Ганна пішла від чоловіка за два дні після весілля, взяла з собою найголовнішу цінність — собачку Монічку, загорнула її в рожеву ковдрочку і, зупинившись у дверях, прикрикнула так, що навіть кіт стрибнув зі звичного місця в підвал:

— Речі мої, на завтра приготуй і достав!

— Куди? До матері твоєї? — боязко озвався Ігор.

— До неї самої!

Чоловік з рудим кучерявим волоссям визирнув з-за шафи:

— Надовго до неї?

— Назавжди! — голосно відкарбувала Ганна.

— Якби знала, що ти таким виявишся — заміж би за тебе не пішла!

Жінка вигукнула лайливе слівце і, підхопивши собачку, пішла, голосно грюкнувши дверима.

Мати Ігоря, яка жила через стіну, занепокоїлася, припала до вікна, провела очима невістку і майже одразу побігла в другу половину будинку:

— Що сталося, Ігоре, чому твоя жінка знову кричить? Що їй знову не до вподоби?

— Не буде більше кричати, — сумно зітхнув син.

— Пішла вона. Зовсім пішла.

— А чого бракувало їй?

Дім, який Ігор побудував спеціально для власного одруження, був замалий і розташовувався досить далеко від села — майже за кілометр від крайніх будинків.

Але так розпорядилася сільрада, видаючи ділянку. Дорога до дому була неходженою, Ігорю довелося взяти в руки лопату і насипати біля дому щось на кшталт насипу.

Ночами Ігор разом з матір’ю не спав — брали тачку і йшли «красти» щебінь та каміння. З однієї вулички нагребуть каміння, з іншої трохи поцуплять — ось і набиралася потихеньку повна тачка.

Дім Ігор поділив навпіл, розгородивши глухою стіною, в одній половині поселив матір, у другій розташувався сам.

А все починалося так: зустрічатися Ігор з Ганною почали ще навчаючись в останньому класі школи. Проблема була в тому, що Ганна Кравченко була з «багатих», і її хвилювало одне-єдине питання:

— Я поговорила щодо нас з тобою з мамою і з татом.

— Навіщо? — здригнувся від несподіванки Ігор.

— Заміж за тебе хочу. На батьків довелося натиснути, але вони згодні на наш шлюб, тільки у них є одна умова – бажають, щоб ти з нами жив.

Цій вимозі була вагома причина: мати в Ігоря любила випивати, що з моральним виглядом родини Кравченків було несумісним. У Кравченків — одна-єдина дочка Ганнуся, тому ті вирішили, що сина в родину отримають — в особі зятя.

Мати Ігоря, короткострижена сива жінка, худенька, але міцна, сама втрутилася і дала синові пораду:

— Одружуйся, синочку, де ще таку хорошу партію знайдеш? Вона із заможної родини, обличчя в неї благородне. З такою одружишся і будеш щастя золотою ложкою черпати.

— А як же ти? — розгубився чоловік.

— А я не пропаду. Мене он, заміж кличуть. Що так дивишся? Давно чекаю моменту, щоб випхати тебе в доросле життя. Біля мене багато чоловіків крутиться, пропозиціями непристойними обсипають. А от зʼявиться у вас дочка — я їй сережки золоті подарую.

— А в тебе вони хіба є? — заслухався, розкривши рота, син.

Жінка побігла до комода і дістала з далекого ящичка сережки — маленькі, з червоненькими камінчиками посередині. Раритет.

— Що дивишся? Не крадені вони. Я коли Марію Тихонову-покійницю мила і наряджала, отримала їх у подарунок. Господар сам сказав, що можу взяти у неї все, що захочу. Ще хотіла обручку з Марійки зняти, не змогла — у неї пальці сильно набрякли.

Ігор здригнувся, перехрестився і поп’ятився до дверей:

— Знову ти за своє. Я тебе з дому не жену, живи. Але з такими умовами я одружуватися не хочу. Не по-людськи це — відвертатися від рідні.

Ігор подивився на коротку стрижку матері і знову зітхнув — мати раніше відрощувала своє густе волосся і зрізала його під корінь, після чого продавала в місті на перуки. Таким нехитрим чином вона купувала їм їжу. Так і звикла ходити з їжачком на голові.

Та багато чого непотрібного мати робила заради нього: збирала пляшки, продавала на ринку всяку дрібницю. Тим не менш, вона тягнула його. Він раніше, хлопчиськом, нікому крім неї не потрібен був. А як виріс у красивого дорослого чоловіка, так одразу і знадобився Кравченкам.

Ігорю хотілося погодитися на умову коханої жінки і піти жити в дім Кравченків. Але він не зміг переступити через власну матір.

— Пропаде вона без мене! Дружин може бути скільки завгодно багато, а мати в житті — одна.

Так він і повідомив Ганні, поставивши її перед фактом:

— Розлучаємося.

Але хіба Ганна могла змиритися з відмовою?

Батько Ганни, Данило Дмитрович Кравченко особисто приїхав до майбутнього зятя і ліниво видав вказівку:

— Чого це Біленький, багатими нареченими розкидаєшся? Чому дочці моїй відмовив? Ганнуся у нас балувана, звикла отримувати все, до чого душа лежить. Хочеться їй заміжньою жінкою побути.

Так що їдь у місто і купуй собі пристойний піджак. А ми за цей час організуємо весілля. Ну поступися Ганні, поживеш з нею місяць-другий, поки не набриднеш, а потім швиденько розійдетеся.

Після пишного весілля, молоді прожили, не сварилися, цілу годину.

— А що це ти, Ігорю, курячі кістки обгризаєш до самого мозку? — почала «притиратися» до чоловіка Ганнуся. — Навіть моя собака так не робить.

Коли тітка Алла прибирала після весілля з нашого столу, вона так потішалася над твоїми тарілками. І всім у селі розтрезвонила вже, що ти вилизав одну тарілку дочиста, а в другу кісточок обгризених до самого кісткового мозку накидав.

Ігор лише плечима знизав:

— Я й не знав, що мої недоїдки хтось роздивлятиметься.

— Не роби більше так!

Молода дружина, звичайно, кинулася чоловіка дресирувати. Все їй в домі не подобалося: то мостини їй в підлозі скриплять, то від кольору шпалер рябить в очах, то пічна труба на даху — крива, дратує її.

Все не те і не так! А коли Ганна визирнула з вікна спальні і побачила поруч розташоване старе кладовище з похиленими дерев’яними хрестами, то й зовсім здригнулася.

— Іго-о-о-орю!? А ну ходи сюди!

***

Кравченки пили чай у літній кухні. Поліна Вікторівна, господиня дому, взяла в руки довгий багет, розрізала його вздовж на дві половинки і полила їх зверху густими вершками. Після чого вилила поверх малиновий джем.

— Тримай, — сунула вона величезний «бутерброд», що вийшов, у руки чоловіка. — Наша ж, учудила що. Заміж вискочила за Ігоря Біленького. Збожеволіла зовсім — у нього за душею нічого немає!

Данило Дмитрович відкрив рот і, як пітон, втягнув у себе бутерброд. Довго жував, перш ніж половинка багета зникла в ньому.

— Чайку, — манірно змахнув він пальцями, немов диригент. — Всухом’ятку не пролізе.

— Біжу, біжу, — поворушила перламутровими губками жінка. Вона взяла дзвіночок, що стояв на столі, і подзвонила ним. З кухні вибігла помічниця Аня, худа, тонка як палиця, з переляканим обличчям.

— Чаю господареві налий, — скомандувала Поліна.

Аня затупотіла дрібними метушливими кроками навколо столу:

— Зараз, пані.

Грюкнула кришечка на білосніжному фарфоровому чайнику, запахло жасмином і ароматна рідина полилася з носика в розписну чашку — бульк-бульк.

— Цукру скільки?

— Господи, за двадцять років не запам’ятала? Три! До чого дурна жінка, прямо слів немає! А тепер глянь у вікно, подивись — чи не Ганнуся наша біжить?

— Вона! — вигукнула Анюта. — В руках у неї кішка.

— Це не кішка, це Монічка! — із запалом вигукнула Поліна. — А ну неси швидко ще один чайний набір. І крапель заспокійливих ще!

Ганна зі швидкістю паровоза мчала до батьківського дому, а опинившись на порозі, уткнулася прямо в бюст матері, яка розкинула перед нею руки.

— Матусю, я від чоловіка пішла. Тепер вже назавжди! Все правильно ти говорила, він не вартий мене, і жити нам у злиднях.

— Як добре, — зраділа мати. — Ти цілих два дні з ним прожила, поки до тебе не дійшло — ну не пара він тобі, Ганнусю. Він — грубий сільський мужлан, яких греблю гати. А нам потрібен міський, з манерами, такий як Олексій Попов.

— Стривайте ви з женихами, мамусю! — примхливо крикнула Ганна. — Мені треба виплакати з себе колишні почуття. Але тут я не зможу — тут все мені нагадує про Ігоря.

— Їдь, у місті поживи, — одразу ж запропонувала мати. — А хочеш, ми тобі там квартиру купимо. Все одно знадобиться в придане.

— Купи, — зажадала Ганна.

— Ох, — важко зітхнув Данило Дмитрович, доїдаючи другий бутерброд і запиваючи його вершками прямо з банки. — Це ж, знову доведеться в банк їхати, грошенята з рахунку знімати? Чому одразу не могли сказати, коли гроші для весілля їздили знімати?..

Квартиру Ганна обрала ближче до центру, з двома великими кімнатами, кухнею-вітальнею та двома балконами. Заставила перефарбувати в ній стіни в білий колір, замовила нові меблі і…

Начебто все добре, як кажуть — живи та радій, але занудьгувала дівчина. За чоловіком.

Ігор сів на подружнє ліжко і подивився на стіну на весільний портрет. Молода кохана дружина Ганнуся кинула його після пари днів шлюбу. Кажуть, поїхала місто підкорювати.

А він то, уявив собі, що Ганна й справді закохалася в нього. Він щодня заглядав у поштову скриньку, чекаючи повістки про розлучення.

— Треба листоноші повідомити, щоб приносила листи в цей дім, — схаменувся він.

Мати кинула пити і сиділа зажурена на лавці біля дому кілька днів, вишукуючи невістку.

— Мамо, ти чого сидиш? Стемніло вже, — виглянув за ворота Ігор. — Якщо ти Ганнусю чекаєш, то дарма. Не повернеться вона.

Мати зітхнула, не зводячи з дороги очей.

— Хороша була в тебе дружина, сину. На мене жодного разу не прикрикнула, зайшла в мою половину — тільки пальчиком затулила ніс і веліла все перемити, перекип’ятити, навіть обіцяла свою покоївку відправити на допомогу.

Ну чисто головний лікар з нашої сільської лікарні, така ж командирка! Одразу видно, з такою жінкою в житті не пропадеш.

Ігор похмуро подивився на матір.

— Забудь. Я їй не пара. Дівчинці хотілося пограти в сім’ю, тільки й усього.

Ігор пішов у дім, від злості перевернув тачку, яка трапилася на шляху. Тут до дому під’їхав автомобіль і застряг, осівши колесами в саморобний насип. Водій вийшов з-за керма, вискочила на дорогу і Ганнуся, зі своєю собачкою в руках.

— Ігорю, допоможи підштовхнути автомобіль, — скомандувала вона.

Ігор вийшов назад за ворота, хотів спалахнути, мовляв, він їй не лакей, щоб бігти за першим клацанням її пальців, але оцінивши ситуацію, вирішив допомогти. Машину ледь витягли і відштовхали до дороги.

Ганнуся гладила свою собачку Монічку, заспокоюючи її і задоволено поглядала на свекруху:

— Ігор у нас такий сильний.

— Що? Розлучатися прикотила? — запитала в лоб свекруха.

— Та ні, хто вам таке сказав? Ну перегнула я трохи, з ким не буває.

— Ти мені ці казки кинь, — блиснула очима свекруха. — Не любиш мого сина, то відчепись, а знущатися над ним не дам!

Ганна тупнула ногою, її собачка гавкнула на свекруху.

— А ви не вказуйте, як нам жити! Без вас розберемося, мамо!

Жінка затремтіла від її слів, руки її затряслися:

— Як ти мене назвала, мамо?..

— Ну. А як мені ще вас називати? Я приїхала за Ігорем. Нудно мені в місті без нього. У кіно і в театри ні з ким сходити.

— Я в театрі ніколи не була, — не розгубилася і тепло посміхнулася свекруха.

Таксист, який привіз у село Ганну, поїхав, Ігор не поспішав повертатися до дому. Він побачив, що молода дружина про щось розмовляє і сміється з його матір’ю і засоромився.

Він до останнього відтягував момент, коли доведеться підійти до дружини. Що вона вирішила, йти, чи повернулася за ним?

— Ігорю, чого став? — махнула рукою йому дружина.

— Їсти хочу, чаю хочу, Монічку треба погодувати! Чайник постав!

«Я що тобі, лакей, бігати виконувати твої накази?» — готовий був обуритися Ігор. Але ноги його самі до дому понесли. Як же він скучив за дружиною!

***

Ця історія наче справжня казка про кохання, вірність та непередбачувані повороти долі. Вона показує, що іноді навіть найнезвичайніші умови та найскладніші характери можуть знайти спільну мову, коли є справжні почуття.

Що ви думаєте про таку швидку зміну настрою Ганни та її рішення повернутися? Чи справді це було кохання, чи щось інше?