Телефон раптом затремтів у тиші — як злякане створіння, що ожило серед спокою. Зінаїда Олексіївна здригнулася в такт йому, ніби невидимий зв’язок поєднував її з цим звуком. З зусиллям потягнувшись до краю столу, вона схопила слухавку і притиснула до вуха, ніби торкаючись чогось живого.

Голос зятя обрушився несподівано, різко й голосно:

— Ну, мамо, як ви там? Чи готові договір підписати? — здавалося, він бачить її, що схилилася над паперами, як над власним вироком. — Не переживайте, все оформимо як слід.

Зінаїда Олексіївна поволі перевела погляд по кімнатах. Ця двокімнатна квартира була для неї будинком уже п’ятнадцять років, свідком самотності після втрати чоловіка. Тепер стіни раптом віддалилися, простір наповнився луною прожитих років.

Донька з чоловіком давно вмовляли її переїхати до них — «у тепло сімейного вогнища».

– Так-так, Ігорю, – сказала вона, судомно стискаючи телефон так, що побіліли пальці. — Я просто… ще раз перечитаю. Потрібно бути впевненою.

– Ой, та киньте це! — засміявся він, і сміх пролунав фальшиво, як тріск старої платівки. — Що ви в цих юридичних словах зрозумієте? Я все перевірив, все врахував. Це буде наш спільний будинок, сімейний затишок. Розумієте?

Вона машинально кивнула, забувши, що той її не бачить.

– Мамо, ви мене чуєте?

– Так, Ігорю… Я розумію. Але це все, що я маю… Усі мої накопичення…

– Ну, ми ж не чужі люди! — голос його пом’якшав, став липкувато-лагідний. – Для сім’ї робимо! Для Олі, для вас. Житимемо разом, однією родиною. У вас своя кімната, свій санвузол… Чого ще бажати? Краще, ніж у цій хрущовці, правда ж?

Вона знову кивнула, погоджуючись мовчки, і прошепотіла:

– Добре.

– Чудово! – Зрадів Ігор.

— Тоді завтра о другій зустрічаємося. Оля заїде по вас.

Після відключення він залишив по собі лише тишу та аркуші договору, де її маленька квартирка перетворювалася на цифри, а ті, своєю чергою, на частку в їхньому спільному будинку.

«Продамо вашу квартиру, додамо наші гроші — і збудуємо великий сімейний будинок. Житимемо всі разом», — казав їй зять.

А Зінаїда Олексіївна, довірливо схиливши голову, вірила кожному його слову.

Дні у новому будинку текли легко, як перлини, нанизані на шовкову нитку. Зінаїда Олексіївна влаштувалася на другому поверсі — у світлій, затишній кімнаті з вікнами, що виходять у сад.

Щоранку вона, як берегиня квітів, виходила поливати фіалки, які тепер розцвіли на широкому підвіконні. Іноді під впливом спогадів вона готувала домашню випічку, наповнюючи будинок ароматом тепла та турботи.

Оля часто заглядала перед роботою, приносячи з собою новини та посмішки. Ігор був завжди ввічливий, хоча розмови з ним були короткими та формальними. Все було саме таким, як колись мріялося: спокійно, гармонійно, затишно.

Але одного ранку, у четвер, здається, цей спокій порушив гуркіт. Зінаїда Олексіївна прокинулася від безлічі шумів, що долинали знизу — глухі голоси, грюкання дверей, тупіт ніг, удари валіз. Вона швидко накинула халат, квапливо причесалася і спустилася вниз.

У вітальні стояла висока жінка, одягнена в діловий дорогий костюм. Її зачіска, прикрашена великими сережками, випромінювала холодну розкіш. З виглядом господині, котра повернулася у свої володіння, вона оглядала кімнату.

– Мамо, ти вже встала? — зустріла її Оля, спантеличена і трохи винна. — Це Світлана Костянтинівна, мама Ігоря.

Жінка обернулася, і її чіпкий, колючий погляд пробіг по Зінаїді Олексіївні, наче оцінювала якусь річ.

– А, нарешті! Ігор багато про вас розповідав.

Зінаїда Олексіївна завмерла у дверях. Сходами до будинку заносили сумки, коробки, речі. Серце стислося від передчуття чогось недоброго.

– Мама переїжджає до нас, – тихо промовила Оля, опускаючи очі.

Ігор з’явився поруч, як тінь, і звернувся до матері:

– Мамо, ти вже речі розібрала?

Потім він глянув на Зінаїду Олексіївну — байдужий, холодний, майже зневажливий.

– Ви вже встали? От хотів сказати — мама теж житиме з нами. Її квартиру ми здаємо – додатковий дохід зайвим не буде.

Світлана вже розпоряджалася вантажниками:

– Це нагору! У праву спальню. З шафою обережно — антикваріат!

– Але… — почала Зінаїда Олексіївна, голос здригнувся, мов струна на вітрі. – Там же моя кімната …

– Переберешся до комірчини поряд, — сказав Ігор, майже не обертаючись. — Мамі потрібен простір. Твоя мама, – кивнув він у бік Олі, – погостювала – і досить. Тепер моя черга.

Він сказав це з такою безпристрасністю, ніби йшлося про іграшку. Потім зник, залишивши Зінаїду Олексіївну одну в хаті, яка вже не була її домівкою.

– Оленька … що відбувається? – прошепотіла вона, відчуваючи, як усередині все стискається.

Дочка смикала край блузки, як залякана тваринка.

– Я сама тільки вчора дізналася… Він сказав, що давно планував…

А Світлана Костянтинівна вже господарювала на кухні, відкриваючи шафи з діловим нетерпінням, ніби готувалася розпочати нове життя.

За обідом Зінаїда Олексіївна не могла їсти. Пальці нервово м’яли серветку, наче в ній була якась підказка.

— Та що ви, мов гостя?

– Промовила Світлана, налягаючи на їжу.

– Їжте! Непогано, звичайно, але я б більше перцю додала.

Оля мовчала, не зводячи очей. Ігор теж їв, не зважаючи на матір.

— А в нас була домовленість… — нарешті вимовила Зінаїда Олексіївна.

— Що я переїду, і буду мати свою кімнату.

Ігор відпив води, витер губи серветкою, ніби готуючись до важливої ​​розмови.

— Зінаїда Олексіївна, давайте прямо. Ваша частка у цьому будинку – максимум двадцять відсотків. Решта – наші з Олею гроші. Вирішувати, хто де живе, маємо ми.

– Ігорю! – Спробувала зупинити його Оля.

– Що “Ігорю”? – Він знизав плечима.

— Навіщо дурити? Ніхто нікого не виганяє. Просто моя мама потребує більшої кімнати. Вид на сад. То що ти не проти, Олю?

Оля метала погляд між матір’ю та чоловіком, пальці вп’ялися в скатертину.

– Але ж мама продала квартиру…

– Саме! – Вклинилася Світлана. – Продала, і влаштувалася чудово! У багатьох пенсіонерів і куточка свого немає, а тут цілий будинок! Живи та радій.

Зінаїда Олексіївна повільно встала. Ноги здавались кам’яними, відмовлялися рухатися.

– Вибачте, – прошепотіла вона і більше нічого не змогла сказати.

Кімната, куди вона мала переїхати, була схожа на комору. Тісна, з маленьким вікном, яке виходить у стіну сусіднього будинку.

Зінаїда Олексіївна сіла на тверде ліжко і витріщилася на свої руки, вкриті мережею зморшок.

«Невже я так помилилась? Як могла бути такою довірливою?..»

У двері обережно постукали. Увійшла Оля — бліда, з червоними плямами на шиї.

– Мамо… Пробач, я не знала… Він раніше був іншим…

– Все гаразд, – Зінаїда Олексіївна спробувала посміхнутися. — Це ж ваш будинок.

– Наш, мамо. Спільний будинок, – сказала Оля, ніби повторюючи присягу.

Але невдовзі дні обрушилися на Зінаїду Олексіївну важким тягарем. Світлана Костянтинівна господарювала в будинку, наче королева, яка завоювала нову територію.

Все старе зазнавало жорстокого перегляду: улюблена чашка, з якої Зінаїда Олексіївна пила ранковий чай, зворушлива вазочка з павутинкою тріщин — все зникло, замінене на бездушну сучасність.

На боязкі заперечення жінка відповідала нудотною посмішкою, сповненою холодної зневаги:

— Ну що ви так чіпляєтесь до цих дрібничок? У ваші роки час думати про вічне, а не про побутовий посуд!

Якось увечері п’ятниці Ігор без стуку увійшов до її кімнати.

— Знаєте… я тут подумав, — почав він з навмисною недбалістю, — може, вам пошукати щось хороше в будинку для літніх людей? Нині там і умови пристойні, і харчування, і догляд. Навіть світла більше, ніж тут.

Зінаїда Олексіївна повільно підвела очі. У них стояла біль, яку неможливо було висловити словами. Лише за мить вона прошепотіла, як луна:

— Будинок для людей похилого віку?

— Та киньте! — скривився Ігор.

— Це сьогодні сучасно. До того ж нам стало тісно. Мамі важко, коли у будинку багато людей.

– Багато? — перепитала вона, голос її скам’янів. – Нас всього четверо.

— Саме так, — Ігор, кинувши останній погляд, розвернувся і вийшов. – Подумайте. Чекаю на відповідь до кінця тижня.

Оля знайшла матір у саду, де ніжно розцвітали фіалки. Зінаїда Олексіївна сиділа на лавці, втупившись в одну точку, ніби намагалася знайти там сенс того, що відбувається.

— Мамо… — Оля опустилася поряд, дбайливо торкнувшись її руки. – Я все чула. – І, несила стриматися, заридала, уткнувшись у плече матері:

— Я з ним говорила… Він все продумав заздалегідь. Ще до того, як ти продала квартиру. Він хотів використати твої гроші, щоб купити будинок, а потім… просто відправити тебе кудись якомога далі.

Зінаїда Олексіївна мовчки гладила дочку по голові. А всередині, глибоко, здіймалася хвиля болю — гострого, гіркого, майже звільняючого.

— Ну ось і все, — прошепотіла вона, ніби ухвалюючи рішення. – Тепер зрозуміло.

Ранок прийшов кришталевою ясністю. Зінаїда Олексіївна прокинулася з першими променями, довго лежала, дивлячись у стелю, ніби перечитуючи подумки кожну сторінку свого життя.

Потім, з тихою рішучістю, встала, одяглася і, немов перед важливим виходом, провела гребенем по волоссю. Намисто — мерехтливий слід ювілею — стало останнім акордом.

На кухні, мов загублений птах, сиділа Оля. Очі почервоніли, обличчя застигло.

– Мамо, чому ти так рано? — спитала вона, здивовано глянувши на матір.

– Я говорила з Ігорем, – Оля кивнула у бік другого поверху.

— Пізно вночі. Він навіть не приховував. Сказав, що “думав стратегічно”. Його мама давно домовилася здавати свою квартиру, а гроші йтимуть їм.

— А мене… мене він одразу бачив у коморі або взагалі в будинку для літніх людей.

– Зінаїда Олексіївна кивнула. Біль уже не був гострим.

– А ти? — тихо спитала вона. – Ти знала?

— Ні, мамо, клянуся! — Оля міцно стиснула її руку.

— Я думала, що ми будемо однією сім’єю й…

У дверях з’явився Ігор із планшетом у руках. Побачивши їх, на мить зам’явся, потім одягнув маску здивування.

– О, ранні пташки, – спробував усміхнутися він.

— Про що пліткуєте?

Оля встала. Вперше Зінаїда Олексіївна бачила її такою — прямо випрямленою, як дерево, з гордо піднесеною головою.

– Я розповіла мамі все.

Маска сповзла з обличчя Ігоря.

– Про що ти?

– Про твій план. Про те, що ти використав її гроші заради будинку, який був призначений лише для вас двох.

Ігор повільно опустив планшет, провів рукою по лобі.

– Це називається турботою. Гроші все одно лежали б мертвим вантажем. Вона стара, навіщо їй квартира?

– А тепер їй – будинок для людей похилого віку? — Оля зробила крок до нього.

— Невже це і є турбота?

— Я думав про добро! – спалахнув він.

— Моя мати заслужила спокій. А твоя просто жила за рахунок нас.

— От як? — голос Олі став холодним, мов сталь.

– Я подаю на розлучення. Сьогодні ж.

— Олю, ти що…

— Ігор відчув, як земля йде з-під ніг.

– Не перебивай. Розлучення. Продаж будинку. Гроші розділимо. Мама отримає своє.

– Смішно, – процідив він.

– Після всього, що я зробив для тебе.

– Що ти зробив? — Оля засміялася, але цей сміх був безрадісним. — обдурив. Використав. Образив мою матір.

— Та це заради спільного блага!

– Закричав він.

— Вона ж стара, їй все одно скоро…

У цей момент Зінаїда Олексіївна несподівано засміялася – дзвінко, майже істерично. Обидва обернулися.

— Ти маєш рацію, Ігорю, — промовила вона, підводячись.

– Я стара. Але навіть мої зів’ялі очі бачать сьогодення. Зрозуміла, що не можна кидати перли душі під ноги такими, як ти. Є цінності дорожчі за дах над головою. Наприклад – гідність. Ти й твоя матінка так і не навчилися цього простого правила.

Пів року промайнули, як осінній вітер, очистивши душу від старого пилу.

– Мамо, уявляєш! — Оля вбігла до кімнати, розтираючи волосся рушником.

– Мені запропонували підвищення!

— Ну, треба ж! — Зінаїда Олексіївна відклала книжку та обійняла дочку.

— Впораєшся?

– Звичайно! — Оля похитала головою, наче відкидаючи спогади.

— Знаєш, тепер усе ясно. Наче пелена впала. Тільки зараз я справді прокинулася.

Зінаїда Олексіївна кивнула. Вона чудово розуміла це почуття. Сама повернулася до музею, хай і не на повний день, але знову відчувала смак життя.

Про розлучення Оля не шкодувала жодної хвилини. Ігор кидався — то погрожував, то принижувався, то просив. Але мости спалили.

Будинок, свідок колишнього кохання, був проданий. Гроші поділені. Світлана Костянтинівна влаштувала таку істерику, що сусіди викликали поліцію.

Але буря пройшла і залишилася лише пустеля. Розділ закритий.

Тихо, майже пошепки, Зінаїда Олексіївна сказала:

– Дякую тобі. За те, що обрала мене.

Оля посміхнулася і міцно стиснула її руку:

– Як інакше, мамо? Ти моя найближча людина. А своїх треба боронити. Завжди.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!