Віра поверталася із роботи. Дорогою вона зайшла в супермаркет, який знаходився неподалік будинку, де вона жила з дванадцятирічним сином Мироном. Два важкі пакети відтягували руки.

– Треба все-таки купувати машину, – подумала Віра.

Після того, як колишній чоловік забрав собі їхній автомобіль, вона намагалася замовляти продукти додому, щоб не тягати важкі сумки.

Але сьогодні Віра поспішала, і їй ніколи було чекати кур’єра. Вона планувала поїхати на дачу до батьків. Мирон уже два тижні жив там, і вона дуже за ним скучила.

Віра думала поїхати на таксі – це було задорого, зате не треба було штовхатися на вокзалі, а можливо, й стояти в електричці майже цілу годину – п’ятниця, народ масово залишав задушливе липневе місто.

Вийшовши з ліфта на восьмому поверсі, вона зупинилася в подиві, бо двері в її квартиру були прочинені. Замок, який вона три місяці тому змінила, грубо зламали.

Віра була юристом у сфері банківського та фінансового права, з кримінальним правом стикалася лише під час навчання, але вона знала, що у подібних випадках у квартиру краще не заходити, а одразу викликати поліцію. Чесно кажучи, вона боялася – хто знає, що чи хто чекає на неї у квартирі.

Спочатку Віра зателефонувала у поліцію. І лише потім батькам – повідомила, що сьогодні не приїде, але хвилювати їх та розповідати про те, що сталося, не стала.

Приїхала група – двоє чоловіків та жінка років тридцяти п’яти. Один із чоловіків зайшов у квартиру і через пару хвилин вийшов:

– Нікого немає. Але видно, що у квартирі нишпорили, – сказав він.

Коли Вірі запропонували перерахувати, що зникло, вона обійшла кімнати, зазирнула на кухню і здивувалася: зникла лише техніка, причому не найдорожча.

Злодії винесли всю дрібну кухонну техніку: мультиварку, мікрохвильову піч, кавоварку та інше, аж до старенького тостера.

Найціннішим зі зниклого були новий великий телевізор, комп’ютер Віри, та ноутбук Мирона, який йому подарували на Новий рік бабуся та дідусь.

Поки жінка розмовляла з Вірою, чоловіки пройшлися по сусідах. Ірина Вікторівна, яка жила на першому поверсі, повідомила їм, що три години тому вона бачила колишнього чоловіка Віри – Миколу, та його приятеля – Бориса, який мешкає у сусідньому будинку.

Приятелі кілька разів поверталися до під’їзду та виносили звідти великі сірі мішки, які зазвичай використовують для будівельного сміття, та вантажили їх у машину. І ще вона бачила, як Микола виніс телевізор.

Усі ці речі знайшлися у дворі приватного будинку матері Миколи, куди Віра приїхала разом зі співробітниками поліції. Телевізор, комп’ютер, ноутбук із розбитими екранами та покручена кухонна техніка валялися в кутку двору.

– І чого ти сюди прийшла? – вийшла у двір колишня свекруха. – Микола своє взяв. Не так, скажеш?

– Не так. При розподілі майна під час суду ми домовилися, що Коля не претендуватиме на обстановку квартири та техніку, а я у відповідь відмовилася від претензій на половину автомобіля.

– Причому ця домовленість була вигідна Миколі – за мою частину машини він заплатив би мені набагато більше, ніж коштують меблі та м’ясорубка з тостером, – сказала Віра.

– Заяву писати будете? – Запитала Віру жінка-слідчий.

– Буду.

– А може, домовитеся по-родинному?

– Це той випадок, коли по-родинному не домовитись! Ми розлучилися чотири місяці тому.

Він прийшов, зламав двері в чужу квартиру, виніс майна тисяч на двісті, а то й більше, і зробив все це не сам, а з подільником, причому за попередньою змовою.

– На мою думку, тут явна сто вісімдесят п’ята стаття, а вже пункт суддя підбере. Хоча я у вашій сфері не фахівець, – відповіла Віра.

– Колега, чи що? Крові прагнете?

– Колега, але крові не прагну. Чудово розумію, що реального терміну точно не дадуть, але дотримуватися закону навчать, – відповіла Віра.

Вона була зла на колишнього чоловіка. Не через телевізор і мультиварку – зрештою, без цього можна було обійтися. Найбільше її зачепило, що Микола поцупив та розбив ноутбук сина!

Вона пам’ятала, як радів Мирон цьому несподіваному подарунку від її батьків.

Несподіваному, бо у свої дванадцять років хлопчик уже розумів, що така покупка зараз батькам не по кишені.

Працювала у сім’ї одна Віра. І хоча у неї була непогана зарплата і вони не економили на продуктах і необхідних речах, проте про ноутбук та літній відпочинок за кордоном довелося на якийсь час забути.

На який час? Доки Микола не знайде роботу.

Він не працював уже рік. З попереднього місця звільнився одним днем, посварився з начальником відділу.

Два тижні, насупившись, сидів удома, потім почав розсилати резюме. Декілька разів сходив на співбесіду й осів на дивані.

Віра і по-доброму розмовляла з чоловіком, і лаялася. Вечорами вона сама шукала для нього вакансії в інтернеті, домовлялася про співбесіди. Все було марно.

– Ти знаєш, яку мені зарплату запропонували? Та я таку отримував, коли після універу у свою першу фірму влаштувався! А начальник там знаєш який?

– Років на десять мене молодші! Коли я вже на всю програму писав, він під стіл пішки ходив! І ти хочеш, щоб я йому підкорявся? Ні, я ще маю самоповагу! – казав він.

А далі – гірше. Віра не могла припустити, що чоловік так швидко опуститься. Менше, ніж за рік, зі звичайного офісного працівника, завжди акуратно поголеного і постриженого, який щодня змінював білі сорочки, він перетворився на неохайну істоту, яка проводила день на дивані, а ніч – за комп’ютером.

Микола вже не шукав роботу, як першого місяця, а грав. На будь-яке зауваження Віри чоловік реагував агресивно.

Якось вона підійшла до нього і попросила відчинити закладку на комп’ютері:

– Подивися, мені здається, це цікава вакансія…

Вона не зуміла домовитись. Микола встав, насунувся на неї й буквально прошипів їй в обличчя:

– Дістала ти мене своїми вакансіями! Коли мені треба буде, я сам знайду роботу!

– А зараз тобі, значить, не треба? Зручно влаштувався! Дружина працює, а він в іграшки грає! – обурилася Віра.

Микола ніби розлютився: відштовхнувши дружину, він вискочив з квартири й з’явився додому тільки опівночі.

Можна було не ставити запитань, де він був і що робив – у кімнаті стояв такий запах, що Вірі довелося відчинити вікно, хоч на вулиці було зовсім не жарко.

А одного разу їй на роботу зателефонував син.

– Мамо, я прийшов зі школи, а тут тато на кухні, й з ним ще два якихось дядька. Вони цокаються і голосно лаються. Я боюсь.

Терпіння Віри закінчилося. Приїхавши одразу після дзвінка Мирона, вона зібрала речі чоловіка та виставила його з квартири.

Ось коли вона оцінила пораду батьків:

– Не поспішай продавати свою квартиру, вам поки що й двокімнатної вистачає. Встигнете ще трикімнатну купити.

Наступного дня Віра подала заяву на розлучення – сподіватися на те, що людина, яка так швидко скотилася вниз при перших труднощах, зможе взяти себе в руки, було марно.

На ніч Вірі довелося зачинити вхідні двері на внутрішній засув, а вранці вона насамперед викликала майстра і поставила новий замок.

Поїхати на дачу вона так і не наважилася. Невідомо, що ще спаде на думку Миколі – можна повернутися і до попелища.

Після того, як пішов слюсар, Віра зайнялася прибиранням – їй хотілося усунути всі сліди перебування у квартирі чужих людей. Коли вона впорядкувала квартиру, у двері подзвонили.

Віра відчинила й здивувалася: перед нею стояла незнайома жінка. Точніше, Віра іноді бачила її у дворі – очевидно, та жила десь поблизу.

– Доброго дня, – сказала жінка, – мені треба з вами поговорити. Я Ніна, дружина Бориса.

– Якого Бориса? – не одразу зрозуміла Віра.

– Який разом із вашим чоловіком речі виносив. Можна я пройду?

– Проходьте, – Віра відійшла у бік і пропустила жінку до квартири. – Тільки я не знаю, про що нам із вами говорити.

– Віра, заберіть, будь ласка, заяву. Боря ні в чому не винний.

– Якщо він не винен, то вам не варто турбуватися.

– Ні, ви не розумієте, адже Боря думав, що Микола – господар квартири, що він свої речі забирає.

– Ніно, ви самі вірите в те, що кажете? Ваш чоловік хіба нерозумний малолітка? Він вважає нормальним, що господар відчиняє свою квартиру демонтуванням замка, влаштовує в ній розгром, звалює техніку в мішки для сміття, а потім її розбиває?

– Я скоріше повірю, що Борис був не тверезий, коли погодився допомогти приятелю. А тепер ця допомога йому боком вийде, тому що я не забиратиму заяву.

– І ще одну напишу – вимагатиму матеріальної компенсації. І я її отримаю.

– Наш син сьогодні в інтернеті подивився, що за таке буває: адже там від величезного штрафу до перебування за ґратами! Пожалійте ви, якщо не Борю, то хоч би наших дітей! – попросила Ніна.

– Знаєте, Ніно, я не думаю, що Борю посадять, але ваші діти на цьому прикладі зрозуміють, що таке добре, а що таке погано!

– А діти тут до чого?! Вони ж не винні! – Вигукнула Ніна.

– А коли ваш Боря – ось тут, на цій кухні, лаявся останніми словами, він думав про те, що в сусідній кімнаті сидить хлопчик і що йому страшно?

– А коли виносив із квартири ноутбук мого сина, він про що думав? Про те, що йому все зійде з рук? Не зійде!

Ніна пішла. Віра весь вечір думала над її словами, але потім вирішила, що вчинила абсолютно правильно. І зло, і підлість, і дурість мають бути покарані.

…Микола отримав півтора року виправних робіт, Борис – рік. Крім того, вони мали відшкодувати матеріальні збитки.

Вірі довелося взяти кредит, щоб купити новий ноутбук синові. Решту – вона поступово відновила протягом двох років.

Колишньому довелося брязнути гаманцем, що неробі дуже не подобалося. Хоч держава та закон змусила недолугого попрацювати…

Чи слушно вчинила Віра? Пишіть свої думки в коментарях.