– І що, мама знову тобі переказала гроші? – Марина стояла біля вікна, стискаючи в руках чашку з охололим чаєм.

– Ну так… Попросив. Машина ж стара, поламалась, – буркнув Віталік, опустивши очі.

– А мені навіть не зателефонувала на день народження…

Марина не кричала. Вона й ніколи не влаштовувала сцен. Просто говорила спокійно, з болем. Таким, що ріже не гірше крику. Брат мовчав. І що він мав сказати?

Їхня мама, Олена, уже п’ятнадцять років була в Італії. Спочатку поїхала – на три місяці, “підзаробити трошки”. Потім – на рік. Потім – “поки ви на ноги станете”. Вони виросли без неї. Дитинство пахло батьковими борщами, бабусиним липовим чаєм і холодними повідомленнями з-за кордону.

Віталік був молодший. І, здається, для мами – улюбленішим. Вона щотижня писала йому повідомлення: “Як ти, синочку?”, “Щось треба?”, “Переказала гроші, дивись”. А Марині писала хіба на свята – й то не завжди.

– Ти ж дівчинка, уже доросла, ти маєш бути сильною, – говорила вона Марині по телефону, коли та плакала вночі, поступивши в університет на державне й залишившись одна в гуртожитку, без маминої підтримки.

– Віталік ще малий, йому треба допомога, – це звучало вже тоді, коли Віталіку було 25, і він не працював, “бо шукає себе”.

Марина працювала офіціанткою, бо на стипендію жити було неможливо. Мама іноді скидала їй сто євро. У повідомленні писала: “Купи собі щось гарне. Люблю”. А брату – п’ятсот. Без коментарів. Тільки “На бензин і дрібниці”.

Коли Марина виходила заміж, мама не приїхала. “Не можу, Маринко. Робота. Хто мене замінить?”

На весіллі був батько, вже сивий і худий. Мовчки подав Марині руку й тихо сказав:

– Не зважай. Ти в мене найкраща.

А на весілля Віталіка мама приїхала. Привезла золотий ланцюжок, конверт з купою євро і цілу валізу подарунків. Плакала від щастя, фотографувалась із невісткою. Марина дивилась на ті фото в соцмережах і відчувала, як усередині щось стискається. Але мовчала.

Минуло кілька років. Марина народила доньку, а у Віталіка – народився син. Мама знову була в курсі подій лише з одного боку. Марина написала їй: “У нас народилася Софійка. 52 см, 3,300. Все добре.”

У відповідь: “Ой, вітаю. Щастя вам”. І тиша.

Коли ж у Віталіка народився син, мама подзвонила в сльозах:

– Я бабуся! Маленький, як я мріяла! – І через місяць приїхала. З подарунками, з візочком, з хрестиком з золота.

Марина знову мовчала. Хоч її маленька Софійка теж чекала на бабусю. Хоча вже й не чекала.

Батько захворів раптово. Зліг. Лікарі казали – рахунок ішов на дні. Марина була поруч щодня. Батько впізнавав її, хоча говорив насилу.

– Доню… не тримай… не тримай на неї зла…

Мама приїхала на похорон. Постояла в стороні. До Марини підійшла на хвилинку. Через три дні Віталік її відвіз назад в аеропорт. Вони обнялись, мама плакала, казала, що старіє.

– Знову вона для нього мама, а для мене – просто родичка з-за кордону, – тихо сказала Марина чоловікові, стоячи на кладовищі.

– Відпусти. Просто відпусти. Ти не зміниш її, – прошепотів Ігор і взяв дружину за руку.

Пройшло ще кілька років. Софійка пішла в школу. Вона писала листи до бабусі, малювала малюнки. Мама відповідала рідко. А онукові від Віталіка надсилала відео з моря, з подарунками, гроші на курси.

Одного разу Софійка з заплаканими очима сказала:

– Мамо, а чого бабуся мене не любить так, як мого братика?

Марина тоді обійняла доньку і довго мовчала.

– Вона тебе просто ще не навчилась любити правильно, сонечко…

І от одного разу мама повернулась остаточно. Сказала, що вже не має сил працювати, що хоче бути ближче до дітей. Купила квартиру в обласному центрі, ближче до Віталіка.

Марину не відвідала. Написала повідомлення: “Може, якось приїду. Або ти заїдеш. Скучила”.

Це “скучила” прозвучало так фальшиво, що Марина навіть не знала, як на нього реагувати.

І все ж – приїхала. З Софійкою.

Віталік зустрів, мама сиділа на дивані, усміхалась. Софійка несміливо подарувала малюнок.

– Ой, яка гарна, ну ти прямо художниця! – сказала мама, але не обійняла.

Марина спостерігала. Відстороненість, короткі фрази, ніяковість.

А потім мама сказала:

– Ти завжди була сильна.

Ти й без мене впоралася. А Віталік… Йому треба було більше тепла. Може, тому я більше йому й давала…

Марина відповіла тихо, але твердо:

– Але я ж теж була дитиною, мамо. І теж хотіла любові. Просто не просила. Бо знала – не отримаю.

Мама опустила очі. Вперше за багато років їй не було що сказати.

Марина вийшла з квартири з полегшенням. Вона більше не чекала тепла від матері. Вона навчилась давати його сама – своїй доньці, чоловікові, людям поруч.

І, можливо, це було її головною перемогою – не перетворитися на ту, хто любить вибірково. Бо справжня любов – це не за стать, не за зручність. Це – за просто так.

Джерело