Ярему люди знали в селі як чоловіка справедливого, трохи буркотливого, але з добрим серцем. Жив він сам після того, як відійшла у засвіти його дружина Катерина.

Донька Оленка давно вже перебралася до міста – працювала там у школі вчителькою молодших класів. Часто дзвонила батькові, приїжджала на вихідні. А тоді одного літа приїхала не сама, а з хлопцем, Сашком.

– Тату, це Сашко… мій наречений, – трохи несміливо сказала донька, коли вони зайшли до хати.

Ярема скоса глянув на високого хлопця на перший погляд з чемними очима:

– Ага… Наречений. То й добре. А вміє хоч сапати?

Сашко розгубився, але посміхнувся:

– Навчите – буду вміти.

Ярема буркнув щось про те, що «вчити всіх не наймався», але на город повів. І почалося їхнє перше «знайомство» – мовчазне, з мотиками в руках. Сашко старався, хоч руки були явно не звиклі до праці. Дід Ярема крадькома спостерігав. Бачив – хлопець старається не для показухи. А ввечері, коли Оленка пішла до криниці, несподівано запитав:

– Любиш ти її?

– Люблю. До нестями, – відповів Сашко, не вагаючись.

– То й бережи. Бо як зробиш їй боляче – не пробачу.

– Розумію, дядьку Яремо.

– Не дядько. Тесть я тобі, хоч і не розписані ще. Але знай: донька в мене одна. І душа моя – в ній.

Після весілля молоді ще рік жили в місті. Потім народився Матвійко, і стало їм тісно в квартирі. Ярема запропонував:

– Будинок великий. Одна половина стоїть порожня. Як хочете – приїжджайте. Зробимо там ремонт, житимете.

– Та якось незручно… – зніяковів Сашко.

– А що незручно? Я ж не кажу – мені на голову сідайте. Просто подумайте.

І подумали. Повернулись у село. Дід Ярема допомагав з ремонтом, хоч і бурчав, що «сучасні оці ваші гіпсокартони – як з картону». Але руки в нього були золоті – усе вмів: і столярку, і електрику, і навіть щось по сантехніці.

З часом між ним і Сашком виросло щось більше, ніж формальне родинне споріднення. Разом косили, разом ремонтували причепа, разом на зиму порося різали. Ярема не міг не бачити, як Сашко турбується про Оленку, як ніжно бере на руки малого, коли той плаче, як ночами сидить біля хворого діда, коли той занедужав.

Один випадок усе перевернув остаточно.

Це було взимку. Ярема впав на льоду і сильно забив ногу. Два дні лежав, не міг ступити. Сашко щодня носив його на руках до вбиральні, грів пляшки з гарячою водою, розтирав, міняв пов’язки. Усе мовчки, без жодного нарікання. І якось, коли вкотре приніс чай, Ярема не втримався:

– Знаєш, я думав спочатку, не приживешся ти у нас. А ти… Ти мені як син став.

Сашко мовчки сів поруч. Уперше Ярема побачив у його очах сльози.

– А ви мені, тату… Теж.

Відтоді він так його і кликав – «тату». І ніколи вже не соромився цього слова. Навіть у розмовах із людьми в магазині чи в селі:

– Тату – допоможу, тільки пізніше.

– Тату сапку полагодив – тепер як нова.

І татові приємно було. Хоч і бурчав, як завжди: «Та що ти з мене, старого, ще смієшся…»

Минули роки. Матвійко вже в школу ходив. А одного дня, коли Ярема мав їхати на обстеження в обласну лікарню, Оленка запропонувала:

– Тату, може я з вами?

– Не треба. Нехай Сашко. Він краще з лікарями знайде спільну мову. А ти вдома з дитиною будь.

Сашко всю дорогу мовчав, а коли приїхав з тестем в лікарню, ніхто і уявити не міг, що це нерідний син, так він піклувався про батька.

– Я не знаю, чим це заслужив… Але Бог мені тебе послав.

Якось на Великдень, коли зібралися всі разом за великим столом, Оленка несподівано сказала:

– Тату, а знаєте, що Матвій написав у школі у творі?

– Що ж?

– Що має двох батьків – рідного і ще одного, найкращого на світі – дідуся Ярему.

Ярема розплакався.

– Не думав я, що на старість таке щастя мене жде…

Минуло ще кілька років. Ярема вже мало працював по господарству. Більше сидів у кріслі на веранді, пив чай і дивився, як Сашко ремонтує дровітню, а Матвій ганяє м’яча. А ввечері хлопець сідав біля нього і казав:

– Тату, розкажіть знову, як ви в молодості коня з ярма зняли самі…

– Та що там розказувати… Був кінь, був Ярема… І сила була.

І всі сміялись.

Але глибоко в душі кожен знав: якби не Сашко – не було б того тепла в хаті. Не було б тієї тиші й злагоди.

Бо іноді рідна душа – це вибір. Це турбота. Це любов.

І так зять став сином, а тесть – батьком. Бо злагода в родині – то найцінніша річ.

Джерело