«Тут тридцять років служив начальником станції Михайло Петрович Воронько. Людина, для якої кожен пасажир був не номером, а долею». Михайло Петрович читає слова, усміхається собі під ніс. Потяги все так само проносяться повз, тільки тепер він зустрічає їх уже іншою людиною — глядачем, не начальником

— Михайле Петровичу! Вам телефонують з адміністрації! — Світлана з каси розмахує слухавкою зі свого віконечка.

Михайло Петрович неохоче відривається від пошарпаного розкладу — дивився його вже, здається, з десяток разів за ранок. У голові невідступна думка: чи не вже й справді закривають?

Тридцять років він тут начальник станції — тридцять довгих років зустрічав і проводжав потяги в цьому забутому Богом селищі.

Він бере слухавку:

— Михайле Петровичу? — голос на тому кінці офіційний, крижаний. — Підтверджуємо: з першого грудня станція «Соснівка» переводиться в режим зупинного пункту. Штат скорочується, залишається один черговий.

— А люди? — виривається в нього раніше, ніж усвідомив. — Тут половина селища потягом у місто на роботу добирається, як вони тепер?!

— Не рентабельно. Два пасажирські потяги на добу, середнє завантаження — дванадцять осіб. Рішення остаточне.

Михайло Петрович повільно кладе слухавку, дивиться у вікно. На пероні, ніби кадр з учорашнього дня, — бабця Настя з кошиком, грибів назбирала, чекає вечірній потяг, до дочки поїде. Денис-студент з рюкзаком уроки студіює — йому на навчання добиратися. Такий же день, такі ж люди… тільки повітря якесь інше.

Вдома Тамара, дружина, одразу все розуміє по очах:

— Закривають?

— Майже. Зупинний пункт. Мене — на скорочення.

— Ну і куди тепер? У п’ятдесят п’ять нову роботу шукати?

Байдуже знизує плечима. Все життя на залізниці: починав складачем, потім диспетчером, останні роки начальником. Іншого не вміє, та й не уявляв уже, що буває якось інакше.

— Може, в місто гайнемо? — невпевнено кидає Тамара.

— А на що?.. Тут квартиру за копійки не продаси, а там… — махає рукою.

Наступного дня вже всякі начальники та комісії завітали. Троє, у костюмах, бродять по станції, дивляться зверхньо, у блокноти щось строчать, фотографують стіни.

— Будівля потребує капітального ремонту, — головний суворо киває. — Недоцільно.

— Та що з ним?! — не витримує Михайло Петрович. — Я тут все сам підтримую, своїми руками будівля тримається!

— Михайле Петровичу, не треба приймати близько до серця. Зараз скрізь так — оптимізація, скорочення.

Увечері він блукає по селищу. Хочеться розповісти людям, але в горлі клубок стоїть. Біля магазину зустрічає Василя Івановича, голову:

— Василю Івановичу, тут історія…

— Про станцію? — той одразу киває.

— Вже чув, район дзвонив.

— І що будемо робити?

— Та що… Кажуть, автобус пустять. Три рази на день.

— Автобус…

— Михайло Петрович важко зітхає.

— А взимку? А коли розвезе дороги?

— Сам не знаю, Михайловиче…

Дні тягнуться за днями.

Михайло Петрович ще сяк-так на місці, але відчуває себе не начальником станції, а доглядачем антикваріату. Потяги все ще приходять за розкладом, але пасажирів все менше. Люди дізналися про закриття — хто речі в місто збирає, хто шукає роботу ближче.

Денис-студент з’являється біля віконця каси:

— Михайле Петровичу, правда, останній потяг тридцятого листопада?

— Та не останній він… Просто мене вже тут не буде. Буде зупинний пункт.

— Це інше… — хлопець опускає очі.

— Пам’ятаєте, як ви мене в перший навчальний день проводжали? Мама ще тоді розплакалася, а ви сказали: не переживай, Денисе, я за тобою пригляну…

Михайло Петрович все пам’ятає. Пам’ятає кожного: бабцю Настю, що щотижня до дочки їздить; Олю, молоду вчительку, що мотається в сусіднє селище; дядька Колю-рибалку, який щосуботи везе в місто улов…

Двадцять дев’ятого листопада він ще раз обходить станцію. Останній раз — як начальник. Перевіряє стрілки, семафори, двері та замки. Все працює — тут завжди порядок був.

У службовій кімнаті, на столі — акуратною стопкою документи: опис, акти, папери різні. А поруч викладені старі фотки: відкриття станції в 73-му — він молодий, у новій формі; колектив на суботнику; зустріч Нового року — 85-й…

Лунає телефонний дзвінок.

— Михайле Петровичу? Це Олег Семенович з управління. Як справи з передачею справ?

— Все готово, — зітхає Михайло Петрович.

— Завтра… останній день.

— А далі що? Може, подумаєте про переїзд? У Вінниці місце вільне є…

— Дякую, не варто. Тут мій дім, дружина… Все своє.

— Розумію. Шкода, звісно. Гарний ви були начальник.

30 листопада. Останній день. Ранковий потяг приходить майже порожнім — всього п’ятеро пасажирів. Михайло Петрович як завжди виходить на перон і довго дивиться услід потягу, що відходить.

А ввечері залишиться останній потяг, який він зустріне вже не начальником, а просто Михайлом Петровичем.

До шостої вечора на перон починають стікатися люди. Не тільки ті, кому потрібно їхати, — прийшли і ті, хто просто проводити.

Бабця Настя підходить з перевіреним часом вузликом:

— Михале Петровичу, дякую вам за все. Скільки років до дочки їжджу — завжди знала, що ви тут, приглянете, допоможете.

Денис, студент, тягне конверт:

— Це від усіх нас, студентів. Ми склалися… невеликий подарунок. Від душі.

— Та що ви…

— Михайло Петрович зніяковіло відвертається.

— Ви всіх по імені знали. І завжди — як справи, що нового… Це рідкість.

До сьомої вечора на пероні збирається мало не все село. Хтось приніс баян, хтось — термос з гарячим чаєм. Виходять не просто проводи — справжні посиденьки, з розмовами, з піснями, зі сміхом і спогадами.

Здалеку на рейках з’являється вогник. Михайло Петрович як за звичкою піднімає руку: останній раз дає команду — «шлях вільний». Потяг повільно підкочує, зупиняється.

Пасажири неспішно сідають, ніхто не поспішає, наче прощаються з чимось важливим. Провідниця визирає з вагона:

— Михале Петровичу, чула — сьогодні ваш останній день, так?

— Останній, Зінаїдо Василівно.

— Дуже шкода. Тридцять років по вашій станції — завжди порядок, завжди за розкладом…

Потяг відповзає, червоні вогні віддаляються геть. Михайло Петрович махає їм услід. Останній потяг для нього як для начальника станції «Соснівка».

Люди розходяться по домівках. А він залишається на порожньому, трохи прохолодному пероні. Один.

Вдома Тамара зустрічає з гарячою вечерею:

— Ну що, провів останній?

— Провів, — коротко киває Михайло Петрович.

— І як себе відчуваєш?

Він мовчить. Довго. Потім вимовляє:

— Ти знаєш… Все не дарма. Дивись — люди прийшли, провести. Значить, не дарма всі ці роки жили.

Вранці йде на станцію, але тепер уже не як начальник — як звичайний житель селища. Станція спорожніла, на дверях нова табличка: «Зупинний пункт». Але рейки залишилися, і потяги, як і раніше, йдуть.

Біля пошти зустрічає листоношу Віру:

— Михале Петровичу, а чим тепер займатися будете?

— Думаю, город розширю, онуків чекаю — син обіцяв влітку привезти. А там видно буде.

— Головне, щоб вас пам’ятали. Люди ж доброту цінують.

Увечері дзвонить Денис з міста:

— Михайле Петровичу, ми тут з хлопцями подумали — хочемо пам’ятну дошку поставити на станції. Щоб усі знали, який у нас начальник був.

— Та ну що ти, Денисе… Навіщо такі почесті?

— А тому, що тридцять років — це не просто потяги зустрічати. Це — людей по імені знати, за всіх переживати. Це дуже важливо.

І правда — через місяць біля станції з’являється невелика табличка:

«Тут тридцять років служив начальником станції Михайло Петрович Воронько. Людина, для якої кожен пасажир був не номером, а долею».

Михайло Петрович читає слова, усміхається собі під ніс. Потяги все так само проносяться повз, тільки тепер він зустрічає їх уже іншою людиною — глядачем, не начальником. Але ж головне залишилося: пам’ять про те, що справа його життя — не просто робота, а служіння людям.

І нехай тепер станція значиться як зупинний пункт — для нього це завжди буде місце, де можна було допомогти, підтримати, зробити хоч чиюсь дорогу трохи світлішою і спокійнішою.

Тому що справжня робота оцінюється не звітами і не прибутком — а тим, скільки людей ти зігрів своєю турботою.