Жила в селі самотня Євдокія. Вже тридцять три їй стукнуло, а ні чоловіка, ні дітей. Гарна жінка була та й симпатична, та тільки в селі пару собі так і не знайшла, а за межі села і не виїжджала зроду.

Сватався до неї ще років десять тому Федько з сусідньої вулиці, та тільки Люська, дівка жвава, увела нареченого. У селі багато думали про долю Євдокії: хтось шкодував, хтось відверто знущався, як та сама Люська.

– Точно вам кажу, бабусі, псування це у них сімейне, по жіночій лінії – голосила Валька. – Та самі гляньте: мужика то в їхньому будинку давним-давно не було. Дід Євдокії ніби згинув ще до того, як мамка її народилася. Тато, царство йому небесне, на той світ вирушив, коли дитині всього три роки було. А Євдокія геть і мужика близько не бачила. Тепер так і залишиться віковою самітницею. Хто ж візьме її в таки роки? Точно кажу, псування це…

– Та яке там псування? – сміялась Люська. – Просто баба вона погана, от і кидалися від неї мужики. А тепер пізно схаменулась. Мужики то сільські всі при бабах… Ну, може, у місто наша Дуська поїде, тільки її там і чекали – знову засміялася Люся.

Минула зима. Виявилося, що на околицях села було виявлено ціле вугільне родовище. Було ухвалено рішення будувати шахтарське селище. Навесні мужиків понаїхало – з десяток бригад.

Відрядили туди місцевих жінок на допомогу “по господарству”, поїхала і Євдокія. Тільки хлопці здебільшого всі молоденькі. А хто старший – всі “одружені”.

– Ти дивися, Євдокія, мужиків – тьма. Та тільки тобі й тут нареченого не знайшлося, – сміялась Люська.

Євдокія нічого не відповіла, пішла мовчки. Так їй було гірко, коли Люська в неї Федько повела. Дуже був він її серцю милий.

А тепер не шкодувала вона. До пляшки прикладався Федько, та Люську ганяв…

Незабаром приїхала на будівництво ще одна бригада. Був у них бригадиром мужичок, усі баби від нього сахалися.

– Ой, ви бачили, дівчата, мужика цього? Він сьогодні до мене як підійшов, я аж ложку випустила. Злякалася я. Чи то молодий, чи то старий. Потворний який! – казала Валька.

– Може, на нашу Євдокію хоч цей гляне? – знову сміялася Люська. – А взагалі, я чула, що хвороба така є. Не пам’ятаю лише, як називається. Але точно кажу – не підходьте до нього! Хвороба це!

Після Люськіних “настанов”, як тільки чоловік цей намагався до когось підійти – всі баби тікали. Так і стали називати його між собою – “потворний”, а імені його ніхто й не знав.

– Господине, безрукавка в мене тріснула. Чи не зашиєш? – звернувся одного разу “потворний” до Євдокії.

– То чого ж не зашити? А ну покажи… Та тут не зашивати треба. Латка тут потрібна! Все зроблю, не переживай. Поверну завтра…

– Ну, дякую тобі, господине.

– А ти не дякуй раніше часу…

– Ой, ви гляньте… Євдокія наша хоч жилетку мужицьку вхопила. Та ще й бригадирську. Тепер, мабуть, у кімнаті своїй на чільне місце повісить, – виразила Люся.

Нервувала Євдокія так, коли латку ставила, що руки тремтіли. Але зробила на совість.

Вранці вона зібралася на роботу, а повертати безрукавку і не хочеться. Так вона сумувала одна, що навіть одяг чийсь у домі – вже на радість. Сунула Євдокія мужичку жилетку в руки та бігцем, щоб сліз не бачив.

– Та не цурайся ти мене, господине. Знаю-знаю, що про мене кажуть. Та не хворий я ніякий. Обпалений я. Звати тебе як?

– Євдокія…

– Анатолій я. Толя. Хоча імені свого сьогодення не знаю. Привезли мене у війну до дитбудинку – ні імені, ні прізвища. Обпалений тоді вже був, прізвище дали Горєлов. Встановили, що мені років зо два. День надходження датою народження записали. Тож тридцять один, вважай, мені зараз. А ти, мабуть, думала, що старий…

– Та нічого я не думала…

– Дякую тобі, Євдокія. Чоловік тебе не лаяв, що ти чужу мужицьку жилетку взяла шити?

– А немає в мене чоловіка, тому й лаяти нема кому…

– Коли звернуся ще, не відштовхнеш?

– Не відштовхну.

Не відштовхнула Євдокія Толю. Сама звернулася: попросила відремонтувати паркан, який зовсім завалився.

Та і як йому не завалитися, тридцять років чоловіка в хаті не було. Виявилося, що у Толі золоті руки, та й людина він золота.

Зажила родина Горєлових на заздрість усьому селу. Люська так взагалі, трохи власною отрутою не захлинулась.

Євдокія дуже кохала свого чоловіка. Толя на руках дружину носив, а з дочок-погодок – Маринки та Наталі, порошинки здував… Ну і нехай на обличчя потворний, головне, що душею гарний!