Марта і Олег жили і вважали, що у них все добре, принаймні, так як у всіх. Одружились вони рано, з великого кохання. Обоє працювали, будували дім, ростили двох дітей. І все в них, здавалося, було добре. Але, як це часто буває, з роками все змінилося, щось зникло, щось таке, без чого згасли вогники в очах. Відбувалося все поступово. Спершу – слова, потім – погляди, потім – увага.

Олег усе менше помічав дружину. Вважав, що вона просто є. Як ранкова кава, як випрана сорочка, як приготований обід. Вона ж не скаржиться, не плаче, не кричить – значить, усе добре.

– У тебе все нормально? – іноді запитував, не відриваючись від телевізора.

– Та так… – відповідала вона і йшла поратись далі у своїх справах.

Його цікавили інші речі: робота, друзі, іноді футбол і пиво у гаражі. А Марта… вона просто була. Завжди. Вчасно. Поряд. Без зайвих слів і претензій.

Минали роки. Діти виросли, старша донька поїхала вчитися, син ще в школі. Олег вважав, що його сім’я – зразкова. Бо ж нічого не ламається, ніхто не зраджує, не скандалить. Тільки от Марта якось стала тихішою. Погляд її згас. Вона вже не співала, коли готувала борщ. Не сміялась над жартами. Не питала, коли він прийде з роботи.

Він це бачив, але не звертав уваги.

– Це вік, – думав. – Всі жінки з часом стають такі. Я ж добрий, не п’ю, гроші додому приношу. Чого їй ще треба?

Одного вечора, коли він прийшов додому, у кухні було порожньо. Їжі не було. Марти не було теж.

На столі лежала записка:

«Я більше не можу так жити, не можу бути просто зручним фоном. Я жива людина. І я втомилася бути непомітною. Не шукай мене, просто подумай. Ти не помічав мене, коли я була поруч, можливо хоч тепер помітиш…»

Олег застиг. Потім розлютився. Подзвонив – вона не взяла слухавку. Поїхав до подруги Марти – там її не було. До свекрухи – нічого не знає.

Олег не знаходив собі місця. А син, який виявляється бачив більше, ніж показував, сказав:

– Тату, я розумію маму. Вона хотіла, щоб ти її хоч інколи помічав…

Минув тиждень. Дім став холодним. Без її голосу, без її аромату кави, без її спокійної присутності. Олег сам готував вечерю, мив посуд, думав, як розчесати доньчиного собаку. І щовечора – тиша. Колюча, як голки. Тиша, що нагадувала: ти втрачаєш. Не щось. Її.

Він почав згадувати.

Як вона підтримувала його, коли його звільнили з роботи. Як носила передачі, коли він лежав у лікарні. Як цілу ніч не спала, коли у нього температура була під сорок. Як сміялась, коли він приходив із млинцями на підносі. Як любила, без умов і претензій.

А він? Він звик. І не цінував. Тому і втратив.

Марта вийшла на звʼязок сама, через кілька тижнів. Запитала як діти. Олег був настільки радий її чути, що навіть і не думав картати, що вона втекла. Коли Марта сказала, що вона зараз знімає квартиру, Олег уточнив адресу і відразу поїхав до неї. Він не був впевнений, що це щось змінить, але якби не спробував, то не пробачив би собі.

– Привіт, – сказав він тихо. – Можна на хвилинку?

– Заходь.

Він сів, дивився на неї мовчки. Потім сказав:

– Я все зрозумів. Але пізно. Я думав, що ти – назавжди. Що ти не підеш. Я звик, що ти поруч. Як повітря. А повітря, виявляється, теж може зникнути. І тоді починаєш задихатись.

Марта не плакала. Просто слухала.

– Я не прийшов благати, щоб ти повернулася. Я прийшов сказати: прости. Якщо можеш. І дякую. За все, що ти для мене робила. За те, чого я тоді не бачив.

Вона мовчала. Потім сказала:

– Я не знаю, що буде далі. Але зараз я живу для себе. Вперше. І мені добре.

Він кивнув. І вперше за довгий час вийшов на вулицю не з образою, а з покаянням.

Минув ще місяць. Вони почали бачитися – рідко, обережно. Пили каву в парку, говорили про дітей. Він не поспішав. Просто був поруч. Справжньо. Не за звичкою, не для зручності. А тому що хотів. Бо нарешті усвідомив: вона – не фон. Вона – справжнє світло.

Марта бачила зміни в чоловікові, їх просто неможливо було не помітити. Одного разу вона запитала:

– Чому ти вирішив змінитися?

– Бо я зрозумів, що найважливіше в моєму житті – це ти, що любов – це не тільки квіти. Це бачити людину. Щодня. Цінувати. Щодня. І не тоді, коли ти вже пішла. А коли ще поруч.

Можливо, вони будуть разом. А можливо – ні. Але тепер він точно знає: не можна нехтувати найріднішими людьми. Бо одного разу можна залишитися самому у пустій кімнаті.

Цінуйте своїх близьких. Не мовчіть. Не звикайте. Любов – це не те, що просто є. Це те, що треба берегти щодня.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

Джерело