Свого нового зятя Ганна Тимофіївна не любила. От якось не ліг їй на серце: і по вигляду, і по розмові.

– Хирлявий якийсь, – скаржилася вона чоловікові, – і блідий, може, хворий, і як до доньки ставитиметься – невідомо. Ліда третій раз заміж вийшла, перші два задиристі були, невже і з третім не пощастить.

Ганна Тимофіївна прискіпливо глянула на вимиту підлогу, чекаючи назавтра гостей, – доньки із зятями мають приїхати, й син із невісткою.

І тільки новоспечений чоловік Ліди не тішив її. Легке засмучення промайнуло в неї в душі, але тут же сусідський кіт відірвав її від цих думок.

Майже весь чорний з білими плямами, він небезпечно зиркав очима, та підійшов до миски їхнього кота Васьки, й жадібно припав до неї.

– Ось же нечиста тебе носить, – обурилася Ганна Тимофіївна, – Васю, Васю, – почала вона кликати свого кота, – тобі ж молока налила, йди, бо сусідський усе вижере.

Вона хотіла вже прогнати чужинця, але той і сам полохливо присів і позадкував від миски. Худий, з порваним вухом, він боязко озирався, – вгодованим його ніяк не назвеш.

Ганні раптом стало шкода сусідську тваринку:

– Що ж це вони тебе зовсім не годують? – сказала вона. – Гаразд, пий уже, і нашому вистачить.

Людці, сусідці, було в чому дорікнути – ледарка несусвітна. Але це нехай: животину тоді б уже хоч не тримали, а як тримає, то годувати треба.

Власне, у них лише цей облізлий кіт, та сім курей в огорожі. За городом сяк так доглядали.

Увечері Ганна вилила залишки супу в котячу миску, попередньо по-братерськи розділивши з дворнягою Білкою, названою за пишну вовну та рудий колір.

Супу котові дісталося багато, – «гаразд, нехай і сусідський поїсть, де йому ще їсти».

У суботу до одинадцятої години всі зібралися, та сіли за стіл. Лідин чоловік, Юрій Геннадійович, метушливо крутився, то підсуваючись, то відсуваючись, питаючи, чи не тісно сусідам по столу.

– Та не метушись, вистачить усім місця, – сказала йому Ліда, з задоволеним виглядом оглянувши всіх гостей, ніби говорила: «Ось, дивіться, і я не одна, а дружина чоловіка».

Після другої Юрій, освоївшись ще більше, розповідав байки, радіючи, коли гості схвально сміялися. І тільки Ганна Тимофіївна підтискала губи, поглядаючи на небажаного зятя.

– Всі ви гарні, а потім образити норовите, – думала вона, побоюючись за дочку.

Ліда в неї хоч і повненька, з міцними руками, але перед мужицьким кулаком їй не встояти. Та й зовні не підходив їй Юрій Геннадійович, високий, як каланча, з рідким волоссям на голові, сутулий, бляклий.

За годину гості час від часу виходили на повітря, потім знову поверталися. Ганна Тимофіївна пішла до літньої кухні за вергунами, яких напекла напередодні.

На дощатій підлозі, присівши навпочіпки, Юрій гладив сусідського кота:

– Не бійся, дурненький, їж, адже бачу, що голодний.

Ганна Тимофіївна, завмерла, спостерігаючи незвичну для неї картину, боячись злякати гостя. А він сидів до неї спиною, з ключицями, що стирчали, та гладив своєю худорлявою рукою чужого кота і підзиваючи їхнього Ваську.

– Ну і ти йди, тут усім вистачить, – почав він кликати його. Потім підвівся, випроставшись на свій зріст і відійшов на два кроки.

– Я дивлюся, тут і чужий кіт до вас пообідати заходить, – добродушно сказав він, помітивши Ганну Тимофіївну.

– Так він тут постійно тиняється, хотіла прогнати, у нього ж будинок є – он сусідський, а потім, думаю, чи шкода мені молока.

Юрій схвально подивився на Ганну Тимофіївну, чомусь усміхнувся.

– А у нас із Лідою кішка Муська. Спочатку не йшла до Ліди, придивлялася, а зараз так і стрибає до неї на коліна. А що, хай живе, вони ж, як брати наші найменші.

– Може допомогти? – стрепенувся Юрій, побачивши, як Ганна Тимофіївна потяглася за великою мискою.

– Та вона легка, це ж вергуни до чаю, а ти краще двері мені відчини, – запропонувала вона зятю.

Юрій Геннадійович поспішно пішов до дверей, примовляючи на ходу:

– Вергуни, – це ж мої улюблені ласощі з дитинства, пам’ятаю, як матінка-покійниця пекла, – і він з неприхованим апетитом глянув на миску.

Ганні Тимофіївні якось спокійніше стало, вона й не зрозуміла, чому так добре на душі. А коли Юрій майже непомітно підсунув Ліді вазу з варенням, не претендуючи на увагу, зовсім щиро, – Ганна Тимофіївна зовсім зворушилася.

Роз’їжджалися надвечір – задоволені, веселі, говорили, не замовкаючи. Ганна сунула цукерок онукам, вручила по баночці сметани всім.

І вже, коли всі виходили, підійшла до Юрія Геннадійовича і подала йому пакетик з вергунами:

– Візьми додому до чаю, – сказала вона добродушно, спіймавши схвальний погляд Ліди.

Юрій зворушився від такої уваги, закивав головою:

– Дякую, Ганно Тимофіївно, дякую!

Втомлена, але задоволена, Ганна присіла на лаву якраз навпроти літньої кухні. Кіт Васька, сірий, поважний, вгодований, підійшов до миски й почав їсти.

Сусідський кіт, що з’явився на паркані, якого сьогодні гладив Юрій Геннадійович, зістрибнув, і обережно потягнувся до миски. Але Васька, який загалом не був злобливим і міг поділитися, ревниво забурчав.

– Гаразд, Васько, годі тобі,- сказала господиня,- хай поїсть. – Потім підвелася і пішла до хати, шукати другу миску.

– Два коти одну миску навряд чи мирно поділять, – подумала вона, – поставлю ще одну.

З того дня з’явилася ще одна миска, куди вона клала їжу, а там уже, хто яку вибере.

До нового зятя Ганна Тимофіївна більше не чіплялася подумки, і Ліді жодних підозр не виявляла, помічаючи, як дружно вони живуть.

– Якщо мужик кота не ображає, то не злобливий, – вирішила вона.

Дуже запам’яталося їй, як Юрій сидів навпочіпки й гладив лякливого сусідського кота.

Незабаром чорний кіт із білими плямами «переселився» до сусідів, потоваришувавши з Васьком і отримавши прізвисько Черниш.

А з настанням холодів Ганна Тимофіївна обох пускала до хати. Що вдієш – тварини, вони самі собі господарів вибирають…

Ось так кіт допоміг тещі зятя прийняти. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.