Поручні біля входу були слизькими, але вона піднялась сходами. Купила пігулки та спрей. Коли виходила, почула, як фармацевт щось крикнула їй услід. Поліна обернулася — і наступної миті послизнулася, звалилася на лід і знепритомніла

Поліна сильно вдарилася головою і знепритомніла. Швидка приїхала швидко, і вже дорогою до лікарні вона прийшла до тями й перше, що сказала:

— Де Баррі?!

Ранок у Поліни одразу не задався та і загалом день. Спочатку затримка на роботі, потім крижаний дощ, який зустрів її на виході, ніби насміхаючись. Вона не здивувалася – все йшло не за планом.

Вдома на неї чекав Баррі – улюблений шарпей, подарунок батька, зроблений несподівано і незадовго до його раптової смерті. У дитинстві Поліна мріяла про собаку, але батьки були непохитними.

А коли мрія давно відступила перед дорослими турботами та цілями, батько раптово привів додому цуценя.

Той вечір запам’ятався назавжди: збентежений тато з коробкою, з якої виглядало складчасте щеня; мама, як завжди, знизує плечима; та розгублена Поліна.

— Доню, я знаю, ти все дитинство просила собаку, а ми не дозволяли. Отож… хай навіть пізно, але мрії треба втілювати, — сказав тоді батько з усмішкою.

Після того як він пішов з життя багато що змінилося. Мама стала часто їздити — то до санаторію, то до подруги. Змінила зачіску, стиль, наче намагалася заново знайти себе.

Поліна ж залишилася одна – з Баррі у просторій квартирі. Але самотність її не лякала. Її ніколи не тягнуло до галасливих компаній, і навіть у дитинстві вона була спостережливою, тихою, споглядальною.

З друзів — хіба що Вітька Карасьов. Він був єдиним, з ким вона почувала себе спокійно.

Він проводжав її додому, не нав’язувався. Навіть сусіди знали її мало — крім хіба що Марії Петрівни, подруги матері, та Василя Федоровича, друга батька.

Поліна якось запитала мати, чому та завжди поступалася батькові. Та тоді відповіла просто і зі сльозами:

— Я його дуже любила… І дуже боялася втратити.

Згодом мати влаштувала особисте життя, поїхала жити до нового супутника, а доньці залишила квартиру та добрі побажання.

Так Поліна і залишилася з Баррі. І не сказати, що їй було тужливо. Пес наповнював її дні. Кар’єра йшла своєю чергою, а ось особисте життя…

Там все було складніше: ті, хто їй подобалися, були байдужі, а ті, хто виявляли інтерес — її не цікавили зовсім.

Той день був холодний. Вулиці заледеніли. Поліна поспішала, але доводилося йти повільно — тротуари перетворилися на ковзанку.

Вона мріяла лише про те, щоб дійти до дому, перевзутися та піти на прогулянку з Баррі. Але відчувала озноб і подумала: «Невже знову застудилася?»

На другому поверсі під’їзду до неї долинув радісний гавкіт. Баррі вже чув кроки.

— Іду, йду, мій хороший, — посміхнулася Поліна, підходячи до дверей.

Із сусідньої квартири визирнула Марія Петрівна:

— Ох, Полінка, знову допізна? А Баррі нудьгував!

— Та ось роботою завалили… А тут ще цей крижаний дощ, — поскаржилася вона й пішла до себе.

— Тільки обережніше там, на вулиці страшно слизько! – Наказувала їй сусідка.

– Зараз, Баррі, почекай, тільки перевзуюся, – заспокоювала господиня пса.

Надвечір вулиці покрилися суцільною кіркою льоду. Все — від дерев до металевих поручнів — блищало, мов скло.

Поліна та Баррі обережно вийшли. Дівчина відчула, що горло болить.

«Гаразд, коли вже вийшли — заскочу в аптеку, куплю щось», — вирішила вона.

Аптека була на розі сусіднього будинку. Підвівши Баррі до огорожі під’їзду, Поліна акуратно прив’язала його.

– Сиди тут, Баррі. Я ненадовго.

Поручні біля входу були слизькими, але вона піднялась сходами. Купила пігулки та спрей. Коли виходила, почула, як фармацевт щось крикнула їй услід. Поліна обернулася — і наступної миті послизнулася, звалилася на лід і знепритомніла.

На щастя, повз чоловік проходив. Він не торкався постраждалої, а збігав в аптеку за допомогою. Продавець викликала швидку. Поки чекали, спробували привести дівчину до тями.

Медики приїхали швидко. Поліна прийшла до тями вже в машині та прошепотіла:

— Баррі… Де він?

– Хто це такий? – Здивувалася лікар. — Дівчино, у вас, мабуть, струс чи черепно-мозкова, ще й перелом ноги. Не сіпайтеся, вам потрібно лежати спокійно.

– Поверніть мене до аптеки, терміново! – Запитала вона.

– Ви у своєму розумі?! — розлютилася лікар. — Ми вам життя рятуємо, а ви якісь дурниці про собаку несете!

— Тоді хоч би дайте мій телефон. Він у кишені куртки, — попросила Поліна, вказуючи на свій одяг.

— Тримайте, — невдоволено сказала лікар.

Поліна судомно перегортала контакти: Катя Манікюр, Світлана Перукар, Газовики… Не те.

Нарешті – Марія Петрівна.

— Маріє Петрівно, я… я впала. Мене везуть до лікарні… А Баррі — він прив’язаний біля аптеки… Так, на розі. Не могли б ви… Він же, крім вас, нікого не знає… Спасибі.

Сусідка сумнівалася: як дістатися по ожеледиці? Але Поліна нікому більше не могла зателефонувати.

Мама – у від’їзді. Влад з роботи відмовив: у нього романтична вечеря. Вона набирала і схлипувала. Руки тремтіли, нога пульсувала болем. Якоїсь миті погляд упав на номер Вітьки Карасьова.

— Вітю… привіт… Я тут… упала. Баррі залишився біля аптеки. Ти б не міг?

Він зам’явся, але пообіцяв поїхати. Поліна знесилено видихнула. Подивилася на лікаря:

— Вибачте. Просто… він один там. А я тут…

Тут задзвонив телефон.

– Поля, – це був Вітька, – а він мене ж не знає. Чи підпустить?

– Зараз! Я тобі дам номер Марії Петрівни, він її знає, до неї підійде.

— Все, годі балакати! Приїхали. Настав час вивантажуватися, — посміхнулася лікарка.

Лікарня, рентген, гіпс… Телефон повернули лише у палаті.

Три пропущені — два від Марії Петрівни, один від Віті. Поліна одразу передзвонила.

– Поля, ну дякувати богу! Як ти? Все гаразд? – хвилювалася сусідка.

– Зачекайте, як Баррі? – Перебила Поліна.

У слухавці пролунав дружний сміх. І тут увімкнулося відео.

На екрані — Марія Петрівна, Вітька, Василь Федорович і… та сама лікар.

— Ось, Поліно, знайомся — бригада порятунку. Поки ми з Васею йшли до аптеки, Вітя вже під’їхав, а потім і Олена Павлівна, лікарка наша, підійшла.

Сміх. Чай на столі. Камера перевелася – на дивані під пледом спав Баррі.

— Оленка оглянула його, все гаразд. Він в порядку.

Поліна засміялася і заплакала. Від полегшення. Тому, що поряд є небайдужі. Не має значення, скільки їх — один, два чи п’ять.

Головне, що вони є.

І це… справжнє щастя.

Ставте вподобайки та залишайте ваші коментарі!