Помітивши біля хвіртки незнайому дівчину з великою сумкою, Лідія Іванівна випросталась обперлась об лопату та відтарабанила:

— Житло не здаю, працівників не потребую, купувати нічого не збираюся!

— І не треба, — усміхнулася дівчина.

— Я тебе відвідати приїхала, бабусю!

«Тільки цього не вистачало… І як знайшла мене?!» — промайнуло в голові Лідії Іванівни, і вона важко опустилася на лавочку.

***

Лідія Іванівна ніколи не мріяла про онуків — сина народила, виростила і досить з неї. Вона, в принципі, не любила маленьких дітей.

Тим більше, що перший рік життя сина Віті був для неї справжнім пеклом. Хлопчик хворів, не спав, постійно плакав. Ніхто не допомагав Лідії Іванівні в той далекий час, тому відразу після Вітіного одруження вона заявила синові:

— З онуками не сидітиму!

— Ну, це ми ще подивимося… — посміхнувся Вітя, не повіривши матері. — Привеземо на вихідні й сидітимеш, як мила. Ще потім і віддавати назад онуків не захочеш.

— Прикро, що ти так погано знаєш свою матір, Вітюша…

— Лідія Іванівна підібгала тонкі губи.

— Ну, тоді ми батька попросимо! – Не відступав Вітя.

— Просіть, ваше право! Головне, щоб це мені не заважало!

— Лідія Іванівна була дуже серйозна.

Вона не обдурила: коли з’явилася Оленка, Лідія Іванівна ніколи з нею не сиділа.

***

Батько Віктора Сергій Петрович радів, коли Оленку привозили на вихідні до їхнього сільського будинку. Лідія Іванівна завжди знаходила чим зайнятися, а дідусь із задоволенням розважав онучку.

– О, моя улюблена принцеса приїхала! — усміхався дід Оленці та жартував, — бабуся в тебе мухомор, а ось дідусь добренький!

Олена не розуміла, про що говорить дід, але сміялася, піддавшись веселому настрою Сергія Петровича.

— Бідолашна Оленка… — одного разу спробував розчулити дружину Сергій Петрович. — Недобір у неї бабусь, дідусів. Ритиних батьків у живих немає, ти наче жива, тільки від онуки сахаєшся, як чорт від ладану…

— Сергію, припини… Я не знаходжу з дітьми спільної мови, на відміну від тебе. І, якщо чесно, не хочу шукати. Мрію жити у спокої! Мені вистачило свого часу Віті. Більше не хочу! До того ж в Оленки хоч всього один дідусь, зате найкращий!

Тільки ось, коли Оленці виповнилося три роки, Сергій Петрович тяжко захворів і пішов з життя. Лідія Іванівна залишилася…

— Ну і що ми тепер робитимемо? — після похорону свекра поцікавилась у Віктора дружина. — Я сподівалася, що влітку ми відправимо Оленку до дідуся, а самі поїдемо до Туреччини. Путівки заздалегідь забронювала…

— Може, мати погодиться взяти внучку? Адже вона тепер зовсім самотня. Сумно їй, мабуть, — із сумнівом сказав Віктор.

– Поговори з нею! Бабуся вона, зрештою, чи ні? Якщо відмовиться, то я з нею взагалі більше не розмовлятиму! – схопилася Рита за цю ідею.
Віктор набрав номер матері.

– Мамо, ти як? Зовсім тобі без батька, мабуть, сумно? — обережно почав Віктор.

Але Лідія Іванівна одразу зрозуміла, куди хилить син.

— Олену не візьму! Не просіть навіть. Я тепер одна, мені й так тяжко, і морально, і фізично! А ви вирішили зробити моє життя зовсім нестерпним?! Дякую, діточки! Ні!

Віктору у вухо полізли гидкі гудочки.

Рита, дізнавшись, що Лідія Іванівна навідріз відмовилася прийняти Оленку, була в сказі.

— Чому через примхи твоєї мами я мушу відмовитися від відпустки?! Я, зрештою, її заслужила! Якщо Лідія Іванівна вирішила ігнорувати свої обов’язки, значить, з Оленою залишишся ти! — Вона тицьнула пальчиком Віктора в груди. – А я візьму подружку і поїду до моря!

Вікторові нічого не залишалося, окрім як погодитись. Він дуже образився на матір.

“Ну дякую, мамо! Зробила послугу! Ніколи тобі більше не подзвоню! Живи, як тепер як вважаєш за потрібне! — зло думав Віктор”.

Лідія Іванівна і не дзвонила. Розуміла, що родичі на неї образилися, але поступатися своїми інтересами не збиралася. Вона завжди дуже цінувала самотність, і єдиною людиною, яка змогла це зрозуміти, був її нині покійний чоловік.

Навіть син не розумів Лідії Іванівни. Ну що ж: свої думки в чужу голову не вкладеш. Тож першим зателефонував матері Віктор.

— Це все через тебе… — Язик у сина заплітався, і Лідія Іванівна зрозуміла, що Вітя випив зайвого. — Ти зруйнувала мою родину… Мати називається…

— Вітю, я дуже хочу дізнатися, що трапилося, але зараз половини не розумію з того, що ти намагаєшся сказати. Поспи та подзвони мені завтра! — відрізала Лідія Іванівна та повісила слухавку.

Вона була здивована і засмучена: син раніше ніколи не дозволяв собі зайвого і не доводив себе до такого стану, що ледве ворушив язиком… Що ж могло статися?

Про це Лідія Іванівна дізналася на ранок. О десятій годині вона набрала номер сина.

— Доброго дня, Вітю! Ти прийшов до тями? Тепер кажи, що у вас сталося!

— Рита нас покинула, а так усе гаразд! — Голос сина сочився отрутою. — Ти ж не змогла посидіти з дитиною, тож Рита поїхала у відпустку сама, а я залишився з Оленою. Там моя дружина зустріла чоловіка і зрозуміла, що поспішила вийти за мене. А вже народити дитину взагалі було помилкою з її боку! Ось так, матусю! Тож тепер я освоюю роль батька-одинака!

— Та ти пригальмуй… Ти вважаєш, що я винна в тому, що твоя дружина… Як би це трохи м’якше… Жінка легкої поведінки?.. Та добре, що це з’ясувалося! А то відростив би собі роги, як в оленя. — Голос у Лідії Іванівни дзвенів від обурення.

— Ага, а Олену я куди тепер діну? Адже мені працювати треба! – Підвищив голос Віктор.

— Няню наймеш! І припиняй заливати своє уявне горе! Оленці хоча б батько потрібен, якщо вже з мамою їй так не пощастило! – відрізала Лідія Іванівна.

— Ну звичайно, а я до останнього сподівався, що ти мені допоможеш! Безглуздо… Ну та гаразд, мені, мабуть, теж з мамою не пощастило! — Віктор сердито кинув слухавку.

З того часу син не дзвонив Лідії Іванівні. Вона кілька разів набирала номера Віктора, але безрезультатно. Як живуть син з онукою, Лідія Іванівна не знала.

Іноді на неї накочували почуття провини, і навіть кілька разів вона збиралася наступити на горло своїм принципам і поїхати до рідних у гості. Але в останню мить зупинялася.

“Чому я мушу почуватися винною за те, що я не захотіла тягнути на собі виховання онуки?! Та й за Ритини викрутаси я відповідальності не несу! — заспокоювала себе Лідія Іванівна.”

Ні від самотності, ні від нудьги вона не страждала. Вела своє нехитре господарство, слухала музику, шила ковдри, в’язала, коли був настрій.

Дружбу із сусідами Лідія Іванівна теж не водила: ні до чого. Другої такої людини, як її покійний чоловік, вона навряд чи зустріне, а менше її не влаштовувало.

Сусіди косо поглядали на нелюдну Лідію. Згодом навіть пліткувати почали: мовляв, жінка розумом заслабла після втрати чоловіка, хіба ж нормальна людина житиме відлюдно.

І ось одного чудового дня, коли Лідія Іванівна копалася на городі, поряд з її хвірткою зупинилася незнайома дівчина з великою сумкою через плече.

“Ну і чого тобі треба?” — невдоволено подумала Лідія Іванівна, а вголос сказала:

– Іди собі, куди йшла! Працівників я не наймаю, житло не здаю, купувати нічого не буду!

– І не треба! — усміхнулася дівчина, вдивляючись в обличчя Лідії Іванівни. – Я в гості до тебе, бабусю!

– Олено? — придивившись, здивувалася Лідія Іванівна. – Не чекала! Як ти знайшла мене… У батька адресу випросила?

— Рада, що ти мене впізнала, бабусю… Та не випросила, сама знайшла в його паперах, коли після смерті його стіл розбирала. — Сльозинка викотилася і поповзла по Олениній щоці.

Лідія Іванівна притиснула руку до грудей.

– Коли? – прошепотіла вона.

— Три місяці тому… Тато так до кінця і не оговтався після зради матері, випивав. Ростив мене один, важко йому було… Але це я тільки зараз зрозуміла, а тоді сильно лаялися ми через його спосіб життя… Після чергового скандалу батько пішов із дому і більше не повернувся… Машина збила. — Олена опустила очі. — Ех, якби я тоді його не відпустила п’яним вулицями хитатися, все могло б бути інакше.

— Чого мені не подзвонила? Невже батько в телефоні мого номера не мав? — прошепотіла Лідія Іванівна.

— Не мав… Я колись у дитинстві питала: чому я не маю бабусі й дідуся, як у решти дітей. Тато сказав, що всі вже пішли з життя… Я і зараз навмання їхала, просто щоб їхати. Зовсім гіркі думки замучили, боялася — сама збожеволію. А мені ось пощастило… Ти жива і навіть згадала мене.

Пізніше вони пили чай на веранді, і Олена розповідала про своє життя.

Віктор більше не одружився, після зради Рити зненавидів увесь жіночий рід. Іноді в нього з’являлися якісь жінки, але швидко й зникали…

Сама ж Рита жодного разу не з’явилася у житті Олени. Батька про неї Оленка дуже швидко перестала розпитувати.

Віктор виходив із себе при згадці про Риту, а потім обов’язково напивався і плакав злими сльозами, проклинаючи колишню дружину, а з нею заодно і всіх жінок у світі.

Олена відучилася, влаштувалась працювати в магазин поряд з будинком. І все начебто непогано було, тільки ось з особистим життям ніяк не клеїлося.

Віктор методично відважував усіх кавалерів доньки. Мабуть, боявся, що Олена вийде заміж і поїде, а він залишиться зовсім один… А вийшло навпаки — одна залишилася Олена.

Лідія Іванівна слухала онучку, і непрохане почуття провини все сильніше стискало серце. Адже якби вона тоді допомогла синові, пішла назустріч, усе могло скластися зовсім інакше…

— Гаразд, Олено, того, що було, не виправиш… — тяжко зітхнула Лідія Іванівна. — Треба жити далі… Я, звичайно, мухомор і самітниця, але давай спробуємо жити разом. Одні ми на цьому світі залишилися…

Олена подивилася на бабусю, посміхнулась і кивнула головою.

***

На подив Лідії Іванівни, життя поряд з Оленкою її зовсім не обтяжувало. Внучка вміла бути ненав’язливою… З’являлася, щоб допомогти, зникала, коли Лідія хотіла самотності.

Олена знайшла роботу у магазинчику біля зупинки транспорту. Життя потекло тихо і розмірено…

Але за кілька місяців усе змінилося: онука закохалася. Спочатку вона почала затримуватися з роботи, потім пропадати на вихідні. І невдовзі представила бабусі свого обранця.

— Бабуся, познайомся, це Валера… — збентежено представила Олена кремезного, засмаглого, світловолосого хлопця.

— Я як би… — Валера зніяковів, — хочу попросити руки вашої внучки… Звучить, як у мелодрамі…

Лідія Іванівна розглядала почервонілого нареченого, але допомагати йому не збиралася.

– Ви це… Не проти? — Валера нарешті закінчив свою нехитру промову і глянув у вічі Лідії Іванівні.

– А якщо проти? Не одружишся? – Усміхнулася та.

Валера почервонів ще більше.

— Все одно одружуся! А чому ви проти? Я ніби вам нічого поганого не зробив…

— Ну, а жити де ви будете і на що? — поцікавилась Лідія Іванівна.

— Так… Працюю я… Дачні будиночки ми з бригадою будуємо. Ну а житимемо у вас поки! – відповів Валера.

– О, як? “Чудово” це ви вигадали. А мене спитати забули? — Лідія Іванівна недобре подивилася на Олену.

— Бабуся, це він зараз вигадав! Валеро, ну що ти несеш?! Бабуся не любить сторонніх у будинку! Винаймати будемо житло якесь… Он я чула, що зовсім недалеко старенька пів будинку здає… — затараторила Оленка.

Валерка остаточно знітився, і Олена відсунула його собі за спину. Лідія Іванівна дивилася на молодь і ледве стримувала усмішку.

– Тихо-тихо, не шведи! – перервала вона внучку. — Нічого вам по незнайомих людях тулитися! Я все своє життя егоїсткою була. Спробую на старості років про інших подумати… Будинок великий… Спробуємо жити разом. Тільки одразу кажу: зі мною легко не буде. Я таки мухомор старого загартування!

Олена захоплено завищала і повисла на шиї у бабусі. Валерка, посміхаючись, дивився на наречену.

“Я ж казав! — читалося у його погляді.”

***

Через місяць зіграли весілля, і молодята оселилися в будинку Лідії Іванівни. Не можна сказати, що жили вони душа в душу без сварок.

Всяке бувало… Але сварки завжди закінчувалися примиренням. А коли вже в Олени та Валери з’явився син Вітя, то Лідія Іванівна забула, що вона не любить маленьких дітей — із задоволенням няньчилась з онуком.

” Ближче до старості, напевно, всі стають добрішими! – думала вона.”

Сусіди, до речі, перестали вважати Лідію Іванівну божевільною старенькою. А дехто навіть почав заходити в гості.

Іноді Лідія Іванівна та Оленка їздять на цвинтар до Віктора. Там вони довго стоять над могилою та мовчать.

Лідія Іванівна подумки розповідає синові про те, як вони живуть, як росте маленький Вітя. Під кінець вона завжди витирає очі хустинкою і каже: “Прощавай, синку, як шкода, що ти не з нами.”

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!