– Оленко, каву будеш? – запитав несміливо Михайло. Він щоранку робив дружині каву, і їй завжди це подобалося, але останнім часом вона ходить сама не своя.

– Що мені твоя кава? Інші чоловіки гроші і подарунки дружинам дають. Михайле, я не можу так більше, – Олена відсунула горнятко.

– І що, ти справді вирішила їхати? – тихо запитав Михайло, спираючись на дверну раму кухні.

– Так, Михайле, вирішила. Я втомилась жити ніби з тінню. Ти мовчиш, працюєш, їси, спиш – а де в цьому я? Та й гроші, нам постійно їх не вистачає,  – Олена стискала в руках паспорт і квиток. Очі її були наповнені образою, змішаною з рішучістю.

Михайло опустив очі. Він завжди був мовчазний, та в душі кохав її глибоко. Просто не вмів про це говорити. Працював з ранку до ночі – і на будівництві, і вдома, і город сам обробляв. Думав, що так показує свою любов. А вона… не відчувала.

Олена поїхала у Францію. Через знайому знайшла роботу доглядальниці. Спочатку було важко – мова чужа, люди чужі, навіть запахи у будинку літньої мадам дратували. Але вона трималась. Її гріла надія, що там, за кордоном, вона почне нове життя. Що знайде когось, хто з нею говоритиме, сміятиметься, хто захоплюватиметься нею…

Минали місяці. Всі гроші йшли на оплату житла, документи, ліки мадам і пересилання додому синові. Нового щастя не було. Француз, який мило усміхався, виявився одруженим. Інші знайомі радили триматись, бо “гроші тут, не вдома”. А вона кожного вечора думала про тишу в їхній хаті, про запах троянд, що росли під вікном, і каву, яку Михайло їй варив – без слів, але з турботою.

Один вечір був переломним. Мадам, яку вона доглядала, не стало. Роботу втратила. Нову знайти не могла, бо була без офіційного дозволу. Грошей залишилось мало. Друзі, з якими сиділа на кухні по вечорах, розчинились. У кімнатці без вікна вона сиділа на ліжку і вперше за багато років заплакала так гірко, що аж здригалося все тіло.

– Мамо, а тато питав, коли ти повернешся, – писав син у повідомленні.

І тоді щось у ній змінилось. Вона зрозуміла, що шукала не любові, а підтвердження, що вона важлива. Але хіба турбота чоловіка – не доказ любові? Хіба мовчазне “попри все” – не глибше, ніж гучні слова?

Михайло рубав дрова, коли почув, як заскрипіли ворота. Обернувся – і мало не випустив сокиру з рук. Олена стояла на подвір’ї, у старій куртці, з однією валізкою.

– Привіт, – прошепотіла. – Я… повернулася…

Михайло мовчки поставив сокиру і підійшов. Подивився їй в очі довго-довго. І тільки й сказав:

– Ти вдома. Я такий радий…

Він не питав, чому. Не дорікав. Просто повів її в хату. Поставив чайник. Увімкнув старе радіо. Вона сіла за стіл – у тій же кухні, де колись вирішила поїхати. Все було так само – інакше було в ній.

– Михайле… я тоді думала, що ти мене не цінуєш. Що я тут – просто “дружина”, а не жінка. А насправді… це я не вміла бачити твого кохання. Твого способу бути поряд.

Він налив їй кави, таку смачну вмів робити тільки він, бо робив з любовʼю.

Зараз у них знову почалися звичайні будні – корова, город, діти, обіди, робота. Але тепер, коли він мовчав, вона вже не ображалась. Бо в його мовчанні було більше тепла, ніж у будь-яких словах.

А коли він одного вечора, дивлячись на захід сонця, несподівано сказав:

– Добре, що ти повернулась…

– Я теж, – прошепотіла вона.

– Бо я більше не шукаю щастя десь. Воно тут, де спокій для душі.

Іноді ми біжимо за ілюзією, не помічаючи справжньої любові, яка тихо, без слів, живе поруч. Щастя – це не там, де яскраво. А там, де душа знаходить спокій.