“Я тоді навіть подумати не могла, що таке трапиться…

Рік тому ми з чоловіком вирішили почати нове життя в селі. Не стало мами, і будинок залишився нам із сестрою. Надя була не проти, щоб я там жила, адже її чоловік займається нерухомістю, у них свій просторий дім у самому Тернополі. Для них та стара сільська хата нічого не важила

А от для нас – це була рятівна соломинка. Син уже дорослий, з дівчиною живе, то ми свою маленьку квартиру залишили їм, а самі перебралися у мамин дім. На роботу доїжджати недалеко – всього десять кілометрів, а ще й город можна посадити, курей тримати. Мене це все цілком влаштовувало. Надя ж село ніколи не любила – до батьків приїжджали хіба на великі свята. Маму в останні місяці доглядала тільки я. Сестра надсилала гроші на картку – і вважала, що цього достатньо

Мама часто повторювала перед смертю, що хоче залишити хату мені. Це було справедливо. Але заповіт вона не встигла написати. За законом дім дістався нам обом. Я чомусь була впевнена, що сестра відмовиться від своєї частки – вона ж сама сказала, що це не має значення

Минув рік. Ми з чоловіком перетворили ту стару хату на затишний котедж: утеплили, переробили дах, зробили гарний двір із квітником та альтанкою. Мені здавалося, що нарешті все стало на свої місця.

Та одного дня я почула з кімнати крик:

– Люда, дивись… наш будинок продають!

У мене мало серце не зупинилося. Я кинулася до чоловіка. На екрані його телефону було свіже оголошення: «Продається будинок після капремонту, з альтанкою та молодим садом». Усе, як у нас. Прогорнула вниз – і побачила контакт продавця. Це був чоловік моєї сестри

Я одразу набрала Надю

– Надя, що це означає? Чому наш будинок виставили на продаж

– Ой, я ж забула тобі сказати. Стас уже виставив, так? Він каже, треба швидко продавати, бо ціни впадуть. А зараз, після ремонту, можна просити значно більше

– Ти що, Надю? Ми ж для себе робили ремонти. Ми не хочемо продавати!

– Ну, доведеться. Ви ж не зможете викупити мою половину.

Я заплакала. Сестра чудово знала, що таких грошей у нас немає. Та й навіщо їй та частка, якщо для них це копійки – 6-7 тисяч євро максимум…

– Надю, ти ж казала, що дім мій… Я ж маму доглядала.

– А я вам гроші на ліки давала. І ніколи не питала, на що ви їх витрачали.

Я кинула слухавку. Тепер не знаю, як бути. В голові одне питання: невже для неї святого нічого не залишилося?

Що мені робити, як думаєте?