— Пішла б, заплющивши очі, та тільки нікуди поки що, — зізнається Наталя подрузі.

— Ні, доказів його зради в мене немає, але й без зради вистачає причин для того, щоб не терпіти.

Наталі 31 рік, у неї п’ятирічна донька Марійка, чоловік, від якого вона хоче піти, є робота, і в принципі вона б впоралася. Але в жінки немає свого житла.

Усі роки шлюбу вона жила у квартирі чоловіка. І, звичайно, Андрій просто виставить її з валізами, віддасть деякі речі з числа нажитих у шлюбі. Але куди вона понесе ці речі?

Вже років зо три з чоловіком негаразди. Причіпки по дрібницях, у декреті взагалі було туго: сварилися щодня, а зараз Андрій дедалі частіше знаходить привід «затриматися» на роботі.

Півроку тому вона випадково відкрила його телефон і натрапила на листування з якоюсь Оленою. Смайлики, сердечка, натяки на зустрічі. Андрій лише відмахнувся: «Ти себе накрутила». Розмови ні до чого не призвели — він або мовчав, або йшов у глуху оборону.

Піти до батьків?

Але в них двокімнатна квартира, мамі доведеться або жити з нею та Марійкою в одній кімнаті, або перебратися до батька, а цього не хоче ні батько, ні мама. Батько й у молодості відрізнявся важким характером, а зараз і зовсім вічно всім незадоволений.

Йому онучка заважає, навіть коли приходить у гості: шумить, розкидає іграшки та «заважає відпочивати». Мати, вічно намагаючись згладити кути, тільки руками розводить: ось такий у нас тато.

А вихід же був, та й зараз є. У Наталі є старший брат, Петро, різниця між ними 14 років. Коли Петя привів знайомитися з батьками свою майбутню дружину Світлану, Наталі було всього 11 років. Але вона чудово пам’ятає, що тоді було.

— Однокімнатна бабусина була, — пояснює Наталя подрузі. — Матір нашого батька пішла з життя за рік до цього. Ну і мої мама з татом на радощах, що син одружується, взяли та й оформили цю однокімнатну на нього. А мені було сказано, що коли я виросту, мені з житлом брат допоможе, та й двокімнатна батьків залишиться ж.

— І що? Брат зі своєю Світланою туди заїхали? — дивується приятелька. — А чи не логічніше було віддати Петі цю квартиру просто в користування? Так усі й роблять, якщо дитина не єдина.

— Та якби так було, зараз не було б проблем взагалі, — засмучено хитає Наталя головою. — Я не знаю, чому тоді, 19 років тому, мама з татом так вирішили.

Наталя кілька разів намагалася поговорити з родичами. Ні, не про те, щоб Петя подарував тепер цю квартиру їй, а просто про те, щоб вона могла там пожити хоча б тимчасово. Нехай пару років, поки не встане на ноги.

Мовляв, ти ж знаєш мою ситуацію, схоже, чоловік з цією своєю Оленою не тільки листується.

— Наталко, ну ти ж знаєш Петю. Він… Свєтка його, коротше, проти. І взагалі, вони ту квартиру продавати зібралися. Дачу добудовувати. Там уже фундамент залили, дах скоро класти, — втомлено відповіла мама.

— Дачу! А мені що, з Марійкою на вулиці ночувати? Пам’ятаєш, як ти говорила, коли Петі ту квартиру оформляли? «Виростеш, Наталко, брат допоможе». І він, між іншим, гаряче кивав, обіцяв!

— Ну, Петя тоді молодий був, тільки одружився. А Світлана… сама розумієш, вона у них керує. Її слово — закон. Петя без неї кроку не ступить, — матір знизала плечима, ніби відмахуючись від незручної правди.

Петро давно вже став на ноги. Вигідна посада в будівельній фірмі, де він керував поставками, приносила стабільний дохід. Разом зі Світланою вони купили простору трикімнатну квартиру в новобудові з панорамними вікнами.

Тепер ось дачу в передмісті будували з розмахом — фундамент залили, стіни звели, справа йшла до даху. Бабусина однокімнатна, скромна, але в хорошому районі, здавалася.

Світлана, як розповідали знайомі, особисто перевіряла орендарів, вишукуючи кожну гривню.

— Петю, я про квартиру, — Наталя набрала брата і почала без передмов. — Мені з Марійкою треба десь жити. Так, у нас з Андрієм давно все до цього йшло. Віддай мені бабусину однокімнатну, хоч на якийсь час. Я ж не назавжди прошу.

Петро завагався, у слухавці почувся його важке зітхання, а потім приглушений голос Світлани на задньому плані.

— Наталю, ну… складно це, нам зараз дуже гроші потрібні. Свєта проти, та й квартиру цю ми хочемо продати. Дача, сама розумієш, справа серйозна. Там ще оздоблення, ландшафт, паркан…

— Ландшафт? — Наталя відчула, як кров прилила до щік. — А я з дитиною на руках — не серйозна справа? Ти обіцяв, Петю! Ти ж клявся, що допоможеш! Тобі батьки віддали квартиру, а мені ви тепер усі разом показуєте жирний дулю?

— Наталю, не починай! — голос Петра став жорсткішим. — Ми з тобою не домовлялися, що я тобі квартиру віддам. Це наше зі Свєтою, ми її здаємо, гроші в справу йдуть.

Наталя жбурнула телефон на диван, не дослухавши. Образа палила, як розпечене вугілля. На брата, який забув свої обіцянки, ніби їх і не було.

На батьків, які не подумали про молодшу доньку, подарували Петру квартиру. На Світлану, яка, за словами матері, тримала чоловіка в кулаці:

— Не злися на Петю. Він хороший, це Свєтка жадібна. Не хоче вона ділитися, та й дача їм важливіша. Вони там мало не басейн планують.

— Ага, басейн. Могли б тоді Петю з сім’єю в ту однокімнатну тимчасово пустити, а не дарувати. У вас же двоє дітей, а не син був єдиний! Ви з батьком навіть не подумали, що я ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, виросту, мені теж десь жити треба буде.

— Хто ж знав, що так обернеться? Ми думали, у тебе все складеться. З Андрієм, з житлом, — відповіла мама таким спокійним тоном, який дратував Наталю більше крику та лайки.

Батьки, звичайно, її не виженуть, приймуть з Марійкою, але ж і жити з ними буде нестерпно. Наталя періодично моніторила ціни на оренду житла в їхньому районі.

Однокімнатна в їхньому районі — половина її зарплати. Винаймати в іншому? Але у донечки тут садок, у неї самої робота.

Наступного дня Наталя зважилася на ще одну спробу. Приїхала до брата додому. Світлана відчинила двері, посміхнулася холодно, дорікнула, що зовиця без дзвінка, але чай попити запросила.

Петя вдавав, що він не знає мети її візиту, уткнувшись у телефон. А коли дійшло до справи, відповіла знову ж Світлана:

— Ми вже обговорювали. Квартира — це наш дохід. Ми будуємося, витрати шалені. Ти ж не хочеш, щоб ми в боргах потонули? Ми взагалі подумуємо про те, що продати її треба, щоб завершити будівництво.

Ну ось так твої батьки колись вирішили, не нам перерішувати. Що тобі робити? Не знаю. З чоловіком стосунки налагоджуй, розраховуй на свої сили, з батьками живи.

Наталя вийшла з їхньої квартири, грюкнувши дверима.

— Ну не злися, — спробувала втішити матір.

— Свєтка завжди така була, все під себе гребе. Нічого, ми з батьком не вічні, після нас усе тобі. А поки… Ну, може, не все так у твоїй родині погано?

— Ось так, — сумно каже Наталя подрузі.

— Сподіватися я можу тільки на себе. Ще на те, що раптово у нас з чоловіком все налагодиться, він перестане вештатися невідомо де, а я знову запалаю до нього почуттями.

Можу, на думку мами, почекати ще років 20 або більше й отримати батьківську квартиру. Але це навіть звучить гидко…

Правда, якщо Свєта з Петею за цей час не поспішать і не отримають ще один шикарний подарунок, а то раптом однокімнатної на будівництво дачі не вистачить або їхньому синові житло знадобиться перед весіллям.

***

Історія Наталі — це яскравий приклад того, як родинні обіцянки, матеріальні питання та егоїзм можуть переплестися, створюючи складну ситуацію для людини, яка шукає підтримки. Це нагадування про важливість прозорості та справедливості у сімейних стосунках, а також про те, що іноді доводиться покладатися лише на власні сили.

Як ви вважаєте, чи варто Наталі продовжувати шукати компроміс із родичами, чи їй краще зосередитися на повній самостійності та планувати життя без їхньої участі?