– Мамо, ти де? – схвильовано кричав у слухавку син.

– Куди зникла? Я з роботи прийшов, а вечері нема!

– У Наталі своєї спитай, чому вона не приготувала.

– То вона тут до чого? Вона також голодна!

– Валеро, ти одружений чоловік! Домовтеся якось між собою і приготуйте поїсти…

– Ви знову вчора до пізньої ночі сиділи в кафе? Значить, на це у вас гроші є! А продукти додому купувати відмовляєтеся, нема на що, бачите!

Зоя швидко прибрала подушку з постільною білизною зі старенького кухонного диванчика і розставила кухлі з блюдцями на столі.

– Звідки ти знаєш про кафе? – син після вчорашнього загулу двома руками потирав скроні, настрій у нього був поганий.

Мати давно зрозуміла, що в такі хвилини з ним краще не сперечатися. Мовчки налила всім чаю, що пах на всю їхню крихітну кухню і почала накладати у вазу печиво.

– І все, чи що? – гидливо скривився Валерій, кинувши погляд у бік столу.

– Хоч би бутербродів із сиром та ковбасою зробила!

– Мені від цього печива ні жарко, ні холодно! Голодний до обіду ходитиму!

– А в нас гроші скінчилися! – радісно повідомила невістка Наталя. Вона вийшла з кімнати й притулилася до чоловіка, обійнявши його за талію. – Тож з обідом проблемка буде.

– Мамо, підкинь трохи! А то нам до зарплати не вистачить.

– Ось чек на тумбі валяється! Це за вчорашні посиденьки у кафе? Тут сума дуже пристойна, вистачило б вам до зарплати, навіть заощаджувати не довелося б!

– Ой, що ви!

– Наталя манірно вигнулась і вмостилася за стіл.

– Учора в нас свято було. Рівно три роки тому ми зустрілися з ним. Ось Валера і хотів мене порадувати.

– Тож ви останні гроші й розтратили? – насупилась Зоя.

– А думати перед цим не треба?

– Чому я мушу вас, двох дорослих людей, постійно рятувати? Зарплата у мене невелика, а я ще за квартиру плачу.

– Щомісяця одне й те саме. Вам гроші даю, продукти для всіх купую.

– Але ж ти мама! – раптом зірвався Валерій на крик.

– Навіщо тоді на світ мене приводила, коли прогодувати не можеш?

На цьому син вважав розмову закінченою і, навіть не випивши чаю, вискочив у коридор, та почав збиратися на роботу.

Наталя, з шумом потягла з кухля останні краплі запашного напою, повільно встала з-за столу й опустила його в раковину. А потім, вихляючись і пританцьовуючи, вийшла з кухні.

Зоя залишилася сама. З коридору ще якийсь час долинали уривки розмови та сміх – невістка проводжала сина. Нарешті, грюкнули двері й настала гнітюча тиша. Валерій пішов, а Наталя сховалась у кімнаті.

Так було не завжди. Колись, у далекому минулому, у Зої була родина – коханий чоловік Ігор та син, якого вони обоє обожнювали. Виконували всі його забаганки, купували найдорожчі іграшки.

Через це на подвір’ї часто виникали сварки між дітьми – Валера виявився доволі егоїстичним, і випросити у нього самокат чи велосипед, щоб покататися, було неможливо.

Через кілька років з сім’ї пішов чоловік, навіть не спромігшись пояснити причину, яка змусила його це зробити.

– Я вирішив, що настав час нам розлучитися, – тільки й сказав він їй наостанок.

– Що трапилося, Ігорю? Може, я в чомусь винна? – здивувалася Зоя.

– Це не важливо!

– Почула вона з-за дверей.

Зоя довго не могла прийти до тями після розлучення. Відмовилася від особистого життя і повністю присвятила себе вихованню сина.

Вона працювала щосили, не хотіла, щоб син страждав, залишившись без батька. Ігор регулярно платив аліменти, але з Валерою ніколи не зустрічався.

І тепер їй доводиться пожинати плоди такої самовіддачі. Син, на зріст пішов у батька, майже метр дев’яносто, проте не надто працьовитий.

І дружину підібрав нижчу лише на два сантиметри. Живуть дружно, працювати не хочуть – невістка взагалі сидить удома, займається невідомо чим.

Обидва часто не проти стрясти з матері тисяч п’ять на дрібні витрати.

У ванній кімнаті Зоя довго розглядала своє обличчя. Для сорокап’ятирічної жінки вона мала гарний вигляд.

Щоправда, зріст замалий, всього метр шістдесят, та ще й схудла до того ж. Ось синок і командує – відсічі йому нема кому дати. У неї надто м’який характер, не може за себе постояти.

Але цей день, мабуть, був особливим. Увечері, повертаючись із роботи, жінка почула позаду швидкі кроки.

– Зоя, стривай! – пролунав поряд рідний голос.

– Ігор?! – видихнула вона і чомусь почервоніла.

Їй стало соромно, що в цей момент виглядала вона не найкращим чином, стомлена, майже без косметики. Сіра мишка.

А він, як і колись, красень, яких пошукати. Високий, підтягнутий у дорогому діловому костюмі.

– Додому мене запросиш? Чаю поп’ємо, поговоримо…

– Не знаю, – зам’ялася Зоя, подумавши про те, що доведеться якось пояснювати Ігореві, чому син її виселив на кухню.

– Ну гаразд, – несподівано погодився він. – Ходімо, посидимо у мене в машині. Вона тут поряд, біля узбіччя припаркована.

Розмова виявилася дуже короткою. Ігор швидко дізнався, що живе вона не одна, а разом із Валерою та його дружиною.

– Спиш, значить, на кухні, – підбив він підсумок. – Сподіваюся, не на підлозі, віддана моя?

– На маленькому дивані. Пам’ятаєш, ще з тобою купували?

– Гаразд. Не натискатиму на тебе. Поїхали тоді в ресторан.

Там, за столиком, під сумну музику, Ігор розповів їй про своє життя.

– Вибач мені. Що вдієш, навернув цілу купу проблем, а тепер розгрібати треба.

– Якщо чесно, то мені сподобалася тоді одна дівчина. От і пішов від тебе. Сильно сподобалася, навіть одружився з нею, а через пів року розлучився.

– Більше не витримав, все тебе згадував, звинувачував себе. Та воно й було за що!

– Все вже в минулому, – гірко сказала Зоя. – Мені потім розповіли добрі люди, через кого ти нас з Валерою покинув.

– За всі ці роки я ще двічі одружився, але щоразу невдало. З тобою нікого не порівняти.

– А чому ж не подзвонив, навіть коротких повідомлень не надсилав, ні мені, ні Валері?

– Соромно мені було. Вибач. А потім я випадково дізнався, що ти досі самотня і вирішив спробувати налагодити стосунки. Ти ж мені даси шанс?

– Так, – тихо відповіла Зоя і на скатертині, поряд зі столовим приладом, з’явилися кілька крихітних плям від сліз.

Вона підвела голову. Її телефон наполегливо дзвонив.

– Мамо, ти де? – схвильовано кричав у слухавку син.

– Куди зникла? Я з роботи прийшов, а вечері немає!

– У Наталі своєї спитай, чому вона не приготувала.

– Та вона тут до чого? Вона також голодна!

– Валеро, ти одружений чоловік! Домовтеся якось між собою і приготуйте поїсти. До речі, твій тато приїхав, готуйся зустрічати.

Одразу стало дуже тихо. Тільки десь там, далеко-далеко, чути регіт невістки. Зоя поклала телефон у сумку.

– Ну що, Ігорю, поїдемо додому?

– Звичайно! Горю бажанням побачити дорослого сина!

Ігор ходив по квартирі з виглядом господаря, який повернувся із тривалого відрядження. Всюди він помічав недоліки.

Все, що потрібно було купити для ремонту, чорнильною ручкою записував в маленький блокнотик. Нарешті дістався він і до єдиної кімнати.

– А що тут у нас? – він відчинив двері й Зоя вкотре побачила на що перетворили кімнату син із невісткою.

Не прибрана постіль та купа одягу, кинута на спинку стільця, справили на Ігоря незабутнє враження.

А трохи віддалік, просто на підлозі, валялися книги та кілька глянсових журналів, упереміж з недогризками яблук і різноколірними фантиками.

– Ого! – Ігор від подиву навіть ухопився за одвірок.

– Оце ви тут відпочиваєте! А прибирати хто буде?

– Ігорю, вони мене до себе не пускають! – засмутилася Зоя.

– Валеро, ану йди сюди! – гаркнув щосили батько.

– Це що за бардак?

– Не командуй! – закричав син у відповідь.

– Наташо, йди сюди, хай мама там усе прибере!

– Мама?! – Ігор навіть похлинувся від обурення.

– Мама?! А у вас що, рук немає?

Даю вам десять хвилин! За цей час у кімнаті має бути наведений порядок. Все, – час пішов! А потім поговоримо.

– Це наша квартира, ти тут не господар! – не заспокоювався Валерій і злісно поглядав у бік батька.

А Наталя вже щосили орудувала шваброю.

– Так, зараз не господар, – згідно кивнув Ігор.

– Я залишив її твоїй матері. Зауваж, ділити не став, а міг би! Цю квартирку я купив ще до одруження.

Поки Ігор із Зоєю пили чай на кухні, їм удалося переговорити багато про що.

– Ти пробачаєш мені за стільки років? – не міг повірити своєму щастю колишній чоловік.

– Чому ж я одразу до тебе не повернувся? Скільки часу ми з тобою втратили!

– Я чекала на тебе все життя, – прошепотіла Зоя.

– Просто мені більше ніхто не потрібен.

– Ігорю, я тебе давно вибачила, сподівалася, що колись приїдеш до мене і ми почнемо все з початку.

– Мила моя, тепер я ніколи з тобою не розлучуся! Ну, а зараз вибач, мені потрібно поговорити з сином, віч-на-віч.

Після розмови, яка тривала до півночі, розклад сил у сім’ї змінився. Ігор, який не визнавав заперечень, у наказному порядку зажадав від сина з’їхати протягом місяця.

– Невже незрозуміло, що треба було одразу ж винайняти квартиру і жити самостійно?

– А ти, синку, змалку звик сидіти на шиї у матері, а коли одружився, ще й дружину сюди приволік!

– Чого ти приїхав? – тиснув на батька Валерій.

– Квартиру у нас хочеш відхопити?!

– Ні! – посміхнувся Ігор.

– Все просто. Я тут житиму, а ти з’їдеш. Не хочу, щоб моя дружина спала на кухні.

– Моя мама тобі не дружина! – випалив Валерій.

– Ми знову скоро одружимося. Офіційний шлюб закріпить наші почуття.

Валерій із дружиною з’їхав за тиждень. Поки що до батьків Наталі. А потім вони сподівалися знайти потрібну квартирку.

А Ігор, за деякий час, затіяв продаж Зоїної квартири. Син дзвонив матері, сміявся і стверджував, що батько її обдурить.

– Ну що? Домоглася свого? Живи тепер із ним, якщо ми тебе з Наталкою не влаштовували!

Зоя не сперечалася з ним, вона відпочивала від усіх тягарів свого невлаштованого життя.

Ігор продав квартиру та додав до отриманих грошей ще досить значну суму від продажу його будинку у великому обласному центрі, щоб придбати спільну трикімнатну.

Вони переїхали у комфортабельну квартиру, Зоя заспокоїлася та набрала номер телефону сина.

– Синку, привітай мене! Після того, як ви поїхали, на кухні я вже не сплю! І більше ніколи не буду! А якщо ти не грубитимеш, то тато може допомогти тобі знайти високооплачувану роботу.

Наталя теж удома сидіти не стала, влаштувалася офіціанткою у кафе. Тепер Валерій часто сидить вечорами у спорожнілому кафе – придивляється за дружиною.

Але гроші не витрачає – він почав накопичувати на квартиру, збирається взяти іпотеку. Можливо, це у нього й вийде…

А як би ви вчинили на місці Зої – вибачили б колишньому? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.