння зі свекрухою, яка спочатку намагалася «промацати» особисті кордони невістки, і з зовицею були взаємні колючі перепалки. Але все те, здавалося, давно пройшло, розчинилося в плині днів.

Та й що ділити?

Родина Поліни живе самостійно, матеріально від батьків вони з чоловіком не залежать, успішно виплачують (зовсім трошки залишилося) іпотеку за свою затишну двокімнатну оселю десь у тихому районі Києва.

Колись були плани продати її, придбати більшу, трикімнатну, і завести другу дитинку.

Жило подружжя в злагоді, то чому б не подарувати світові ще одного синочка чи донечку?

Зараз, щоправда, Поліна про це поки що не думає, бо недавній конфлікт, що спалахнув через молодшу сестру чоловіка, затьмарив усі мрії.

— Ангеліні зараз 29 років, — розповідає Поліна подрузі, наливаючи запашний трав’яний чай у старовинні чашки. — В принципі, нормальна вона дівчина, якщо не брати до уваги того… ну, вибач мені, Господи, ідіота, в якого вона так сліпо закохалася.

Хлопцеві Ангеліни 32 роки, зустріла його зовиця сім років тому. Спочатку зустрічалися, наче метелики над квітами, потім сестра чоловіка переїхала до свого обранця.

Поліна, та й свекруха, як і всі навколо, бачили: цей кандидат ну зовсім не підходить на роль люблячого чоловіка і, тим більше, батька сімейства.

— Він і випивав так, що міг і ляпнути зайвого, і з роботою в нього періодично траплялися перебої. Влаштується, не сподобається щось, звільниться, сидить кілька місяців, перебивається з хліба на воду, — пояснює жінка, стискаючи губи.

— А хто ж його утримував, коли він не працював? Зовиця твоя? — уточнює подруга, співчутливо киваючи.

— І вона, і батьки цього Єгорчика, — відповідає Поліна, згадуючи минулі розмови. — Але головне навіть не це. Він до зовиці моєї ставився буквально по-свинськи.

Для нього: «замовкни», «не виступай», «іди ти на…» — це прямо як «добрий день». Нормально так? При людях, наче так і треба!

— Звісно, не нормально, тим більше при людях, раз ти про це чудово знаєш, — вважає подруга. — А потім було б що? Копняки, ляпаси та штовхання, коли б одружилися?

— Отож-бо, а вони не одружилися. І, як я зрозуміла, одружуватися Єгор взагалі не збирався, тим більше на Ангеліні. Я стільки разів і чоловікові, і свекрусі казала, що Ліні треба тікати від такого «щастя», гублячи капці, бігти світ за очі! — хитає Поліна головою, ніби не вірячи власним спогадам.

— Чоловік кілька разів поривався тряхнути за грудки цього Єгора, а свекруха обурювалася його ставленням до дочки, але просила мого чоловіка не лізти, мовляв, Ангеліна його кохає… І що ж тут поробиш, коли любов сліпа?

Через майже шість років спільного проживання в статусі співмешканки в Ангеліни, мабуть, дозрів якийсь план.

Вона раптом виявилася в положенні, хоча до цього постійно наголошувала, що п’є пігулки.

У випадковості Поліна не вірить анітрішки, вважає, що зовиця це зробила спеціально, аби підштовхнути Єгора до рішучих дій, до весільного рушника.

Опосередковано це підтвердила і свекруха, сказавши при невістці та сині одного разу, потираючи руки від задоволення:

— І правильно, їй пора вже діточок, пора заміж, скільки може Єгор сидіти рівно? Тепер він точно зобов’язаний відвести її до РАЦСу, по-людськи все буде!

Ангеліна спочатку ходила окрилена, світилася від щастя, наче ранок весняний, а потім раптом знітилася, потьмяніла.

З’ясувалося, що навіть звістка про малятко, Єгора зробити пропозицію не підштовхнула. Він сприйняв новину з великим обуренням, наче його спіймали на гарячому, мовляв, ти спеціально все підлаштувала?

Підловити мене вирішила? Не вийде, голубко!

— Сказав Ліні, що якщо вона хоче залишити дитину – нехай залишає, у кращому випадку він згоден встановити батьківство, а одружуватися – ні, — продовжує Поліна, згадуючи ту розмову з болем.

— Ну і як би ти себе повела при таких словах? Я б послала такого кавалера куди подалі, вирішила б питання з цікавим станом і забула б про те, як його й звали. Але ні, зовиця проковтнула все. А свекруха продовжила сподіватися на диво.

— Побачить свого синочка, серце тьохне, — була впевнена мама Ангеліни, плекаючи ілюзії.

Тим часом з Єгором зовиця жила дедалі гірше, їхнє життя стало схоже на вічну бурю. Він почав загулювати вечорами, грубіянив, хамив, дорікав співмешканці поганим самопочуттям.

Поліна вважає, що Ангеліна скотилася до ролі ганчірки під ногами свого Єгора. А три тижні тому, будучи на початку 14-го тижня, сестра чоловіка дитину втратила. Напевно, позначилися нерви, сльози, недосипання…

Поліні зовицю було шкода, вона навідувала її, приносила смаколики, намагалася заспокоїти. По-жіночому ж вона могла зрозуміти її почуття: нелегко пережити втрату дитини, тим більше що Ангеліна на малюка покладала такі великі надії, бачила в ньому порятунок.

Одразу після лікарні Ангеліна жила кілька днів у матері, так було зручніше, вдома б Єгор не забезпечив їй спокою та догляду, а мама – є мама, вона стрибала навколо нещасної дочки, як бджілка. То чай принесе, то плакати поруч сяде, розділяючи її горе.

— Цирк якийсь, — не витримав одного разу чоловік Поліни, роздратовано похитуючи головою. — Заїхав до них, сидять і ревуть. Лінці радіти треба, що так вийшло, та кинути свого недоумка зрештою, видно ж, що нічого путнього вона від нього не дочекається.

Поліна з чоловіком була згодна: саме час для розставання.

Оговтається після всієї цієї історії, почне жити з чистого аркуша, без дітей від минулих стосунків, зустріне нормального чоловіка, створить нормальну сім’ю або здорові стосунки.

Лікарі кажуть, що жодних ускладнень зачаттям бути взагалі не повинно, життя дає другий шанс.

— А днями свекруха до нас приходила, — усміхається Поліна, згадуючи ту неприємну розмову.

— Сиділи спокійно, слово за слово, син наш зайшов, потім втік, як вітер. Свекруха подивилася на нього, а потім почала знову причитати й плакати, мовляв, мені добре – чоловік достойний, дитина є здоровенька, а Ліночці не пощастило, доля її зламала…

— Найголовніше для жінки – діти, — жалібним, наче скрипка, голосом пронила мама чоловіка.

— От у тебе є дитинка, а Лінці моїй навіть у цьому не пощастило. Бідна дівчинка, як вона тепер? Єгор не подарунок, так хоча б дитиною втішилася, але ні. Дитини немає. Життя її порожнє…

І Поліна не витримала, слова самі вирвалися з душі, як птахи з клітки.

Вона сказала свекрусі, що не плакати їй треба, а радіти, і зовиці треба вже перестати себе жаліти, кинути Єгора, почати нове життя.

Адже попереду ще стільки можливостей, стільки незвіданих стежок!

— Це чому ти мені радіти пропонуєш? — відсахнулася від Поліни свекруха, і сльози у неї на очах тут же висохли, наче ранкова роса під сонцем.

— Тому, що в мене онука від дочки немає? Це я повинна за це небеса дякувати, по-твоєму? У сестри твого чоловіка – горе, а тобі радісно? Як ти смієш?!

— І понеслося, — хитає головою Поліна, ніби дивлячись на далеку грозу.

— Дверима грюкнула, дочці розповіла, обидві вони почали чоловікові моєму мозок виносити на тему того, яку він змію на грудях пригрів.

Я вважаю, що чоловік мав припинити це на корені, гаркнути на них обох, як справжній господар! Але він… він гаркнув на мене.

— Хто тебе за язик тягнув? — напустився чоловік на Поліну.

— Ну так, між собою ми з тобою так і говорили. Але навіщо ти це на мою матір вивалила? Навіщо взагалі в життя моєї сестри полізла? Важко було промовчати, покивати головою, поспівчувати? Невже це так складно?

— А набридло співчувати, мені взагалі це ниття твоїх родичок на тему нещасної Ангеліни набридло до глибини душі! — відповіла Поліна, відчуваючи, як гнів піднімається в ній, мов буря.

— Скільки можна вже?

Шість років тривають страждання, тепер ще й по немовляті, якого не буде. Та його в принципі не повинно було бути, Ангеліна зробила це, щоб Єгора до РАЦСу пузом підштовхнути. Не вийшло, забудь, кинь його! А якщо не кидаєш, то не ний! І свекрухи це теж стосується!

Тепер з Поліною ще й чоловік не розмовляє, і свекруха ворогом вважає, і зовиця дивиться з осудом, наче на чужу. Самотність обгорнула її, мов холодний туман.

Дорогі читачі, що ви думаєте про цю ситуацію?

Чи мала Поліна право висловити свою думку так прямо, чи іноді мовчання, навіть якщо воно приховує гірку правду, є кращим вибором у родинних стосунках?

Чи є у вас подібні історії, коли щирість коштувала вам занадто дорого? Поділіться своїми думками, адже у кожної правди є дві сторони, і кожна душа шукає розуміння.