Сьогодні був важкий день. Я вийшла з таксі, чекаючи, поки моя маленька Софійка вибереться з машини.— Дякую, — сказала водію, взяла доньку за руку, і ми повільно пішли до під’їзду. Біля низьких сходів сиділи дві жінки похилого віку.

— Добрий день, — привіталася я.— День добрий, — відповіла одна. — До кого ж такі красуні йдуть?Я лише посміхнулася. Відчинила кодовим ключем двері, і ми з Софійкою увійшли.

Двері ще не встигли закритись, як одна з них досить голосно заговорила:— Півгодини тому бачила, як двоє хлопців заносили в під’їзд коробки. Нові жильці у квартиру над тобою, Марочка, — сусіда подивилася на сусідку. — Готуйся до безсонних ночей.

— Не на тих напали! Як тільки почнуть шуміти — одразу подзвоню в соцслужбу, нехай розбираються…Далі я вже не слухала. Підійшли до ліфта, він стояв на першому поверсі, і ми піднялися на п’ятий.Двері в квартиру були трохи відчинені. На кухні сиділи двоє чоловіків і пили чай.

— О, Марійко приїхала! А ми тут чайку заварили. Вибач, трохи розгосподарювалися.Я почала шукати гаманець у сумці.— Маріє, ну що ти? Я ж по-дружньому допоміг. Може, даремно ти пішла від Олега? Помирилися б…

Ти ж не працюєш, як житимете з донечкою? — Він підморгнув Софійці, і вона засміялася.— Якось проживемо. Подаю на розлучення, будуть аліменти, дикретні. До Олега не повернуся. Передай йому.

— Гаразд. Але якщо що — телефонуй. Ну, осваюйся, а ми пішли.Чоловіки вийшли. Я глянула на коробки посеред кімнати і зітхнула.— Ну що, допоможеш мамі розбирати речі?— Ні. Я хочу гратися, — сказала Софійка.— Добре. Тільки не кричи й не стукай, а то нас виженуть.Дівчинка кивнула

.Я відкрила коробку з іграшками, і Софійка зараз же дістала плюшевого ведмедика. А я почала складати одяг у шафу.Квартира однокімнатна, невелика. Та куди нам більше?

Мебель хороша, ремонт зроблений. Нічого. Якщо не витрачатися на зайве — виживемо.Потім зварила макарони з сосисками, що привезла з собою. Вимила підлогу, склала диван і поклала Софійку спати. Очі в мене слипалися, але донька не хотіла засинати без казки.

Довелося читати. Коли вона нарешті заснула, я впала на подушку. І одразу згадалися слова чоловіка:«Ти ще повернешся до мене на колінах, а я ще подумаю, чи приймати тебе…» Очі наповнилися слізьми, і сон утік.Я підвелася і пішла на кухню.

Світло не вмикала. Дивилася у вікно на незнайомі вулиці, на темряву, що скупчувалася.Ми з Олегом познайомилися на зупинці. Він підійшов і запитав, яким автобусом доїхати до вулиці Шевченка.Я подумала і назвала номери. А він спитав, куди їду я.І тут підійшов мій автобус.

Я швидко зайшла всередину.— Вибачте, просто не знав, як з вами познайомитися, — почула я. Він стояв поруч і посміхався. І я теж не втрималася.Так ми й зустрілися. Моє серце було вільним, і веселий, гарний Олег швидко його здобув. Я жила у найманій квартирі з подругою, з якою разом закінчили інститут.

А в Олега була своя, невелика. Він переконав мене переїхати до нього.Моя мати була суворою і вчила, що спочатку має бути сім’я, а потім дитина. Тому, коли вона дзвонила, я брехала, що живу з подругою.Ми жили разом вже другий рік, а Олег так і не зробив пропозицію. Про дітей не говорив.

І я не знала, як сказати, що вагітна.

— Треба шукати квартиру більшу, — одного разу промовила я.

— Навіщо?

— Тому що нас скоро буде троє.

— Ти що, вагітна? І коли збиралася мені сказати? — злісно запитав він.

— Ось, кажу. Пробач, що не відразу… не була впевнена.

— Я думав, ти запобігаєш.

— Щоб пожити для себе, а потім колись народити? Я не позбавлюся дитини. З тобою чи без, але я її народжу.

— Ти це серйозно?

Ми помирились і почали збирати на іпотеку. Одного разу я стояла на балконі, чекаючи Олега. Він запізнювався. До під’їзду під’їхала машина. Передні двері відчинилися, і він вийшов.

— Я бачила з балкона.

Чия це? — запитала я, зустрівши його.

— Наша. Гарна, правда? — Олег сяяв.

— Як наша? Звідки?

— Купив. Грошей все одно на аванс не вистачить. А так я вас з донечкою возитиму. Не потрібно буде товктися у автобусі.

— Це і мої гроші, а ти навіть не порадився!

— А ти порадилася, коли вирішила народжувати?

— Це ж не я одна вирішила!Ми посварилися вперше. Потім, звісно, помирилися, навіть зареєстрували шлюб.Після покупки машини Олег став затримуватися після роботи. Казав, що друзі просять когось підвезти, комусь допомогти. Я не могла перевірити. Сумнівалася, ревнувала.

— Я ж не просто катаюся, а заробляю, — відповідав він.

Так і скотилось все до розлучення, щодня сварки, не розуміння, підтримки та колишньої лббові вже не було… Але в неї є друг, він не тільки поміг з речима, а згодом підняв дівчат на ноги…

Марія подивилася на свою доньку, яка мирно спала, і зрозуміла, що вони з нею вже ніколи не будуть самотні.