Коли Аня привела Сергія додому вперше, мати скривилася ще на порозі.

– Це що, твій Сергій? – тихо перепитала, як тільки той пішов у вітальню.

– Так, мамо. А що?

– А те, що він… із собакою приперся. Це що – тепер так модно?

Пес, великий, чорний лабрадор на ім’я Тайсон, спокійно ліг біля дверей і навіть не гавкнув. Але Галині Петрівні вже було достатньо.

– Аня, він не для тебе. Добре думай, невже не бачиш, що цей Сергій тобі не пара?

Аня лиш зітхнула. Вона вже звикла, що мамі важко вгодити. Зять мав бути “з вищою освітою”, “з машиною”, “з хорошої родини”, і головне – без собак.

Сергій не ображався. Він бачив: мама його дівчини сувора, пряма, але десь глибоко в душі – не зла. Просто життя її змусило стати колючою. Вдова вже десять років, працює в школі, все життя сама тягнула доньку. І тепер – хоче кращого для неї.

– Не переживай, – сміявся Сергій.

– Я її колись переконаю, ми з тещею подружимося. І Тайсон допоможе.

Сергій з Анею одружились, зняли квартиру. Теща була присутня на весіллі, але все одно холодна. У розмовах з подругами казала:

– Добрий хлопець, але з псом у хаті – то вже перебір.

А потім сталась історія, яка перевернула все.

Одного осіннього вечора Галину Петрівну обікрали. Просто біля під’їзду. Вихопили сумку, штовхнули. Вона впала, забила руку. Додому ледве дісталась. Хтось із сусідів подзвонив Ані.

– Мамо, ти що, сама була?

– Аня плакала в слухавку.

– А з ким мені бути? Ви ж на іншому кінці міста.

Через годину біля її ліжка сидів Сергій. Приніс з собою аптечку, суп у термосі – і привів Тайсона.

– Його можете не боятись. Він добрий, але чужого не підпустить, – сказав спокійно.

Тайсон ліг під дверима спальні. У вітальні ночував Сергій. А наступного дня привіз мамі нові двері з надійним замком, камеру відеоспостереження і запропонував лишити собаку хоча б на тиждень.

– Поки не оговтаєтесь. Його присутність – краще за будь-яку охорону.

Теща бурчала, але погодилась. І сталося диво: пес ніби відчував її біль. Лягав поруч, коли вона сідала на диван, лагідно клав голову їй на коліна, спостерігав, коли вона готувала. Не гавкав, не ліз. Просто був поруч.

І якось, десь на третій день, вона прошепотіла:

– Тайсоне, ти мене чуєш?.. Дякую тобі.

За два тижні вона вже гладила його за вухом і говорила з ним, як із людиною.

– Ну що, будемо обідати? Хоч ти мені компанія.

Сергій приїхав за Тайсоном, а теща скривилася:

– Залиш мені Тайсона. Я вже звикла.

Відтоді їхні стосунки змінились. Галина Петрівна почала більше телефонувати. Питала не лише про Аню, а й про “як у тебе справи, сину?”. Це «сину» вперше прозвучало так мимохідь, що Сергій навіть не одразу усвідомив.

А потім вони якось разом приїхали з Анею до неї на дачу. Сергій допоміг із дровами, полагодив дах. Ввечері смажили ковбаски, а Тайсон бігав по садку.

– Знаєш, Сергію, – сказала Галина Петрівна тихо. – Я все життя боялась собак. А ще більше – боялась, що Аня буде нещасливою. А з тобою – вона світиться. І ти добрий. До людей. До тварин. І до мене.

– Я ж вам казав, що переконаю вас. Тайсон допоміг.

– Та твій пес – найрозумніше, що в цьому домі було за останні роки.

Вони засміялись. І щось у тій ночі було по-справжньому теплим.

А коли у Ані та Сергія народився син, Галина Петрівна взяла на себе няньчення. Вперше в житті вона дозволила собі бути просто бабусею, без критики, без порад.

Одного разу, коли вони втрьох сиділи на лавці біля пологового, вона взяла Сергія за руку й сказала:

– Ти став для мене сином. Спочатку я тебе не любила, бо сама була нещасна. А ти не злякався. Навіть навпаки – став захистом. А ще – завдяки тобі я поборола одну з найбільших своїх фобій. Тайсон для мене тепер – як охоронець і друг.

Сергій усміхнувся, обійняв її. Це був момент, коли вони обоє відчули – тепер вони справжня родина, яка готова одне з одним ділитися і горем і радістю. Тайсон почував себе повноправним членом цієї родини.

Через кілька років Тайсона не стало. Він був старенький, відійшов тихо. Але Галина Петрівна довго тримала його фото в рамці біля ліжка. А коли онук почав говорити, вона вчила його:

– Тайсон був найкращим собакою. Завдяки йому твій батько став мені сином. Бо дехто приходить у наше життя – аби все в ньому стало на свої місця.

Джерело