Було колись, що робила я касиром, хоч і приносила ця робота більше грошей, ніж моя педагогічна спеціальність, геть мені не до душі було. Душила вона мене, та й годі!

А чоловік мій, Михайло, тоді на своєму стояв, мовляв: “Що ти там у тій школі заробиш, копійки ж! А так, у магазині, і втоми менше, ніж з дітьми тими”.

Я його послухала, дурна була, звільнилася зі школи й пішла на касу. І ось відтоді ніби світ мені потьмянів, все не так стало, як хотілося.

Михайло ж і гадки не мав про мою втому. Він собі програмістом працював, удома сидів, ніяких тобі ранніх підйомів, ніякої штовханини в годину пік. Коли захотів – перерву зробив, кави випив, відпочив.

А я ж цілий день, як білка в колесі, зосереджена, уважна, щоб ніде не помилитися. Отак і минали дні, сірі та одноманітні.

Якось увечері, прийшовши з роботи, я наважилася заговорити з ним про новий матрац. Думала, підтримає мене, адже ми ж разом на ліжку спимо. А він як відрізав: “Якщо тобі треба, то й купуй. Мені й на такому добре”.

Я йому нагадала: “Ми ж разом спимо, та й зарплата в тебе вдвічі більша – ти під сорок тисяч отримуєш, а я лише пʼятнадцять”.

А він мені: “Збирай на свій матрац, якщо так треба. Я нічого не вкладатиму. Я ж і так у цій квартирі ремонт зробив, меблі купив. Хоч вона тобі від діда й дісталася, але я сюди вже стільки вклав, що, можна сказати, повноцінним господарем тут став”.

Тоді я й зрозуміла: від чоловіка допомоги не буде, він стояв на своєму і все тут.

Пригадала, як колись Михайло ще до весілля, а особливо після, коли ми вже ремонт у моїй квартирі зробили, сказав, що кожен платитиме за себе. Мовляв, скидаємося лише на комуналку та їжу, а решта – то вже особисті справи.

Коли не було якихось непередбачених витрат, то моїх пʼятнадцять тисяч якось вистачало. Доводилося, звісно, економити, багато в чому собі відмовляти, але жити можна було.

Та коли щось траплялося, не дай Боже, доводилося затягувати пасок ще тугіше, тоді я вовком вити готова була.

На матрац той таки назбирала, купила. І Михайло з радістю на ньому спав, а совість його, мабуть, анітрохи й не мучила.

А потім зламалася пральна машинка. І тут Михайло не захотів вкладатися. “Ти ж пам’ятаєш, скільки я в ремонт вклав”, – нагадував він.

Я йому: “Так я ж і твої речі перу!” А він своє: “Пери далі. Я ж сказав, на машинку скидатися не буду”.

Довелося мені брати машинку в кредит. І його виплати добряче тягнули гроші з моєї й без того скромної зарплати. Та я змогла його погасити, жодного разу не протермінований платіж.

От що значить «не було б щастя, та нещастя допомогло».

Щойно я розрахувалася з банком, як магазин, де я працювала, закрили. І я залишилася без копійки. Ох, як же ж тоді Михайло лютував! Називав мене нахлібницею, кричав, щоб я швидше шукала роботу.

Я й сама не хотіла сидіти вдома, склавши руки. Та от біда – нікуди мене не брали. Всі вакансії займалися миттєво, не встигала я й оголошення побачити.

Два місяці я, як він сам казав, «сиділа на його шиї». А потім мені, як то кажуть, посміхнулася доля! Подзвонила моя подруга Віка, яка працювала в мовній школі.

“У нас викладач потрібен, я про тебе начальнику розповіла, – щебетала вона. – Прийдеш завтра на співбесіду? Ти ж роботу шукаєш!”

Звісно, я погодилася! І вже наступного дня отримала роботу. Зарплату мені обіцяли аж двадцять пʼять тисяч на старті, а потім вона мала зростати. Це для столиці вже хоч щось, бо не встигаєш вийти до магазину, вже тисячі немає… От як тут жити!?

Цю чудову новину я одразу ж повідомила чоловікові. Але Михайло чомусь не розділив моєї радості. Уважно вислухав, а потім сказав, що в нього термінова робота.

За місяць я отримала свої двадцять пʼять тисяч!!! Ой, дівчата, це ж були такі можливості, що й не снилися мені давно! Я змогла оновити гардероб, вилікувати два зуби, які вже давно не давали спокою.

Михайлу все це, звісно, не подобалося. Він бачив, як я розквітла, і злився, дратувався. Просив мене «зупинитися і повернутися з небес на землю».

А коли він зрозумів, що я вже смак життя відчула, то почав витягувати з мене гроші. Почав з того, що зажадав оплачувати всю комуналку. “Ти ж багато тепер заробляєш, то й віддавай більше”, – пояснив чоловік. Я ще це стерпіла.

Але коли він зажадав купити йому новий комп’ютер, бо, мовляв, у мене ж більше грошей, ніж у нього, я вже не витримала. Причому, куди він подів свої – я не знала.

Заговорила я про розлучення, а потім просто попросила Михайла покинути мою квартиру. Він спробував скандалити, але зрозумів, що це нічого не змінить.

Я змінила замки, переробила дещо в квартирі на свій смак. І ось після цього в мене почалося зовсім інше життя, моє власне, в якому вже не було місця Михайлу. І знаєте, як дихати стало легко!

Може, й у вас були схожі ситуації в житті?