— Донько, нам треба поговорити.

— Про що?

— Таня здивовано подивилася на матір.

— Я б хотіла тебе з кимось познайомити.
Тетяна закотила очі.

— Я не хочу ні з ким знайомитися.

— Гаразд, але я нічого не можу тобі обіцяти. Я люблю тата.

— Тато є тато, і його ніхто ніколи не зможе замінити. Я тобі багато разів казала, що тато ось тут, — мама поклала руку на груди, — у наших серцях. Мені теж його не вистачає. Але він би хотів, щоб ми жили далі.

У Тані защеміло в грудях, так було завжди, коли вона згадувала про свого улюбленого татка. Його не стало, коли Танюші було десять років.

Мама тоді цілих півроку не виходила з місця спочину, все наводила затишок на могилці, іноді довго сиділа і розмовляла з дерев’яним хрестом.

Потім бабуся і подруга тітка Женя провели розмову за закритими дверима. Мама заспокоїлася і життя пішло своєю чергою.

Те, що у мами хтось з’явився, Тетяна помітила кілька місяців тому. Змінилася поведінка, мама поспішала на роботу, а після іноді затримувалася. Але ненадовго, бо не могла залишити доньку одну.

Вечорами у них була традиція базікати перед сном. Ділитися денними новинами. Таня дуже любила ці хвилини удвох. Хоча на той момент їй здавалося, що вона вже доросла, все-таки тринадцять років.

— Мамо, а ти приведеш цього…

— Миколу, — підказала мати.

— Так, Миколу, він буде жити з нами?

— Ні, він пропонує переїхати до нього. У нього великий будинок. Місця всім вистачить.

— Я не хочу нікуди переїжджати.

— Давай вирішувати проблеми по мірі їх надходження?

— Ок.

— Ну, що за “ок”?

— Це так кажуть, типу “так”.

— “Типу”?

— Мамо, ну досить, — посміхнулася Тетяна .— Я знаю, ти спеціально мене смішиш.

— Привіт, Танюшо, — Микола простягнув свою велику долоню, в якій рука Тетянки потонула.

— Привіт. А як мені вас називати?

— Як би ти хотіла?

— Ну, дядько Коля, звучить так собі. Напевно, просто Миколою.

— Домовилися. Микола запросив їх до свого будинку. Він був на околиці селища і межував з лісом.

— Танюшо, а ти собак любиш?

— Дуже, — вона не просто їх любила, вона мріяла про собаку, але мама казала, що в квартирі йому не місце.

— Ну йди тоді покажу. Поки що я закрив Пірата, він до тебе звикне, і ви обов’язково подружитеся.

— Чому Пірат?

— А ти подивися, яка в нього морда! Піратська, тільки пов’язки на око не вистачає.

Таня засміялася, і справді собака був схожий на розбійника. Ти поки подивися тут, що до чого, а я піду м’ясо переверну.

— Добре.

Микола пішов до Олени, а Тетяна залишилася біля вольєра.

— Привіт, Пірат. Давай дружити? — пес весело замахав хвостом.

— Напевно, ми тут надовго з мамою.

Олена різала салат і наспівувала.

– Кохана моя, – обійняв її Микола, – мені здається, що я сподобався Тетяні. А ми так переживали.

– Так, я думаю, що їй все сподобалося, особливо собака. У ту секунду Олена вперше за довгий час була по-справжньому щаслива.

Її подруги часто скаржилися на своїх дітей у підлітковому періоді. З Тетянкою ж ніяких проблем не було. Вона була спокійною і стриманою, і дуже розсудливою.

На ніч вони вирішили залишитися у Миколи. Олена зайшла в кімнату, яку Микола назвав Танюшиною.

– Донько, поговоримо?

– Так, мамо, заходь. Так гарно тут. Ти подивися, Микола все підготував до нашого приїзду. Дивись, – дочка швидко розгорнула пакет, – халат такий пухнастий, капці, і навіть букет квітів у вазі біля дзеркала.

– Так, він дуже хвилювався, питав, що б тобі такого купити.

– Мамо, та не треба було.

– Скажи, донечко, він тобі сподобався?

– Мамо, головне, щоб він тобі подобався. Але він, правда, хороший. І знаєш, мені сподобався будинок, а ще Пірат.

– Звичайно, я так і знала, даремно ти його під столом підгодовувала, тепер розпеститься.

– Нічого.

– Гаразд, сонечко, лягай відпочивати. День був довгий. Вранці, коли Таня спустилася до столу, Миколи не було.

– Мамо, а де Микола?

– Він на риболовлю пішов.

– Я б теж сходила. Пам’ятаєш, тато часто нас брав із собою…

– Звичайно пам’ятаю.

***
Олена і Тетянка переїхали в будинок до Миколи. Їй подобався вітчим, він часто балував їх подарунками і смаколиками.

Завжди давав мудрі поради і допомагав з уроками. У вихідні вони ходили разом на риболовлю або просто бродили по лісу.

Одного дня Таня повернулася зі школи раніше і побачила маму заплаканою.

– Мамочко, що сталося? Микола!

– Ні, ні, донечко, все добре.
Микола забіг до будинку і не міг віддихатися.
– Танюшко, що сталося, що ти так кричиш? Оленко, що за сльози?

– Сідайте, будь ласка.

Тетяна і Микола не зводили здивованих очей з Олени. Вона простягнула аркуш чоловікові.

– Нічого не розумію. Пухлина?

Олена кивнула.

– Мамо, мамочко, – Таня не могла повірити.

За півроку хвороби Олена стала тінню. Основне лікування було призначено на вересень, але вона не дочекалася. Організм дав збій. Коли похорон минув, на кухні сиділа бабуся – мати Олени і Микола.

– Наталю Іванівно, якщо Тетяна захоче, то може залишитися у мене. Адже у неї тут школа, друзі. А їхати до вас в інше місто…

– Микола, давай запитаємо дівчинку.

– Будь ласка, я не переживу, якщо ви її заберете. Таня стояла за дверима і все чула.

– Бабусю, я згодна. Залишуся з Миколою.

Наступні півроку вони не жили, а існували. Вітчим приходив з роботи, допомагав їй з уроками, попутно займався готуванням. На Тані було прибирання і прання.

– Тетяно, а чого зовсім не ходиш гуляти?

– Не хочу. Всі дивно на мене дивляться, що я у тебе залишилася жити, і сміються. Їм не зрозуміти. Я всього лише хотіла дружити. Навіть найкращі подружки відвернулися від мене.

Миколі було шкода дівчинку. Він намагався проводити з нею якомога більше часу. Перший новий рік без мами, вони самі накрили на стіл, пили смачну газовану воду і вперше за довгий час сміялися. Таня відчувала, що вона вдома.

– Тетянко, йди дивись швидше, хто до нас прийшов.

На ґанку сиділи кошенята.

– А Пірат їх не образить?

– Ти що, він любить кішок, є у нього така дивина.

Так Тетянка стала доглядати ще й за кошенятами.

***
Таня вступила до інституту легко, Микола і бабуся супроводжували її на вступні іспити і потім, коли вона поїхала дізнаватися оцінки, завжди були поруч. Таня переїхала до міста, але кожні вихідні намагалася вибратися до Миколи.

На її весіллі вітчим навіть розплакався. Така вона була красива в цій білій сукні, Оленка була б щаслива за дочку. Таня побачила, що вітчим дуже схвильований.

– Льоша, ти не проти, якщо я з Миколою потанцюю.

– Звичайно.

Таня підійшла до вітчима і запросила його на танець. Ведучий оголосив, що це танець батька і дочки. Вони закружляли по залі.

– Батька і дочки?

Таня нахилила голову набік.

– Знаєш, так і є, ти ж мій тато.

– Правда?

– Правда.

– Ти моя донечко, я так сильно тебе люблю!

Микола завжди і в усьому підтримував Тетянку. Коли з’явився перший син, а потім другий. Він приїжджав до неї на допомогу. Возився з дітьми. Відпускав їх з чоловіком відпочити удвох. Він повністю замінив їй батьків.

Час минав. Діти росли. Іноді Микола міг просто зателефонувати і сказати: «Танюшо, я знаю, ви планували приїхати на вихідні, але я так скучив, можна завтра заскочити?»

І приїжджав, і возився з хлопчиками. А коли вони були у нього в гостях, він водив їх на риболовлю, вчив розводити багаття і орієнтуватися в лісі.

Хлопчики дуже його любили. Спеціально для онуків він часто придумував загадки, і вони разом бродили по ділянці, знаходили записки, виконували завдання, а в кінці всіх чекав смачний приз, приготований Танею.

Коли Микола захворів, Таня не відходила від нього ні на хвилину. Тримала за руку і говорила йому постійно, що все буде добре.

Незважаючи на те, що перед ним сиділа вже доросла сорокарічна жінка, він бачив в ній ту маленьку дівчинку Тетянку, яка валялася в траві з Піратом, танцювала під пісні якихось рок-музикантів і сміялася.

– Дякую тобі, донечко, за все.

– Тату, ну що ти таке кажеш. Яке дякую? Це я тобі повинна дякувати.

– А ти і так мені це повторюєш щодня.

– Ось і ще багато років будеш це слухати.

– Дай Боже.

Через кілька днів його не стало. Всі вже розійшлися, а Тетяна все сиділа.

– Дякую тобі, що ніколи не знала, що таке вітчим. Ти замінив мені батька і маму, і всіх. Ти завжди був поруч. Дякую. Приходь хоча б у снах, татку, я вже дуже сумую.