Стара Петрівна вже було зібралася йти на той світ. А і справді, що їй ще залишалося робити на цьому білому світі?

Цілком одна у своїй трикімнатній квартирі, ні дітей, ні онуків, навіть тваринки жодної вона за свої вісімдесят років у своєму будинку не бачила. Та й ні до чого їй ці кішечки-собачки, так тільки бруд та продукти переводити!

Проживши на білому світі вісімдесят років, Петрівна так жодного разу і не була одружена. Ні, чоловіки в її житті були, та тільки не витримували вони довго круту вдачу Петрівни, збігали, і місяця не минало, що не могло не додавати їй жовчі.

З колишніми подругами вона вже років тридцять, як посварилася вщент, із сусідами не спілкувалася, а коли доводилося спілкуватися, не балувала їх добрим словом, говорила все, що про них думала, не морочачись на такт.

Тому й сусіди її цуралися. Та й імені її в під’їзді вже ніхто не пам’ятав, знали тільки, що вона Петрівна із сорок другої квартири та й годі.

Може, не від легкого життя вона такою стала?

А що, мати народила її в сорок першому році, батька вже мобілізували, то він дочку свою і не побачив, загинув у сорок другому. Мати ростила її одна, важкі, голодні часи були (які Петрівна практично не пам’ятала).

Мати Петрівни не стало, коли їй виповнилося лише сімнадцять. А далі – одна по життю, без допомоги та без підтримки.

Слава Богу, хоч житло від батька – лишилося. От і зачерствіло серце Петрівни, не було в ньому ні для кого місця та жалості.

Надворі був лютий. Сьогодні з самого ранку все небо було затягнуте темно-сірими, де-не-де з рожевим відливом хмарами.

– Так, сьогодні точно хуртовина буде, – пробурмотіла Петрівна, мигцем глянувши на затягнуте хмарами небо, – точно буде, дивись, які хмари, треба б до хуртовини в магазин сходити, цукор зовсім закінчився, не вгледіла, – посварилася вона сама себе і поплелася одягатися.

Вийшовши з під’їзду на замерзлу вулицю, вона зіщулилася, під тоненьке зимове пальто моментально проникнув зрадницький морозний вітер. Але робити нічого, цукор сам себе не придбає і додому не принесе. Та й так, ще чогось із продуктів прикупити треба.

У магазині Петрівна, втім, як і завжди, зчепилася з якоюсь панянкою, яка, як їй здалося, неакуратно поставила візок із продуктами, перегородивши прохід.

Настрій трохи покращився, від чого Петрівна, крім запланованих продуктів, поклала в кошик трохи шоколадних цукерок, шматочок ковбаси та пластиковий бокс, у якому спокусливо блищали шоколадною глазур’ю чотири заварні тістечка.

Повертаючись, вирішила піти не звичайною дорогою, а через двори, там, їй здалося, не так сильно дуло. Вже почали зриватися перші сніжинки, починалася хуртовина.

Стара додала крок, щоб якнайшвидше опинитися в теплі своєї затишної квартири.

Вона вже уявляла, як питиме ароматний чай з тістечком і дивитися у вікно на сніг, що падає і кружляє, коли на лавці біля під’їзду помітила невелику компанію: жінку, років тридцяти, і маленьку дівчинку, що притискає до себе тремтячого від холоду маленьке цуценя. Жінка явно була чимось дуже засмучена.

– Знайшли час гуляти, ну що за безмозкі матусі пішли? – пробурчала собі під ніс Петрівна, проходячи повз, але так, щоб недбайлива матуся обов’язково почула про себе її думку.

Від цих слів жінка заридала в голос, а за нею голосно заплакала дівчинка. Петрівні б й іти своєю дорогою, але щось у цих риданнях змусило її кам’яне серце здригнутися.

– Ну, чого виєш, наче щось страшне сталося?

Жінка заплакала ще голосніше.

Виявилося, що тиждень тому у неї справді на будівництві загинув чоловік. Свекруха її ненавиділа дикою ненавистю і терпіла лише заради добрих стосунків із сином.

Дитину вона вважала з невідомих причин нагуляною, про що й повідомила невістці відразу після похорону.

І ось сьогодні вона їх просто виставила зі свого будинку, не замислюючись, куди вони підуть, де житимуть, адже грошей після похорону не залишилося, винаймати квартиру нема на що.

Мама Наталії, так звали молоду жінку, жила в іншій країні, одразу не дістанешся, та й у неї тут робота, у Ксюші, доньки, садок, наступного року вже до школи треба йти, та й могила коханого чоловіка теж тут.

Петрівні, звичайно, було шкода своїх нових знайомих, але в її серці зараз велася нещадна боротьба між її махровим егоїзмом і практично новим для неї почуттям – почуттям співчуття.

У якийсь момент маленьке тремтяче щеня злизало з обличчя дівчинки сльозинку, ніби втішаючи її, і це видовище нарешті пробило діру в егоїзмі старої, вона прийняла рішення:

– Так, припиніть завивати обидві, пішли зараз до мене, потім розберемося, не можна дитині на такому морозі, – сказала Петрівна і тут же пошкодувала про своє поспішне рішення, але десь у глибині душі в неї з’явилося хоч і невелике, але почуття гордості за свій шляхетний вчинок, якого вона сама від себе ну ніяк не очікувала.

Цього дня, хоч Петрівна і не подавала виду, її все дратувало: і те, що в її квартирі чужі люди, і це щеня, що бігає під ногами, тому показавши Наталі все, що потрібно по господарству, стара залишок дня практично провела у своїй кімнаті.

На ранок Петрівна прокинулася від неймовірно приємного запаху, що витає по всій квартирі. Згадавши, що в неї гості, засмутилася, дуже це для неї незвичайна ситуація, але робити нічого, все ж таки вона сама їх покликала, тому повинна проявити хоч трохи гостинності.

– Валентина Петрівна, я млинців насмажила, сідайте, будь ласка, снідати, я вже накрила і свіжий чай заварила, – і Петрівна розпливлася в посмішці.

Виявляється, як приємно, коли про тебе дбають. Та й млинців вона не їла вже не один десяток років – не хотілося возитися з-за пари штучок для себе, булочка з маслом та з сиром – ось звичний сніданок Петрівни.

Цей день пройшов напрочуд швидко. Після сніданку Наталя поїхала до свекрухи, забрати деякі речі, заодно й Ксеніни книжки та іграшки, а потім побігла до магазину прикупити продуктів, харчування доньки вимагало уваги та однією гречкою з молоком не обійтися.

Поки Наташа займалася справами, Петрівна з Ксюшею познайомилися ближче, і стара мала зізнатися собі, що Ксюша дуже спокійна, розважлива для своїх років і дуже вихована дівчинка.

Коли приїхали іграшки, Ксюша перезнайомила Петрівну з кожною, а згодом читала їй казки.

Такої уваги до своєї персони Петрівна не відчувала, напевно, років двадцять п’ять, відколи пішла на пенсію і перетворилася практично на самітницю.

Навіть щеня не дратувало, просто крутилося поряд з Ксюшею, а одного разу навіть залізло на коліна до Петрівни, і їй дуже сподобалися нові відчуття.

Життя Петрівни круто змінилося, вона навіть передумало помирати, а навіщо, коли є хтось поруч, хто скрасить твої самотні сірі будні?

Наталя чесно шукала орендоване житло, але її скромні доходи не дозволяли прийняти ті варіанти, які на цей момент пропонувалися. А Петрівна іноді, лежачи в ліжку, уявляла, що це її справжня родина і мріяла, щоби це не закінчувалося ніколи.

Два тижні пролетіли для всіх непомітно. Наталя поступово звикла до цієї літньої та владної жінки, втім, з якою одразу порозумілася. І, бачачи своє не дуже гарне становище, одного разу наважилася поговорити з Валентиною Петрівною:

– Валентино Петрівно, мені дуже незручно починати цю розмову, але в мене ніяк не виходить винайняти житло. Дуже дорого мені виходить.

І Вас далі утискати не хочу, а то виходить, що ми окупанти якісь. Може, Ви погодилися б здавати, ну доти, доки не підвернеться відповідний варіант житла, нам із Ксюшею кімнату? Бо безкоштовно у Вас жити мені вже дуже соромно.

Від несподіванки Петрівна присіла на диван, до її горла почала підступати образа і вона вже приготувалася висловити цій жінці все, що вона думає з цього приводу – придумала теж гроші!

Але вперше у житті вчасно зупинилася. Перед її очима промайнуло її минуле, самотнє життя, і контрастом ці два тижні, які вона прожила, оточена увагою та турботою. Ні, минулого життя вона більше не хоче, краще вже піти на той світ.

– Дитино, ти думаєш, що це я вас врятувала? – запитала Петрівна, задумливо дивлячись в одну точку, – ні це ви мене врятували, та хіба я жила весь цей час, ні, так, просто займала чуже місце на цій землі, а ви з Ксенією і своєю Булькою мені відкрили що таке справжнє життя. Ви вже не кидайте мене, не знаю, як тепер одній в чотирьох стінах залишатись, які гроші, дитино, живіть і не треба шукати жодного житла. Я знаю, характер в мене не солоденький, але я вам обіцяю, що стану краще, хоч і стара вже.

Наташа розплакалася від подяки, стара її обняла, притиснула її голову до своїх грудей.

– Ну нічого, нічого, доню, все буде в тебе добре, от побачиш, не треба плакати.

Тут у кімнату влетіла щаслива Ксеня, а за нею з радісним гавкотом Булька:

– Бабуся, бабуся, дивись я нас намалювала! – І простягла Петрівні альбомний аркуш, на якому наївною дитячою рукою зображені, дуже умовно, дві жінки та дівчинка, що тримаються за руки, та маленький собачка, а внизу підписано: Бабуся, Мама, Я, Булька.

Петрівна взяла тремтячою рукою альбомний лист, на який тут же закапали сльози. Це вперше за багато-багато років плакала Валентина Петрівна, і це були сльози радості, полегшення та надії на нове життя.