“- До зарплати ще тиждень. Син захворів. Грошей зовсім не залишилося. Добре хоч сама в аптеці працюю! – сумні думки мучили Світлану, яка цього ранку поверталася з аптеки.– У кого позичити? Хоча б дві тисячі. А краще п’ять тисяч. Адже їх і віддавати треба.

Начебто двадцять п’ять чистими виходить, а грошей все одно не вистачає. Хоч би хтось одружився. Та кому я потрібна?Двадцять сім, далеко не красуня, та ще й з дитиною. Ой, треба поспішати. Син прокинеться. І дощик зараз піде. “І тут вона побачила в траві біля проїжджої частини гаманець.

Швидко підійшла, підняла. Озирнулася – нікого! Швидко поклала в пакет з ліками і поспішно пішла додому.Тихо зайшла в свою квартиру, підійшла до дитячого ліжечка. Син все ще спав. Дістала гаманець, відкрила. Візитки, банківська картка, документи… гроші. Почала читати… збилася. Знову перерахувала:«Сімдесят сім тисяч! Три мої місячні зарплати!»

– Мамо! – почувся голос сина.Сунула гаманець назад у пакет і кинулася до ліжечка.- Як ти, синочку? – доторкнулася до чола. – Схоже, температури немає!- Мамо, я хочу їсти!- Зараз. Давай, шкарпетки одягнемо, а то підлога холодна! – одягла шкарпетки. – Іди в туалет і вмийся! Ти вже великий, чотири роки.Наклала в тарілки манну кашу, зварену перед тим, як піти в аптеку. У кухню зайшов син, скривився:- Мамо, не хочу кашу! Дай ковбаски!

– Дмитрику, немає! – відкрила холодильник, подивилася вміст. – Їж кашу! Потім щось купимо.«Піти в магазин і витратити ці гроші. Адже я їх не вкрала, а знайшла. Весна настала, а мені нічого вдягнути. Дмитрику в садок одяг потрібен».

Подивилася, з яким незадоволенням син їсть кашу.- Синку, тобі чаю налити?- З цукерками?- Цукерок немає. Печиво будеш?Швидко налила чай. Поклала в тарілочку печиво.

«Що робити? Що робити? Адже і у людини, яка втратила, проблеми почнуться. Може, у нього ці гроші останні або на щось збирав. Там ще банківська картка і документи».Пішла в кімнату, дістала з пакета чужий гаманець. Взяла одну з візитівок.«Костянтин Павлович Тимонін. Автосервіс «Вулкан». Схоже, небідний, якщо візитка. Яка різниця? Бідний – не бідний.

Гроші все одно чужі і треба повернути. Номер телефону є…»Світлана ще трохи подумала, важко зітхнула і почала набирати на своєму телефоні номер, вказаний у візитці:- Я вас слухаю! – пролунав роздратований чоловічий голос.- Це Костянтин Павлович Тимонін?- Так. З ким я розмовляю?- Я знайшла гаманець. Там документи, гроші…

– Дівчино, дівчино, де ви? – голос став радісним. – Я зараз приїду.Світлана продиктувала адресу.За двадцять хвилин у передпокої пролунала мелодія домофона.- Я – Тимонін. Ви мені дзвонили.- Заходьте!За хвилину увійшов немолодий чоловік, з некрасивим обличчям зі шрамами і сивим волоссям:

– Добрий день!- Ось, ваше! – Світлана подала йому знахідку.Він відкрив, перевірив вміст. На обличчі з’явилася задоволена посмішка:- Дякую!Потім оглянув небагату однокімнатну квартиру, худенького хлопчика, що стояв поруч з мамою. Дістав з гаманця всі гроші:- Візьміть!- Навіщо? – здивувалася жінка.- Ви врятували мене від багатьох проблем.

Я не збіднію, а вам вони будуть не зайвими, – поклав гроші на тумбочку. – Дякую вам!Чоловік кивнув головою і вийшов.Кілька хвилин Світлана зачаровано дивилася на гроші, що лежали на тумбочці, потім підняла руки вгору:- Ура!- Що, мамо? – не зрозумів син.Вона взяла сина на руки і закружляла:

– Все добре, синочку! – опустила його на підлогу, глянула у вікно.- На вулиці сонечко виглянуло, і ми йдемо з тобою в магазин.Радість передалася синові, і він кинувся самостійно збиратися.Як добре, коли є гроші! Два рази з сином в магазин ходили.

Перший раз – продуктів накупили, вдруге – одягу на весну.У суботу поїхали на озеро. Погода тепла, а син ще жодного разу на природі не був. Їжі з собою взяли.Як Дмитру сподобалося. Купатися, звичайно, рано, але він від води не відходив. Апетит у обох вовчий з’явився.Хмари зібралися, якось несподівано. Відпочиваючі кинулися до своїх автомобілів, а Світлана з сином до зупинки.Маршруток – немає, дощ – ллє.І раптом зупинився «Джип».

Звідти вискочив чоловік із сивим волоссям. Відкрив задні двері:– Сідайте швидше!– Костянтин Павлович?! – здивовано вигукнула Світлана.– Сідайте! Сідайте!– Ой, а ми все у вас забруднимо! – сівши в машину, вигукнула жінка.– Нічого страшного! – машина плавно рушила з місця. – Я тоді навіть не запитав, як вас звати.

– Світлана.– А мене – Дмитро! – вимовив хлопчик.– А мене – дядько Костя! – посміхнувся чоловік.– Вирішили на озеро з сином з’їздити, а ось під дощ потрапили, – стала, немов виправдовуватися Світлана.– А вам куди?– Нам на вулицю Єгорова. Це в кінці міста. Але ви нас тільки до міста довезіть.– А поїхали до мене в гості, – запропонував чоловік. – Я тут недалеко живу. Дощ закінчиться, додому вас відвезу.

– Мамо, поїхали в гості! – зрадів Дмитрик.– Та ви що? Незручно…, – сказала Світлана.– Поїхали, поїхали! До мене рідко хто в гості приходить.Квартира у Костянтина була трикімнатна з євроремонтом.– А у мене навіть одягу для вас немає! – приречено вимовив господар.

– Зараз обігрівач увімкну. Він у мене найсучасніший. Сідайте на диван!Увімкнув обігрівач, від якого відразу потягнуло теплом.– Грійтеся! Піду, чай приготую!Чоловік пішов на кухню, а Світлана озирнулася. На стіні фотографії, на них військові люди, машини – теж військові.– Ходімо на кухню!На столі, крім чаю, стояла ваза з дорогими цукерками. Нарізані ковбаса і сир.

Професійним поглядом Світлана помітила аптечку, що стояла на підвіконні.– Будь ласка, пригощайтеся!– Костянтин Павлович…– Світлано, давайте по імені і на «ти»!– Якось незручно…– Все нормально.– Костянтине, а ти військовий? – запитала Світлана, щоб якось розрядити обстановку.

– Був, – обличчя чоловіка стало похмурим.– Вибачте… вибач! – жінка відчула, що це болюча тема.– Машина, на якій ми їхали, підірвалася на міні. Живим залишився дивом, навіть лікарі дивувалися. Зшили мене по частинах. Півроку пролежав у госпіталі. Півроку в реабілітаційному центрі. По-новому навчився ходити. Звичайно, комісували. Призначили пенсію, непогану.Він замовк, видно спогади давалися важко.– Повернувся. Сидіти без діла нудно. Автосервіс придбав. Справи пішли вгору. Сім’єю раніше не обзавівся, а тепер вже й не обзаведуся, – опустив голову.

– Все тіло понівечене. Радий, що хоч обличчя, більш-менш цілим залишилося.– А вам… тобі, скільки років?– Сорок два, – він посміхнувся. – А виглядаю старим?– Нормально ти виглядаєш!– Світлана, а як у вас з Дмитриком справи?

– А що у нас? Тата у нас немає. І взагалі з родичів нікого немає. Закінчила медичний коледж. Працюю в аптеці провізором.– Ким, ким? – не зрозумів Костянтин.– Фармацевтом. Це, практично, одне і те ж. Готую ліки. Даю консультації, – вона посміхнулася.

– Гаразд, Костянтине, дощ закінчився. Ми, мабуть, підемо.– Я вас підвезу.Він різко підхопився і раптом… почав падати.

Світлана розгубилася лише на пару секунд. Подивилася зіниці, пощупала пульс. Припустила причину втрати свідомості.Кинулася на кухню. Вміст аптечки підтвердив її припущення.Підбігла до хворого. Знайшла в аптечці одноразовий шприц, ліки, зробила укол. Хворий відразу відкрив очі.

– Давай, допоможу лягти на диван! – Вона взяла його за руку.– Не треба, я сам!Сів на диван, винувато опустивши голову.– І часто з тобою таке? – почала задавати питання Світлана.– Рідко. Останній раз півроку тому було.– Перехвилювався?– Так, – кивнув головою чоловік.

– Медична карта де?– У спальні на тумбочці.Світлана пішла, взяла досить товсту книжечку. Поруч стояла ще одна аптечка, взяла і її. Повернувшись, наказала чоловікові:– Полеж трохи!– Вже минуло.– Тоді посидь спокійно! – повернулася до сина. – Дмитрику, все гаразд. Сиди, їж!

Світлана почала уважно переглядати медичну карту, зупиняючись на деяких сторінках і уважно вдивляючись у результати аналізів.Потім почала уважно переглядати вміст обох аптечок.– Світлано, все вже минуло.– Ми йдемо. Перед сном вип’єш ось ці дві таблетки. – Навіть не думай нас проводжати. Завтра прийду, приблизно, об одинадцятій ранку.

– Так незручно вийшло, – він встав на ноги.Наступного дня рівно об одинадцятій вона увійшла в його квартиру.– Привіт, Світлано! – його обличчя осяяла радісна посмішка.– Привіт, Костянтине! Я ненадовго.– Заходь, заходь!Вона пройшла в кімнату, виклала на стіл вміст пакета, який тримала в руці. Дістала надрукований аркуш паперу:

– Ось ліки і бальзами. Ось тут написано, коли і як їх вживати, – глянула на чоловіка. – Костя, не дивись на мене такими очима. Я в цьому розбираюся дуже добре.– Дякую! – кивнув той головою.– Ось, – вона перевернула аркуш. – Тут написано, що ти повинен їсти і пити частіше і те, що ти не повинен вживати ні в якому разі.– Дякую! – знову кивнув він головою. – Ходімо чай пити!– Костя, я сина у сусідки залишила. Вибач, не можу! – і вона попрямувала до передпокою.– Зачекай!Він кинувся до шафи.

Потім підійшов до жінки і простягнув гроші:– Візьми!– Костя, ну, навіщо?– Бери, бери! Куди мені їх подіти. У мене ж теж нікого з родичів немає.

– Дякую!– Світлано, я тобі зателефоную? У мене твій номер телефону зберігся.– Звичайно, телефонуй! А я постараюся тебе до кінця вилікувати.Він зателефонував у п’ятницю ввечері.– Привіт, Світлано!– Привіт, Костя! Як твоє здоров’я?– Добре! Ти не думай, тоді я сам не знаю чому поплив. Напевно, перехвилювався. До мене ніколи в гості красиві жінки не приходили.

– Дякую!– Я ось що дзвоню! Поїхали завтра в аквапарк!– У нас же в місті немає аквапарку?– Так в обласному центрі є.– Так…– Півтори години на машині. Завтра вранці о восьмій заїду за вами.Поклала телефон на стіл. На обличчі радісна посмішка.– Мамо…, – син заглянув їй в обличчя.– Синку, ти хочеш в аквапарк?– Так! – очі дитини загорілися.– Завтра за нами дядько Костя заїде, і ми поїдемо в аквапарк.

Поїздки на вихідні в усілякі парки або на природу стали регулярними.Чоловіка і жінку все більше і більше тягнуло один до одного. Але здоров’я і різниця у віці довго заважали Костянтину зробити вирішальний крок.І ось…У чергову п’ятницю Костянтин заїхав за Світланою на роботу.– Поїхали за Дмитриком в садок, – сказав він, саджаючи жінку в машину.– Костя, ти що надумав?– Поїдемо сьогодні до мене, – він зробив паузу, – з ночівлею.

– Навіть так? – обличчя Світлани осяяла щаслива посмішка.– Більше нічого не питай!– Гаразд!Весь вечір він грав з Дмитриком . Нарешті, того поклали спати.– Світлано, ти тільки не перебивай! – почав розмову Костянтин. – Ти пам’ятаєш, як ти знайшла гаманець і повернула його мені.Я після цього завжди думав про тебе. І тоді думав, коли ви з Дмитриком під дощем стояли на зупинці.

Він замовк, а серце у Світлани чомусь сильно забилося.– Я, звичайно, вже немолодий і весь поранений, але мені стає все краще і краще…Він знову замовк. І раптом рішуче вимовив:– Світлано, я тебе кохаю! Виходь за мене заміж! Дмитрик буде нашим сином.