— Двадцять років тому ти пішла від мене, вийшла заміж, а тепер знову з’явилася? Після стількох років?

Холодний морський вітер створював неприємні відчуття. Марина поправила шарф, заховавши в нього підборіддя, і далі ступала кам’янистою стежкою.

Зліва шуміло море — темне, неспокійне, з білими гребенями хвиль. Справа тяглися рідкі сосни, покручені вітрами. А попереду, на самому краю мису, стояв маяк — самотній, мов свіча: білий, з червоною верхівкою, обвітрений часом і штормами.

Марина зупинилася, переводячи подих. У свої сорок років вона була в хорошій формі, але підйом дався важко, особливо з важким рюкзаком за плечима. Вона вже кілька разів подумки сварила себе — і за цю поїздку, і за ідею дістатися сюди пішки, і за впертість, з якою відмовилася від допомоги місцевих рибалок, які пропонували довезти її човном.

У кишені пискнув телефон — повідомлення від доньки:

“Мамо, ти у порядку?”

Марина усміхнулася. Сімнадцятирічна Аліса турбувалася про неї більше, ніж вона сама — про дочку.

“Все добре, — надрукувала вона. — Уже майже прийшла. Цілую”.

Ще двадцять хвилин — і ось вона біля підніжжя маяка. Знизу він здавався ще вищим, ще величнішим — справжній велетень, що стереже берег. Поряд стояв будиночок доглядача — кам’яний, із черепичним дахом і вузькими вікнами. Саме сюди вона й прямувала.

Марина постукала в двері. Зсередини пролунали важкі кроки, і двері відчинилися.

— Добрий день, — мовив чоловік, що стояв на порозі. Він був високий, кремезний, із короткою сивою бородою і глибокими зморшками навколо світло-сірих очей.

— Ви, мабуть, Марина? Заходьте, я — Степан Ігнатович.

Марина ступила всередину. У хаті було несподівано тепло й затишно. В кутку потріскувала піч, у повітрі пахло морем, деревом і чимось печеним — схоже, пирогами.

— Ви до Віктора? — запитав доглядач, допомагаючи зняти рюкзак.

— Він у майстерні. Зараз покличу.

— Ні, не треба, — поспішно відповіла вона.

— Я… я хотіла б спершу трохи відпочити. Довга дорога.

Степан Ігнатович кивнув, не виказавши здивування:

— Авжеж. Ваша кімната готова. Чаю?

Вона вдячно кивнула й опустилась на стілець біля столу, відчуваючи, втому в ногах. Що вона тут робить — за сотні кілометрів від дому, на краю світу, біля цього забутого маяка?

Доглядач поставив перед нею горнятко гарячого чаю й тарілку з пирогами.

— З капустою, — сказав він. — Сам пік.

— Дякую, — Марина зробила ковток чаю.

— Дуже смачно.

— Віктор не знає, що ви приїхали? — прямо запитав доглядач.

Вона похитала головою:

— Ні. Це… сюрприз.

Степан Ігнатович хмикнув, але нічого не відповів. Лише глянув на неї довгим, уважним поглядом, від якого Марині стало трохи незатишно.

— Минуло двадцять років, — тихо мовила вона, вдивляючись у чашку. — Можливо, він уже й не згадає мене.

— Тут час інакше плине, — задумливо промовив доглядач. — Повільніше. Деякі речі не забуваються навіть за п’ятдесят років, не те що за двадцять.

Марина мовчала. Що вона могла сказати? Що все життя пам’ятала його, те єдине літо, яке вони провели разом на цьому маяку? Що після розставання вона вийшла заміж за іншого, ростила доньку, згодом розлучилася? Що батьків провела в останню путь, зробила кар’єру, а потім, побачивши його фото в статті про реставрацію старих маяків, раптом кинула все й приїхала сюди?..

— Відпочиньте, — сказав Степан Ігнатович, підводячись. — Ваша кімната нагорі, перші двері праворуч. Ванна — в кінці коридору. Віктор зазвичай повертається до вечері. Сьогодні він на сусідньому мисі — лагодить човна.

Марина кивнула і також піднялася. Відчуття нереальності не полишало її — ніби вона опинилася в одному з тих снів, які переслідували її всі ці роки. Сни про маяк, про море, про Віктора.

Кімната була маленька, але затишна. Дерев’яне ліжко з клаптиковою ковдрою, стіл біля вікна, книжкова полиця з потертими томами. На стіні — картина: маяк серед бурі. Вона прилягла на ліжко, втупившись у стелю. Мабуть, це неправильно, приїхати сюди після стількох років.

Але після того, як матері не стало, щось у ній ніби прокинулося. Усі ці роки вона жила на автопілоті — робота, дім, донька, знову робота. Безкінечне коло обов’язків і турбот. А де була вона сама? Хто вона є?

У свої сорок років вона раптом усвідомила: єдиний раз у житті по-справжньому відчувала себе живою саме тут, на цьому маяку, поруч із ним. І що після їхнього розставання щось важливе в ній згасло — як світло маяка в ясну ніч.

Марина й не помітила, як задрімала. Її розбудив стукіт у двері.

— Марино, — покликав Степан Ігнатович. — Вечеря готова. І Віктор повернувся.

Серце закалатало швидше. Ось і все. Мить, яку вона водночас чекала.

— Йду, — відповіла вона, підводячись і поправляючи волосся. Глянула у невеличке дзеркальце — втомлене обличчя, зморшки біля очей, сивина в темному волоссі. Вона вже не та дівчина, яку він знав двадцять років тому.

Вона спустилася вниз. У кухні за столом сиділи двоє — Степан Ігнатович і чоловік років сорока п’яти, з темним волоссям і знайомими зеленими очима. Віктор. Він підвів голову, побачив її — і час на мить зупинився. В його погляді промайнули недовіра, здивування і ще щось, що Марина не змогла розпізнати.

— Марина? — його голос, трохи хрипкий, із характерною м’якою «р», не змінився. — Не може бути…

— Привіт, Вітю, — тихо сказала вона.

Степан Ігнатович прокашлявся:

— Я, мабуть, перевірю, як там лампа нагорі.

— І, прихопивши куртку, вийшов із будинку, залишивши їх наодинці.

Віктор повільно підвівся з-за столу:

— Двадцять років… Не думав, що колись ще побачу тебе.

— Я теж, — Марина зчепила пальці.

— Пробач, що без попередження. Я побачила статтю про маяк, про тебе… І раптом зрозуміла, що повинна приїхати.

Він мовчки дивився на неї, ніби не вірив власним очам.

— Сідай, — нарешті сказав, вказуючи на стілець.

— Повечеряймо. А потім… потім поговоримо.

Вечеря минула в напруженій, дивній тиші. Вони говорили про погоду, дорогу, рибальські човни — про все, крім того, про що насправді хотіли поговорити. Віктор був стриманий, навіть холодний, і Марина відчула розчарування. Чого вона очікувала? Що він кинеться до неї в обійми — після всього, що було?

Після вечері Віктор запропонував прогулятися до маяка. Вони підіймалися вузькими гвинтовими сходами в цілковитій тиші. Нарешті дісталися вершини — круглого майданчика зі скляною кабіною, в якій містилося джерело світла.

— Ось і все, — сказав Віктор, відчиняючи двері до кабіни. — Моє царство.

Марина ступила всередину. В центрі стояла величезна лінза, поруч — панель керування, старі прилади й несподівано — мольберт біля вікна.

— Ти досі малюєш, — тихо промовила вона.

— Так, — він підійшов до мольберта. — Це єдине, що в мене справді виходить. Окрім догляду за маяком, звісно.

Вона озирнулася. На стінах висіли картини — море в різні пори дня й настрої, скелі, птахи, рибальські човни… І на кількох — жіночий силует на тлі моря. Її силует. Вона впізнала себе.

— Ти малював мене, — ледь чутно сказала Марина.

Віктор знизав плечима:

— Пам’ять іноді підкидає дивні образи.

Він підійшов до пульта, щось увімкнув — і маяк ожив. Лінза почала повільно обертатися, а промінь світла прорізав сутінки, що густішали над морем.

— Навіщо ти приїхала, Марино? — прямо запитав він, не дивлячись на неї. — Двадцять років тому ти пішла від мене, вийшла заміж. А тепер просто так з’являєшся? Після стількох років?

Вона глибоко зітхнула. Що відповісти? Правду? Але якою вона є — ця правда?

— Я не знаю, — чесно сказала вона. — Коли мами не стало, я ніби прокинулася. Подивилася на своє життя з боку й зрозуміла, що живу, як робот. А потім побачила статтю про тебе, про те, що ти відновлюєш старі маяки… І щось клацнуло всередині. Я мусила приїхати. Хоча б щоб… попросити пробачення.

— За що? — він нарешті обернувся до неї.

— За те, що не залишилася. За те, що обрала… інше життя.

Віктор повільно похитав головою:

— Ти зробила правильний вибір, Марино. Що б чекало на тебе тут? Життя відлюдниці на краю світу, без кар’єри, без перспектив? Бути дружиною доглядача маяка — не та доля, про яку ти мріяла.

— А звідки ти знаєш, про що я мріяла? — тихо спитала вона. — Я й сама тоді не знала. Мені було двадцять, я боялася всього. Коли ти зробив мені пропозицію, я злякалася. Подумала — як же так, мені ще треба вчитись, працювати, побачити світ…

— І ти мала рацію, — перебив він. — Подивися на себе. Красива, доглянута жінка. Напевно, успішна. А я? Відлюдник, художник-самоучка, доглядач маяка. Що б ми робили всі ці роки разом?

Марина підійшла до вікна. Внизу буяло море — хвилі з гуркотом розбивалися об скелі. Точно так само, як і в той день, коли вона поїхала звідси, обіцяючи повернутися. І не повернулася…

— Знаєш, — повільно промовила вона, — я багато чого досягла. Кар’єра, квартира в місті, подорожі… Донька в мене чудова. Але завжди щось було не так. Ніби я загубила щось дуже важливе — і ніяк не могла це знайти.

— І ти думаєш, що загубила це тут? — у його голосі прозвучала гіркота. — Марино, минуло двадцять років. Ми обидвоє змінилися. Те літо — просто гарна історія, не більше.

Вона різко обернулася:

— Тоді чому ти малював мене всі ці роки?

Віктор мовчав, втупившись у підлогу.

— Чому, Вітю? — наполягала вона. — Якщо це лише спогад, чому ти не одружився, не мав дітей? Чому залишився тут, сам?

— Бо я чекав на тебе, — тихо відповів він, підводячи погляд. — Щодня. Щороку.

Марина зробила крок до нього, але він відступив:

— Ні, послухай. Я не звинувачую тебе. Справді. Ти правильно вчинила, поїхавши. У тебе було все життя попереду. А зараз… зараз ти просто розгубилася. Емоційна криза — це мине. Ти повернешся додому, до свого життя, і все знову стане на свої місця.

— А якщо я не хочу, щоб усе стало на свої місця? — тихо запитала вона. — А якщо я хочу почати з початку? Тут, з тобою?

Він похитав головою:

— Ти ідеалізуєш минуле, Марино. Життя тут непросте. Взимку нас тижнями відрізає від світу.

Влітку туристи — й ті лише заважають. А твоя донька?

— Алісі сімнадцять. Наступного року вступає до університету. Житиме в гуртожитку, як усі. — Марина зробила паузу. — До речі, вона знає, що я тут. І… знає про тебе.

Віктор підвів брови:

— Знає про мене? І що саме?

— Усе, — просто відповіла Марина. — Що ми кохали одне одного. Що ти зробив мені пропозицію, а я втекла. Що потім зустріла її батька, вийшла заміж, але… це було не те.

— І що вона сказала?

— Сказала: «Мамо, тобі сорок років, не вісімнадцять. Може, вже досить ховатися?» — Марина сумно усміхнулася. — Вона в мене мудра, не по роках.

Віктор підійшов до пульта, щось підкрутив. Промінь світла став яскравішим, прорізаючи густу темряву.

— Я не знаю, Марино, — тихо сказав він. — Я так довго чекав на тебе, що майже забув, чого саме чекаю. Мені потрібно трохи часу.

— У нас його вдосталь, — усміхнулася вона. — Я взяла відпустку на місяць.

Він здивовано подивився на неї:

— Цілий місяць? І що ти тут робитимеш?

— Для початку — допоможу з маяком і будинком. Я помітила, що дах протікає, а віконниці з південної сторони ледве тримаються. — Вона зробила паузу. — А ще я хочу попросити тебе навчити мене малювати. Завжди мріяла, але так і не наважилася.

Вперше за весь вечір він усміхнувся — тією самою, знайомою усмішкою, яка колись перевернула її світ:

— Що ж, із дахом я й справді збирався розібратися. А щодо малювання… це можна влаштувати.

Вони спустилися з маяка мовчки. Але це мовчання вже було іншим — не напруженим, а глибоким, наповненим новими, ще невимовленими надіями.

Біля будиночка Віктор зупинився:

— На добраніч, Марино. І… я радий, що ти тут. Справді радий.

— Я теж, — тихо відповіла вона. — На добраніч, Вітю…

Перший тиждень на маяку промайнув непомітно. Марина вставала з першим променем сонця, допомагала Степану Ігнатовичу зі сніданком, потім разом із Віктором вони займалися ремонтом — дах, віконниці, скрипучі підлоги. Після обіду він навчав її малювати, а ввечері вони втрьох вечеряли, слухаючи оповіді старого доглядача про шторми, кораблетрощи й місцеві легенди.

Віктор поступово танув. Частіше усміхався, жартував, розповідав про своє життя тут. Але між ними наче стояла невидима стіна — він не торкався її, тримав дистанцію, ніби вирів, що вона знову зникне.

На восьмий день Степан Ігнатович оголосив, що їде до селища по продукти й пошту, і вирушив на своєму човні, залишивши їх удвох.

— Не хвилюйся, — усміхнувся Віктор, помітивши її занепокоєння.

— Він часто так робить. Повернеться за день-два.

Цілий день вони провели, лагодячи старий човен, витягнутий на берег. Працювали мовчки, лише зрідка перекидаючись короткими репліками. До вечора втомилися обидва, але човен був майже готовий.

— Завтра пофарбуємо — і можна спускати на воду, — сказав Віктор, витираючи руки ганчіркою.

Вечеряли вони на терасі, дивлячись на захід сонця. Море було спокійне. Вдалині виднілися силуети рибальських човнів, що поверталися у гавань.

— Чому ти не поїхав звідси? — порушила мовчання Марина.

— Після того, як я… після того літа?

Віктор задумливо дивився вдаль:

— Намагався. Переїхав у місто, влаштувався в майстерню ремонту човнів. Навіть пішов на вечірнє навчання. Але не зміг. У місті забагато людей, шуму, метушні.

— Він зробив паузу. — І забагато спогадів. У кожному парку, на кожній набережній мені ввижалася ти.

— І ти повернувся.

— Так. Дідусь тоді вже був у віці, йому потрібна була допомога.

— Віктор кинув погляд на маяк.

— І я зрозумів, що це моє місце. Тут я справді відчуваю себе потрібним, розумієш? Цей маяк урятував не одне життя.

Марина кивнула:

— Розумію. Я теж усе життя хотіла бути потрібною. Тому й стала лікарем. Хірургом.

— Хірургом? — він здивовано глянув на неї.

— Але ж ти мріяла стати журналісткою.

Подорожувати, писати статті…

— Плани змінюються, — знизала плечима вона.

— Після нашого розставання я повернулася до міста, вступила на медичний. Хотіла допомагати людям, рятувати життя. І, зазвичай, мені це вдається.

— Але? — він уловив у її голосі ледь чутну нотку втоми.

— Але іноді я відчуваю… вигоряння, мабуть. Коли робиш усе правильно, за протоколом, а пацієнт усе одно не одужує.

— Вона замовкла на мить.

— Це не твоя провина, — тихо промовив він.

— Я розумію, — прошепотіла Марина.

— Але вночі прокидаюся від думки: а раптом я могла щось змінити?

Віктор мовчав. Він усе ще тримав її за руку, й тепло цієї підтримки було нестерпно потрібне. Але тиша між ними знову стала важкою — не від напруження, а від невимовного.

Наступні дні були спокійними, тихими, майже щасливими. Вони закінчили човен, сиділи на березі, малювали, мовчали поруч. Усе було майже як тоді, двадцять років тому.

Але саме в цьому «майже» й ховалася правда. Це був не початок. Це було прощання.

Марина прокинулась одного ранку до сходу сонця. Зібрала речі, залишила коротку записку на столі:

“Я вдячна тобі за цей місяць. За спокій, за пам’ять, за надію. Але я мушу йти. Це життя — не для мене, не тепер.

Я залишаю частину себе тут, у цьому світлі, в шумі хвиль.

Пробач, що не змогла залишитися.

М.”

Вона встигла вийти до того, як прокинувся Віктор. На березі її вже чекав Степан Ігнатович. Вони поплили мовчки.

Марина повернулася в місто — до роботи, доньки, лікарні, черг, втоми. Усе знову стало на свої місця. Але щось залишилося за спиною, там, на краю землі. Щоночі вона засинала з думкою про нього — про Віктора, який так і залишився біля свого маяка, з пензлем у руці та її силуетом у серці.

Вона не написала йому більше жодного листа. Не зателефонувала. Але на її столі завжди стояла картина — море, скелі, маяк. І жінка, що дивиться вдалечінь. Він малював її. А вона — ніколи не припиняла любити.

Джерело