— Ми тільки на тиждень, не хвилюйся, — сказала зовиця, приїхавши у мою однокімнатну квартиру з чоловіком і двома дітьми.

Карина пам’ятала кожен день свого дитинства як безкінечну боротьбу за особистий простір. У двокімнатній квартирі на третьому поверсі хрущовки мешкали п’ятеро: мама Світлана, тато Микола, бабуся Ганна Петрівна, молодший брат Максим і вона сама.

Спальня батьків одночасно слугувала вітальнею. А друга кімната була поділена шафою навпіл — одна половина для бабусі, інша — для дітей.

— Карина, посунься, мені зошити розкласти ніде! — бурчав Максим, штовхаючи сестру ліктем.

— А мені куди дітися? Тут на двох один стіл, — відповідала вона, притискаючи до себе підручники.

Щоранку починалася черга до ванної кімнати. Бабуся займала її на півгодини, потім батьки поспішали на роботу, а діти запізнювалися до школи. Вечорами за кухонним столом збиралася вся родина, і Карина ледь знаходила місце для домашніх завдань серед каструль і тарілок.

— Знову твої книжки розкидані всюди! — обурювалася мама. — Прибери негайно, будемо вечеряти.

— Куди мені їх прибирати? У мене немає свого місця! — обурювалася Карина.

Саме тоді, в чотирнадцять років, стоячи посеред тісної кімнати й дивлячись на сплячу бабусю, Карина дала собі обітницю. Вона обов’язково купить власну квартиру. Повністю свою. Щоб ніхто більше ніколи не казав їй, куди поставити чашку чи як розкласти речі.

Двадцять років потому Карина стояла посеред своєї однокімнатної квартири. Тридцять квадратних метрів були її власністю. Кожен сантиметр сплачений її працею й наполегливістю. Вона працювала перекладачкою у великій компанії, брала додаткові замовлення вечорами й у вихідні. Економила на всьому, аби зібрати необхідну суму. І ось мрія здійснилася.

Знайомство з Андрієм сталося випадково. У книжковому магазині вони одночасно потягнулися за одним і тим самим томом класичної літератури.
Він усміхнувся, поступаючись книгою:

— Вибачте.

— Ні, беріть, — відповіла Карина.

Так зав’язалася розмова, потім зустрічі, а через рік Андрій зробив їй пропозицію. У нього була велика дружна сім’я: батьки, два брати, сестра Олена з чоловіком. Усі жили в одному районі, тому часто зустрічалися. Спочатку це милувало Карину. Вона завжди хотіла мати таку міцну сім’ю.

Перші візити родичів після весілля почалися невинно. Свекруха Галина Іванівна заходила нібито провідати молодят, але щоразу знаходила, до чого причепитися.

— Карина, дорога, а чому в тебе в холодильнику так порожньо? — дивувалась свекруха, відкривши дверцята без дозволу. — Андрій же працює, його ж годувати треба, чоловікові калорійна їжа потрібна.

— Галино Іванівно, я щодня готую, просто купую продукти за потреби, — спокійно пояснювала Карина, намагаючись зберігати спокій.

— Ну звісно, як же, — тягнула свекруха. — А в нас у холодильнику завжди запас є. Мало що трапиться.

А сестра Андрія, Олена, могла заявитися у суботу зранку і зморщити носа, побачивши Карину в домашньому одязі.

— Ой, а ти ще в піжамі? — дивувалась вона. — Я вже зранку три справи встигла зробити. Хоча в мене, правда, двоє дітей, часу на сон не вистачає.

— Олено, сьогодні ж вихідний, — відповідала Карина. — Ми з Андрієм планували трохи відпочити.

— Так-так, звісно, — кивала Олена. — Просто я звикла вставати рано. Мабуть, материнство дисциплінує.

Такі дрібні підколювання сипалися постійно. То свекруха натякала на відсутність дітей, то Олена критикувала порядок у квартирі, то хтось із родичів дивувався, навіщо Карині така маленька квартира, якщо вона добре заробляє.

Жінка намагалася не реагувати, розуміючи, що відкрита сварка похитне її стосунки з Андрієм. Вона усміхалася, погоджувалась або просто мовчала, списуючи все на особливості характеру його рідних.

Але останні місяці Олена почала з’являтися надто часто. Іноді навіть без попередження.

— Карино, я тут поруч була, вирішила заскочити, — казала вона, заходячи в квартиру з дітьми. — Ти ж не проти?

Звісно, Карина не могла сказати, що проти. Діти носилися квартирою, а Олена вмощувалась на дивані і починала свої образи:

— Ти не уявляєш, що у нас коїться в тій орендованій квартирі, — зітхала вона. — То труби у ванній протекли, всю підлогу затопило. То сусіди зверху всю ніч гупають, діти заснути не можуть. А власниця постійно має претензії — то меблі псуємо, то води забагато використовуємо.

— Так, мабуть, важко орендувати житло з дітьми, — погоджувалась Карина.

— Дуже важко, — одразу підхоплювала Олена. — Особливо коли діти маленькі — їм же стабільність потрібна. А тут постійні проблеми. Вчора взагалі господарка сказала, що хоче продавати квартиру.

При цьому Олена багатозначно оглядала Каринину квартиру, ніби оцінювала її потенціал. Карина почала здогадуватись, до чого все йде, але намагалася не показувати цього.

Скарги Олени на житло ставали дедалі нав’язливішими. Кожен її візит супроводжувався новими історіями про поламані труби, галасливих сусідів і вибрики господарки. Карина вже могла передбачити, коли Олена знову зітхне й гляне на її затишну квартиру сумним поглядом.

— Уявляєш, вчора господарка заявила, що ми надто багато електроенергії використовуємо,

— розповідала Олена під час чергового візиту. — Каже, рахунки зросли — й це все через нас. А що ми робимо? Пральну машинку вмикаємо, світло ввечері горить. Звичайні речі. До того ж, яка їй різніця. Ми ж самі комуналку платимо?

— Може, варто пошукати інше житло? — обережно пропонувала Карина.

— Та ми шукаємо постійно, — машинально відповідала Олена, оглядаючи обстановку. — Але родині з дітьми не так просто знайти. А якщо й знаходиться щось підходяще — такі ціни, просто космос.

Одного суботнього ранку у двері Карини задзвонили настирливо й довго. Відкривши, вона застигла — на порозі стояла вся родина Олени. Сама Олена з сяючою усмішкою, її чоловік Ігор з похмурим обличчям, п’ятирічні близнюки Артем і Аліса, а головне — купа валіз, сумок і згортків.

Олена защебетала, не чекаючи запрошення зайти.

— Карина, люба! Можна ми пройдемо?

Сімейство буквально протиснулося у передпокій. Ігор мовчки затягнув валізи. Діти одразу ж розбіглися квартирою. А Карина стояла на порозі, намагаючись отямитись. Нарешті вона вимовила:

— Олено, що відбувається?

— Ой, пробач, я ж не пояснила! — весело засміялася Олена, скидаючи куртку. — Уявляєш, ця господарка нас вигнала! Сьогодні зранку прийшла з якимось чоловіком. Сказала, що продала квартиру, і наказала з’їхати до вечора. Можеш собі уявити? З дітьми — просто на вулицю!

— Але до чого тут я? — розгублено запитала Карина.

— Та я ж з братом поговорила, — безтурботно пояснила Олена. — Андрій сказав, що, звісно, ми можемо пожити у вас. Він же розуміє, що сім’ї з дітьми не можна залишатися на вулиці. Правда ж, люба?

Карину охопило обурення. Андрій не сказав їй ані слова про таке рішення. А Олена вже розвішувала дитячі куртки на її вішалці, ніби це само собою зрозуміло.

— Олено, зачекай, — почала Карина, але та перебила її.

— Карино, ми всього на тиждень, не заводься, — кинула Олена неуважно. — Максимум днів десять, поки знайдемо нове житло. Тобі ж не важко? У тебе така гарна квартира, а живете ви лише з Андрієм.

Тим часом Ігор мовчки вмостився на дивані з телефоном, діти вже дослідили всю квартиру й вимагали сніданку.

Карина стояла посеред своєї квартири й спостерігала, як її особистий простір перетворюється на спільну територію. Олена вже відкрила холодильник і діловито вивчала його вміст.

— Ой, а у тебе борщ є! — зраділа вона. — Діти голодні, можна підігріємо?

Не чекаючи відповіді, Олена витягла каструлю з борщем, який Карина зварила напередодні на вечерю з Андрієм. Поставила на плиту й заходилася шукати тарілки у шафках.

— Алісо, Артеме, мийте руки, зараз будемо їсти, — командувала вона дітям, які встигли розкидати диванні подушки.

Ігор тим часом увімкнув телевізор і перемкнув на дитячий канал. Звуки мультиків наповнили квартиру. Карина застигла. Спогади з дитинства накотилися хвилею — отак само в їхній тісній двокімнатній квартирі всі товпилися, хапали чужу їжу, займали телевізор, не питаючи дозволу.

Усередині щось клацнуло. Не кажучи ні слова, Карина розчинила вхідні двері. Схопила першу-ліпшу валізу.

Олена скрикнула, побачивши, як Карина виносить сумку на сходовий майданчик.

— Ти що робиш?!

Карина відповіла, не зупиняючи руху:

— Виношу ваші речі туди, де їм місце.

— Що ти собі дозволяєш! — заверещала Олена. — Ми ж родина! Тут же діти!

Але Карина, здавалося, її не чула. Вона методично виносила сумки, дитячі іграшки, куртки. Потім рушила до спальні й почала складати у пакети речі Андрія.

— Карина, зупинись! — вперше за день озвався Ігор. — Ми ж домовлялися!

— Ви домовлялися, — спокійно сказала Карина, викидаючи чоловікові сорочки в пакет. — А мене ніхто не питав. Ця квартира — моя, і я вирішую, хто тут живе.

Діти заплакали, Олена кричала щось про безсердечність, але Карина продовжувала. Коли остання сумка й незвані гості опинилися за дверима, вона захлопнула їх і повернула ключ у замку.

Весь вечір телефон розривався. Дзвонив Андрій, свекруха, навіть незнайомі номери.

— Як ти могла так вчинити з моїми дітьми! — обурювалася Галина Іванівна. — А мої маленькі онуки? Ти ж їх на вулицю вигнала!

— Ваші діти — дорослі люди, — відповідала Карина. — Нехай самі розв’язують свої проблеми. А моя квартира належить мені, і тільки я вирішую, кого пускати.

Через кілька днів Карина заспокоїлася. Олена з дітьми переїхала до матері, у неї теж квартира і місця більше. Проте всім хочеться жити у кращих умовах, з новим ремонтом, хоча далеко не всі розуміють, що цей комфорт має обмежену кількість місць.

Андрій повернувся через три дні з величезним букетом троянд і тортом. Він пояснив, що Олена у нього не запитувала дозволу на переїзд, вони там з матір’ю щось вирішили. Подружжя помирилося. Жінка не стала руйнувати шлюб тільки через родичів чоловіка, а для себе зробила висновок, що потрібно всіх тримати на відстані.

Олена довго ображалася на Карину. Вона не дзвонила, не приходила й не надсилала повідомлень. Три тижні — тиша на телефоні. Та, довгоочікувана тиша, про яку так мріяла жінка.

На четвертому тижні Карина прокинулася в неділю, коли сонце лагідно ковзало по підлозі її квартири. На плиті буркотів чайник, у повітрі пахло свіжозмеленою кавою. Тиша була не просто приємною — вона стала звичкою, внутрішнім станом, який Карина не хотіла більше втрачати.

Вона сіла за стіл із чашкою кави й відкрила ноутбук, щоб доробити переклад, коли задзвонив телефон. На екрані — повідомлення від Олени:

“Можемо поговорити? Я, здається, зрозуміла дещо важливе.”

Карина подивилася на екран кілька секунд. Потім спокійно натиснула “вимкнути звук”, поставила телефон екраном донизу і знову занурилася в роботу. Вперше за довгий час вона почувалася не просто власницею квартири — вона почувалася господинею свого життя. І так мало бути завжди.

Джерело