Весілля було скромним. Після нього Алла зібрала речі й поїхала в село, яке бачила лише на фото. Село зустріло її тишею, незвичною темрявою вечорами і запахом землі після дощу.

Жили вони з Віктором у хаті, яку той збудував власними руками. Чоловік працював у фермерському господарстві, мав господарку. Алла почала звикати – до тиші, до корів, до в’язання на вечори. Часом плакала в подушку від самотності, але стримувалась. Віктор був добрим, хоча мало говорив.

Сусід їхній – Артем – жив через дві хати. Сам. Без батьків, без жінки. Стрункий, трохи сором’язливий, завжди з книгою в руках або з сокирою в руках – залежно від дня. Алла помітила його з першого дня. А він – її.

– Добрий день, пані Алло, – вітався завжди з усмішкою.

– Добрий і вам, – відповідала вона і опускала очі, бо щось у його погляді змушувало серце битися частіше.

З часом вони почали говорити більше – про погоду, про книжки, про місто. Алла, ніби випадково, виходила на город саме тоді, коли Артем минав їхню хату. Він приносив яблука зі свого саду, допомагав колоти дрова. Віктор нічого не підозрював – Артем був і для нього добрим сусідом.

Та між ними виникло те, що складно пояснити. Ніби тиха прірва, повна нерозказаних слів. Вони не торкалися одне одного, не дозволяли собі зайвого. Але якось, у дощовий день, коли Алла заховалась під навісом коло магазину, Артем став поруч. І нічого не сказав. Лише дивився. А вона відчула – він її чекає. Але зрадити Віктора вона не могла.

Через кілька років народився син. Алла віддала себе родині. З Артемом бачилися рідше. Кожен із них носив у серці мовчання.

Коли хлопчик пішов до школи, Віктор отримав роботу в місті. Вони продали хату і перебралися ближче до цивілізації. Алла не попрощалася з Артемом – просто зникла з його життя.

Минули роки. Син виріс, створив власну родину. А Алла… Віктор захворів. Важко, раптово. Вона доглядала його до останнього. І коли залишилася сама, вперше за довгий час подумала про село. Про ту хату, що була поруч. Про очі, які мовчки чекали.

Одного липневого ранку Алла зібрала речі, сіла в маршрутку і поїхала в село. Серце билося, ніби вона знову мала двадцять. Все було знайоме і чуже водночас. Хати пообвітшали, кількох людей уже не стало. Але сад цвів, і повітря пахло яблуками, як колись.

Вона пішла до тієї вулички. Хата Артема стояла – старенька, але охайна. В дворі – пес, квіти, лавка. Вона наблизилася і зупинилась. Його не було видно. Але в дверях з’явилася жіночка, трохи старша за Аллу.

– Добрий день. Ви до кого?

– Я… Я шукала Артема. Він тут жив.

– Артем? Жив. Але… помер торік. Серце.

Алла сіла на лавку. Перед очима закружляли весняні квіти, дитинство сина, Артемів погляд… Вона не заплакала. Лише стиснула пальці на колінах.

– Я – його двоюрідна. Переїхала після нього. Хату хотіла продати, але якось не піднялася рука. Усе, що він лишив, – тут. Кімнати, сад, книжки…

– Я… можу зайти? Лише на хвильку.

– Заходьте, звісно.

У хаті пахло сухими травами й яблуками. На полиці стояли книжки. Алла провела пальцями по корінцях – багато з них вони обговорювали колись. На столику – стара фоторамка. А в ній – їхнє спільне фото з сільського свята. Вона й не знала, що хтось його зробив.

І тоді жінка принесла коробку.

– Це вам. Він лишив. Сказав: “Якось прийде. Я знаю.”

Алла розгорнула. У коробці – лист.

«Алло, якщо ти читаєш це – значить, життя нас все ж звело. Я не мав права тебе кликати. Ти була чужою дружиною, чужою мамою, але для мене ти була – єдиною. Я кохав тебе мовчки. Ти дала мені віру, що навіть мовчазна любов окрилює. Я не мав сміливості порушити чужий спокій, але я молився, щоб ти була щасливою.

Я залишаю хату тобі. Якщо захочеш – живи тут. Посади квіти. Прочитай ті книжки, які ми не встигли обговорити, будь щаслива.

Якщо захочеш – спали цей лист. Але знай, я тебе чекав. І мені було не страшно йти, бо я кохав».

Алла залишилась у тій хаті. Поставила крісло біля вікна. Посадила жоржини й м’яту. Її життя не було легким, але тепер вона знала: її серце теж хтось беріг.

Щонеділі вона запалює свічку і читає вголос. Мовби говорить з ним. І щоночі лягає спати з думкою, що хоч не встигли бути разом – та не зрадили ні себе, ні інших.

Життя іноді і справді підкидає сюжети, але важливо у всіх ситуаціях зберегти гідність, зберегти себе.

Бо іноді найвірніше кохання – це те, яке мовчки живе в серці. І як добре, що хоч наприкінці життя, воно знаходить свій дім.

Джерело